Розділ «Бурлачка»

– Ану, ну! Тільки зачепи! Побачимо, хто кому виточить горілку через боки, – сказав Мина, піднявши вище голови здорового кулака, у котрому пальці чорніли, неначе паліччя на сухому дереві, а нігті синіли, неначе гладенький кремінь.

– Дай боже вам побитись, а нам подивитись, – сказав один парубок.

– Та починайте ж! От і поставали, піднявши кулаки, – сказав другий парубок.

Чотири страшні кулачища разом впали на плечі, як залізні молотки на ковадло. Двоє здорових грудей разом загуло, неначе бондар набивав разом двоє барил. Михалчевський телепнув Мину по щоці. Кров задзюрчала у Мини з носа й полилась по губах, по комірі й по сорочці. Обидва парубки обхопили один одного руками й почали борикатись. Курява піднялась з-під їхніх ніг, неначе там бились два роздратовані воли. То подавався назад Мина, то оступався Михалчевський; то обидва вони крутились кружком, неначе дві дівки крутились у метелиці, то ніби замирали на одному місці й тільки давили один другого з усієї сили.

Здорові страшні Минині руки вп’ялися у синій жупан Михалчевського, як обценьки. Нігті на руках посиніли, як запечена кров. Михалчевського руки блищали на Мининій свиті, як залізо, побілене фарбою. Михалчевський щільно притулився до Мининих широких грудей, поклавши йому голову на широке плече. Він розтер своєю щокою кров на Мининому лиці й замазав собі щоку, комір, синій жупан і навіть волосся на одному виску.

Коли це разом Михалчевський, трохи вищий за Мину, вхопив його обома руками, підкинув угору й посадив на землю. Вся ватага, що мовчки дивилась на борикання та войдування, кинулась обороняти Мину й вирвала його з рук в Михалчевського. Михалчевський встав, плюнув і пішов до оранди, щоб обмити замазане кров’ю лице. А Мина схопився, став на одному місці й ніяк не міг перевести духу, тільки дивився чогось на оранду, витріщивши очі, неначе вглядів на оранді якесь диво.

Тим часом почали збігатись люди та жиди, щоб подивитись на ту бійку. Жиденята посипались з усіх хат через містечко. Василина плакала, Марія перелякалась, а люди дивились на Мину та тільки жартували. Мина стояв, стояв, а далі почав сопти й стогнати.

– Як стогне, неначе його чорти хапають, – промовив один чоловік.

– Чого ти, небораче, так пильно дивишся на оранду, неначе її зроду не бачив? – спитав один чоловік.

– Мабуть, тим, що оранда дивиться на його, – промовив другий чоловік.

Тим часом музики заграли. Парубки рушили в оранду, неначе нічого й не було на місті. За музиками пішли Марія та Василина. Марія зараз забула про ту колотнечу, а Василина ніяк не могла танцювати, пригадуючи страшну подію на місті. Перед нею неначе манячило замазане кров’ю Михалчевського лице з блідими губами, з страшними очима. Мина вмився в жидівки у пекарні, заховав замазані кров’ю комірчики й прийшов гуляти на музики, неначебто били на базарі когось іншого, а не його. Василина подивилась на танці й, покинувши Марію, пішла додому. Михалчевський вмився, обтрусився, заглянув в оранду й побачивши, що Василина пішла з музик, потягся й собі додому.

Тільки що ступив він через поріг, стара Михалчевська скочила з ліжка і вдарила об поли руками: перед нею стояв розкудланий Іван, з лицем, замазаним порохом. На шиї червоніли краплі крові. Сорочка на грудях була поплямована круглими кров’яними плямами.

– Боже мій! що це з тобою, Йване! Чого це в тебе кров на сорочці?

– Та це, мамо, бився з одним вражим сином. Тільки не лякайтесь: це не з мене кров, а з його. Я йому спустив кулаками чимало мазки. Буде він пам’ятати мої кулаки.

– За що ж ви бились? – питала мати.

– Та бодай, мамо, не казати. Причепився бурлака до мене, що я одбиваю од його одну молодицю.

– Яку молодицю? – спитала мати.

– Та там одну бурлачку Василину.

– Бурлачку Василину! То ти, сину, за неї бився з бурлаками? – крикнула мати на всю хату.

– Не за неї, а може, через неї, – сказав син.