Розділ «Бурлачка»

Михалчевський побіг до шинку і приніс кварту горілки. Випили по чарці й розговорились.

– Ви, здається, не з наших, не з стеблівських? – спитав Михалчевський у Василини.

– Я, козаче, з Непитайлівки: бурлачка собі, та й годі, – з неохотою обізвалась Василина.

Михалчевський догадався, що у самої Василини він нічого не допитається, й замовк.

Михалчевський знов почастував молодиць. Василина пила горілку як воду. Михалчевський почутив, що в його душа збентежилась. Перед ним майнув вид його матері, богомільної, поважної, доброї. «Як мені сказати за Василину? що скаже моя мати?» – вилась думка в його голові.

– Чи давно ви, Василино, живете у нашому Стеблеві? – знов спитав Михалчевський.

– Недавно: ще й року нема, – одказала Василина.

– Чи привикли вже до Стеблева, чи думаєте вертатись додому?

– Мусиш привикати, хоч і не хочеш, а додому моя дорога вже терном заросла, – сказала Василина й рукою махнула.

– Чи є у вас батько і мати? – знов спитав Михалчевський.

– Є батько й мати, убогі люди, – сказала Василина.

– Чого це ти неначе сповідаєш нас? Наші бурлаки ніколи не сповідають нас, – сказала Марія, присовуючись ближче до Михалчевського. – Коли ти, Йване, думаєш ходити до нас, то добре стережись! Ми бурлацькі молодиці.

– Чого мені стерегтись… Я ж не красти ходжу, а поговорити з добрими людьми. Мені дивно, що ви, Василино, живете у Стеблеві рік, а я вас вперше сьогодні побачив.

– Та й я вас вперше побачила сьогодні в церкві, на криласі, тоді як ви на мене дивились, – сказала Василина, пильно придивляючись до Михалчевського.

У Михалчевського загорілись очі. Він осміхнувся, примітивши, що Василинин голос став якось м’якіший й ласкавіший. Вона до цього часу знала тільки незвичайні бурлацькі жарти. Навіть господарські сини говорили з нею без поваги, і, зневажаючи, зачіпали її, як захожу бурлачку. Ласкавий голос Михалчевського, повага, яку не можна було не примітити в його розмові, все повіяло на Василину як тихий весняний вітер. Вона сама стала до його ласкавіша.

– А ви стеблівські? – спитала вона у Михалчевського.

– Я з діда й прадіда стеблівський шляхтич і живу з матір’ю над самою Россю. Марія мене добре знає, – сказав Михалчевський.

– Де ж ви на роботі? – спитала Василина.

– В рафинаді. Я там служу за столяра, а мати господарює дома, – сказав Михалчевський.

Василина хотіла спитати його, чи він жонатий, чи парубок, та не посміла.