Розділ «Бурлачка»

– Та скакай сміливо! Як трохи замочишся, то висохнеш, – сміявся Михалчевський з другого берега.

Марія похитала станом, помахала головою, стоячи на круглуватому камені, й скочила на другий камінь нелегенько. Камінь заворушився під ногами. Марія завищала з усієї сили, аж заглушила шум води. Покричавши, вона якось доскакала до берега й таки замочила один чобіт.

– Не глиняна, не розкиснеш, – жартував Михалчевський, поглядаючи скоса на Василину.

Вони вийшли до старого гульбища й вилізли по камінні на високий берег Росі. Дерево порідшало. Через високі стовбури верб та тополь блиснула Рось, як широкий шлях між скелями. Високі береги, зеленувата вода, лози й верби попід скелями – все було залите дивним гарячим сонцем. Василина й Марія прямували до дівчат, молодиць та хлопців, що сиділи купами по камінні над самою Россю.

Михалчевському хотілось поговорити з Василиною на самоті, признатись, що він її любить, а Марія не оступалась од його і вчепилась, як реп’ях.

Тим часом хлопці вгляділи Марію й почали перегукуватись з нею. Марія пішла до них, і хлопці разом обступили її навкруги. Весела молодиця розговорилась, розщебеталась з ними, а тим часом Михалчевський повернув назад, Василина пішла за ним, й вони обоє спустились вниз над Боровицею і неначе пірнули у каміння та в гілки. Михалчевський і Василина перескочили по камінні через річечку, повернули в садок і сховались у гущавині між кущами та здоровим камінням.

– Василино! – почав Михалчевський. – Я не знаю, хто ви, звідкіля ви, але як я побачив вас, то од того часу світ мені немилий. Я так люблю вас, що не можу без вас на світі жити.

Його голос задрижав, як струна. Він говорив й все оглядався назад, чи не йде Марія. Василина спахнула. Ласкавість, тихий голос, тихі очі під чорними бровами неначе гладили її по душі. Якась повага була розлита у словах, у голосі, у самому лиці молодого здорового хлопця, та повага, якої вона ще не зазнала ні на панському дворі, ні на заводі між бурлаками. Василина ніби почула голос рідної матері, ніби побачила її саму серед батьківського садка, у м’якій тіні груш та черешень. У неї на очах виступили сльози.

– Чого ви плачете? – знов спитав Михалчевський. – Може, я сказав що недоладне?

– Не того я плачу. Я згадала, що була дуже нещаслива, – тихо сказала Василина, озирнувшись назад.

– Та вже ж. Я знаю, що люди не од добра ідуть на заробітки на фабрики, – сказав Михалчевський.

– Не од добра й я прийшла сюди, та ніде дітись; нема куди голови прихилити, – сказала Василина й з тими словами заридала, як мала дитина. Все її життя встало разом перед її очима, неначе спахнуло вогнем: й Ястшембський, й втікання з Журавки, й страшна печера над Россю, й мала дитина, що так страшно бовтнула з її рук у воду, і п’яне бурлацтво.

Все лихо, що притаїлось і заснуло в її серці, все разом схопилось у думці, як страшна снігова буря, при одному ласкавому щирому слові любові. Була хвилина, коли Василина була ладна розказати Михалчевському всю свою душу, все своє горе, не виявлене ні одній рідній добрій душі, але сльози так лилися з очей, що вона не могла і слова промовити. Вона перемогла себе й задушила у собі всі важкі страшні згадки.

Михалчевський стривожився. Він не знав, яка причина тих сліз, й тільки дивився розтривоженими очима на її заплакані очі.

А у садку тихо шуміла Боровиця, співали соловейки, аж сад розлягався; пишно блищав проти сонця зелений свіжий лист; тихо слалися тіні під кам’яними стінами на стежку.

– Не плачте, Василино, бо й мене жаль бере. Багато дівчат бачив я на своєму віку, та тільки без ваших брів та очей мені не жити на світі.

– Ат… що мені з тих брів, коли я гультяйка, бурлачка, та й годі, – сказала Василина, махнувши рукою.

Тим часом Марія, побалакавши з хлопцями, оглянулась назад: Івана й Василини не було, неначе вони провалились крізь землю. Марія вибігла на один камінь, глянула у долину на Боровицю й вгляділа через дерево червону хустку, що манячила далеченько над Боровицею. Вона побігла з пригорка, сміливо перескочила через Боровицю, вже й не пищала й не ойкала, й пустилась стежечкою наздогінці. Михалчевський оглянувся й вглядів Маріїну спідницю, що летіла за нею, неначе доганяла її.

– Марія доганяє нас, – тихо сказав Михалчевський і пішов хутчій вперед. Василина й собі похопилась, неначе хотіла втекти од Марії, а Марія не йшла, а бігла. Василина втерла сльози рукавом.

– Потривайте! Йване! Василино! Чого це ви так швидко йдете, неначе тікаєте або ховаєтесь од мене? – кричала Марія, наздоганяючи їх.