Розділ «Бурлачка»

– Добре, вийду, – тихесенько сказала Василина й скочила через перелаз.

Тільки що вони вийшли на місто, з однієї вулиці почулися музики. У Марії затанцювали очі. Навіть у Василини висохли сльози й у очах засвітилась веселість. З-за жидівської хати вийшла ніби весільна перезва. Серед ватаги бурлак йшли музики та душ з шість молодих бурлачок. Ватага простувала до оранди й на місті стрілась з Марією та Василиною.

– От бач, де вони! – гукнув з ватаги Мина до Марії та Василини. – А ми зумисне йшли проз ваш двір, щоб вас потягти на музики.

– Дурно заходив! Нас дома не було: задля тебе тепер нас нема дома, – залепетала Марія, поглядаючи на Михалчевського.

– А задля кого ж ви тепер дома? Може, задля того синього жупана, – гукнув нахабно Мина, поглядаючи на Михалчевського.

– Може, й для синього жупана, – дражнила Марія Мину.

– А тобі навіщо здався синій жупан? – спитав у Мини Михалчевський.

– На те, щоб він не топтав стежки до наших бурлачок. Буде з вас і ваших шляхтянок, – гордо сказав Мина.

– Бурлачки нічиї, хіба тільки свої, – сміючись, обізвався Михалчевський.

– Брешеш, шляхтичу, не свої, а наші, – чіплявся Мина, поглядаючи жадними очима на Василину.

– Хіба ти їх купив чи найняв за гроші? – спитав Михалчевський.

– Я їх не купив і не найняв, а так собі гуляю з ними. А як побачу тебе ще раз коло Василини, то так полатаю тобі ребра оцими кулаками, що ти й додому не дійдеш, – сказав опришкуватий Мина ще й показав Михалчевському два здорові кулаки. – Дивись, які! Бачиш? Не шляхетські, а бурлацькі, – сміявся Мина, тикаючи здоровими кулаками Михалчевському в очі; – як дам одного, то забудеш, кудою до Василини ходити.

– Поховай, парубче, свої кулаки у кишеню та понеси на снідання шинкареві. І в мене неабиякі! Ба! – промовив Михалчевський, показуючи кулаки, ще більші од Мининих.

– Дуже білі, шляхетські. Я оцими чорними бурлацькими як дам тобі стусана, то й юшкою вмиєшся, – сказав Мина, приступаючи до Михалчевського.

Ватага спинилась на місці. Музики перестали грати. Молодші бурлаки пороззявляли роти, поглядаючи на здорові, як довбні, кулаки. Василина злякалась, але не за Мину вона боялась, а за Михалчевського. Марія розсердилась: вона думала, що Мина ходить до неї, наймає музики для неї, а тут виявилось, що для Василини.

– Бурлако! не лізь! Кажу тобі, не лізь! – крикнув Михалчевський й зблід на виду.

– Не зачіпай Василини! Не ходи з нею, бо я тебе вб’ю! – крикнув Мина й собі побілів, як крейда.

– Яке тобі діло до Василини? Тобі нечля гуляти з нею! Хіба вона твоя жінка, чи що? Хіба ти з нею стояв під вінцем? – кричав Михалчевський.

– А хоч би й не стояв, що тобі до того. Мої гроші, моя горілка – то й моя жінка, – крикнув гордо Мина, – я не роблю назря нічого; кому нечля, а мені чля.

– Твоя горілка, та не твоя жінка. То у тобі кричить уже горілка, а не ти сам. Як дам тобі кулаками, то витече горілка твоїми боками, – сказав Михалчевський, замірившись кулаком, неначе довбнею. Він побілів, як стіна, а губи стали неначе одморожені.