Розділ «Бурлачка»

– Василино! коли ви звете себе гультяйкою, то й покиньте гуляти й пити з бурлаками. П’ють же люди, а прийде час, то й перестають, – говорив Михалчевський, поспішаючи вперед.

– Хто його зна, коли той мій час прийде, – сказала Василина, втираючи сльози.

– Чи ви подуріли, чи вас гедзь напав?! Потривайте! – репетувала Марія й пустилась бігти.

– А бач, таки й догнала нас, хоч трохи й пробіглась, – сказав Михалчевський.

– А що, Йване, чи приніс нам хоч одного медяника? – крикнула Марія, торкнувши Михалчевського долонею по плечі.

Михалчевському було зовсім не до медяників. Він мовчав.

– Еге, Василино! чи не од медяників ти оце плакала? – спитала Марія. – Гляди лишень, Іване, не зводь з ума наших бурлачок, щоб часом бурлаки не поламали тобі ребер. Втікають од мене, неначе од чуми. Це диво, та й годі.

– На, Маріє, медяника та не плач, – сказав Михалчевський, осміхаючись, й з тими словами й справді витяг з кишені коника і подав Марії.

– Тільки одного коника й приніс? Та ще, може, на нас двох? – спитала Марія.

– А ти хотіла б бігати на парі? Побігай тим часом на одному верхи, може, в інший час швидше доженеш нас у садку, – сказав Михалчевський і з тими словами витяг кілька жмень горіхів й подав Марії й Василині. Василина взяла горіхи й почала їх навіщось кусати. Вона навіть не вибирала й не їла зерен і викидала з рота зерна з лушпайками.

– Василино! чого це в тебе такі червоні очі? Чого ти плакала? – спитала Марія у Василини.

Василина нічого не сказала, тільки рукою махнула. Марія задумалась; вона догадувалась, що між Іваном та Василиною щось було.

– Василино! чого-бо ти плакала? Але яка ж ти потайна! В тебе нічого не випитаєш. А я ж розказала тобі за себе все дочиста: й кого кохала, й кому кохати присягалась, – лепетала Марія, трохи надувши губи.

– Та то, бач, Іван нарікає на те, що я п’ю та гуляю з бурлаками, – обізвалась Василина.

– А тобі, Іване, навіщо здалось знати, з ким ми п’ємо та гуляємо? Ти думаєш, я дуже сприяю бурлакам? Нехай мене поять та гостинці носять! Мені гостинці носить і той гарний панич постригач, що ото зачіпав мене на стежці, – лепетала Марія.

Молодий Монтаг й справді носив гостинці, тільки не Марії, а Василині. Бідна Марія думала, що тільки для неї сонце гріє й місяць світить.

– Чого ми будемо тут плутатись по цьому садку. Ходім лучче на місто та погуляємо на музиках, – сказала Марія. – Як тільки я не між людьми, не в гурті, то мене зараз нудьга бере,

– Про мене, й ходім, – сказав Михалчевський.

Марія пішла вперед. Михалчевський з Василиною мовчки пішли слідком за нею. Михалчевському хотілось поговорити з Василиною, розпитати в неї за все, заглянути в її душу, та Марія стриміла перед ним, як той становий.

Вони вийшли з садка по кам’яних сходах й пішли на гору до церкви. Марія перша скочила через перелаз і одбігла. Перелаз був високий. Поки Василина перелазила, Михалчевський встиг шепнути їй на вухо: «Як тільки надворі смеркне, я підійду під Маріїн двір. Чи вийдете до мене хоч на часину?»