Розділ «Бурлачка»

– Ну, приніс же чорт моїх тіток, – сказав Ястшембський до паничів, – не вдалося погуляти.

– Та ще вони ж рознесуть по всьому повіті про наш дикий бал, – бідкався Хшановський.

– Хіба посватай будлі-котру, то мовчатимуть, – сказав Прушинський.

– А вже мені так достанеться од їх, – обізвався Ястшембський. – Вони мають претензію на опікунство надо мною й дуже люблять читати мені гидкі нотації.

Другого дня, чим світ, гості повтікали додому од паннів. Панни дурно купались у ванні до півночі.

– Стасю! – почала Ядвіга на самоті з небожем, за самоваром. – По смерті твоєї матері, а нашої покійної сестри, я й сестра для тебе все одно, що рідна твоя мати; що то за компанія, що то за бал був у тебе?

Стась мовчав і тільки колотив ложечкою чай. Він сподівався дістати од тіток двоє сіл після їх смерті.

– Що скажуть наші сусіди! Та тобі ж доведеться женитись! Тобі треба вважати на свою репутацію, – знов почала тітка.

– Моя дорога тьотю! я ж не панна, а панич… – сказав Стась та й замовк.

– Так, серце Стасю! Але ж ті мужички, ті молодиці! Та Василина в золотих квітках! А чого мені наговорила Василина вчора! Чи ти чув?

Стась мовчав, як школяр перед директором.

Після чаю Стась мусив сто раз перецілувати у тіток руки ще й їхати з ними до костьолу. Після служби тітки зайшли до ксьондза й завели туди Стася. Стась скорчився, зморщився перед ксьондзом, як дуже покірна овечка, поцілував його у руку й мусив провадити дуже пісну церковну розмову, підбираючись під клерикальний тон своїх тіточок та пісний тон ксьондза.

«Але ж двоє сіл, двоє сіл! – думав Стась. – За це варто витерпіти од тіток усяку муку».

4

Чутка про дикий бал у панському дворі пішла по селу й нікого не здивувала, пішла й по близьких селах, дійшла й у Комарівку до Василининого батька. Паляник стривожився.

На різдво Василина одпросилась в Ястшембського у гості до батька. Ястшембський пустив її, ще й заплатив вперед усі гроші за рік, наказавши вернутись того ж таки дня.

Василина прийшла до батька гарно вбрана. На ній була дорога юбка, дорога спідниця, чудова тонка сорочка з вишиваними рукавами, добре намисто з дукачами, квітки, стрічки, та все не прості, а дорогі. Василина стала чогось схожа на панну.

Привітавшись до батька, до матері, до сестер, вона поздоровила їх з святками й скинула свиту. Мати аж плеснула в долоні. Серед хати стояла Василина, як маківка. Дорогі квітчасті убори, стрічки та квітки так і засяли на всю хату.

– Чи це ти, Василино, посправляла собі одежу за свої гроші? – спитала мати.

– Ні, мамо, за свої гроші я купила собі тільки добре намисто. Це все справив панич, – сказала Василина.