Розділ «Бурлачка»

Другий бурлака попхнув Василину в плечі.

– Та ходім уже, Василино, та погуляємо останній раз. Це ж не оранда, а заросянський шинк. Хто нас тут побачить? Твій Михалчевський і не бачитиме й навіть не чутиме.

Василину й Марію повели до шинку. Ватага ввійшла в шинк й зачинила двері, щоб музики було чути не дуже далеко. Почалися танці, а за танцями могоричі. Мина обнімав Василину та все частував горілкою. Василина напилась і взрушилась. Мина почав плакати і прощатися дуже жалібним голосом, мішаючи докупи Василину й Марію.

– Прощай, Василино! «А вже мені не ходити в лісок по горішки, а вже мені минулися веселії смішки; а вже мені не ходити ранком-позаранком; а вже мені не стояти з козаком Іванком!» – затяг Мина плаксивим голосом пісні.

– Прощай, Мино! – прощалася Марія, неначе то вона виходила заміж, а не Василина. – Прощай, серце, та не журись!

– Отак буває на світі: з одним гуля, а з другим під вінець іде, – міркував п’яний Мина, «Ой як буду вінчатися, прийду, серце, прощатися», – затяг Мина таким страшним голосом, неначе вовк заскиглив. – А пам’ятаєш, Василино, як ми колись танцювали, а ти понабивала на лобі такі бурульбашки, як картопля? – питав Мина, не розбираючи Василини й Марії.

– Пам’ятаю, серце, пам’ятаю, – насилу лепетала язиком Василина.

– Все минуло, все минуло! Ой господи милосердний! Ой-ой-ой! Все минуло, – говорив Мина, важко зітхаючи.

– Все минуло, – сказала Марія, так само важко зітхаючи.

– І бурульбашки минули, і синяки минули, – насилу белькотав Мина і з тими словами звалився на лаву і стукнув головою, показуючи, що синяки і бурульбашки ще не зовсім минули для його.

– Маріє, прощай! А пам’ятаєш, як ти рила носом діл! Все минуло, все пропало, – хрипів Мина на лаві.

Бурлаки попились зовсім і затягли московської пісні високими дикими голосами, як вищать москалі. Їхні голоси рвались, наче гнила нитка; вони їх неначе ковтали і душились ними і знов викидали з рота. Здавалось, що вони не співали, а скиглили, мов тічка вовків.

Тим часом п’яні бурлаки почали розходитись. Декотрі попадали під шинком, декотрі тяглися до порона і порозсипались скрізь по дорозі до самої річки. Марія й Василина, коливаючись, зійшли на порон і перевезлись через Рось. Тільки що порон пристав до гатки і поронщик закинув вірьовку на причал, Василина скочила на гатку, ступила три ступені, зачепилась ногою за хворост, захиталась і впала навзнак. Марія потяглася собі на містечко, розмахуючи руками. Вона й не примітила, що Василина десь зосталась.

Василина лежала на гатці, бліда, як смерть, розкидавши руки. Гаряче сонце палило її просто в лице, сипало вогнем на груди.

Чудова квітчаста хустка на голові мокла в калюжі. Нова, зелена, в червоних квітках, спідниця розіслалась по тарасі та гною. На білому піковому керсеті чорніли бризки грязі. Василина спала як убита. Люди валками йшли і їхали проз Василину. Грязь од коліс падала на білу вишивану сорочку, на білий керсет. Декотрі люди, а найбільше молодиці, жалкували за Василиною, старі діди гримали з гнівом, чоловіки й парубки жартували і кепкували. Один чоловік наливав воду в барило, глянув на бліде Василинине лице, набрав у черпак води і вилив Василині на голову й на лице. Хустка на голові вся змокріла. Вода полилась на намисто, на керсет, на сорочку і обмочила Василину до самого пояса. А Василина не поворушила навіть бровами і лежала наче мертва. Чудове лице, пишні брови на блідому високому лобі були схожі на дорогі перли, котрі неначе хто кинув в гній та в грязюку.

– Поверни її на другий бік! – крикнув один чоловік з порона. – Облий ще з другого боку, може, вона прочумається.

Чоловік підняв Василинину руку, рука впала на тарас, неначе кам’яна,

– Така гарна, така молода молодиця і так розпилася на тих фабриках, – гомоніли молодиці, стоячи на гатці над Василиною.

– Чи вона стеблівська, чи захожа? – питали молодиці з чужих сіл у стеблівців.

– Де там, серденько, стеблівська? Якась захожа бурлачка; і хто його зна, звідкіль вона приблудилась сюди. Чи то їх мало є тут на заводах? – говорили стеблівські молодиці.