Розділ «Бурлачка»

– Ой, гвалт! Приїхали Ястшембського тітки, – запищав Хшановський до Прушинського і торкнув його ліктем.

– Чи не прокляті тобі відьми! Й присурганились, неначе їм зумисне хто дав знати за наш бал, – сказав з злістю Прушинський.

Молодиці вгляділи тіток і зараз їх впізнали. Вони всі з переляку кинулись назад у двері й поховались у Ястшембського кабінеті. Василина постояла, постояла, подивилась на старих паннів й собі вскочила у кабінет, ще й двері причинила. Кабінет був за залою. З його не можна було вийти до пекарні інакше, як через залу.

Ястшембський опам’ятався, вхопив зі стола свічку й побіг у прихожу. Його міна була солодка й ласкава, а в душі він кляв тіток на всі заставки.

– Добрий вечір, мої кохані тітки! Ото спасибі вам, що ви заїхали до мене, а в мене гості, мої кохані, мої милі! – говорив Ястшембський, цмокаючи по кілька раз у руки тіток.

«А бодай вас був вовк поїв у лісі. І притеребились прокляті відьми! Ще оце почнуть читати мені нотації», – думав Ястшембський, говорячи тіткам компліменти.

Другі паничі кинулись й собі у прихожу й почали розпаковувати паннів.

– І пан Прушинський тут! – закричали дзвінкими, але не дуже тонкими, горловими голосами старі панни. – Дуже раді, дуже раді, що побачились з вами так несподівано…

Обидві панни дуже любили Прушинського, вже доходжалого панича, але гарного, здорового й веселого. Кожна з них мала надію вийти за його заміж.

– Я неначе знав, що ви сьогодні заїдете до небожа! – сказав пан Прушинський. – Мені неначе янгол з неба говорив сьогодні цілий ранок: «Запрягай коні, Прушинський! Запрягай коні та їдь у Журавку». От я взяв та й приїхав. І не помилився.

Обидві панни ласкаво осміхнулись.

Паничі вчотирьох насилу порозвірчували старих кокеток. Вони були позавірчувані в шуби, в бурнуси, в кохти, у товсті хустки та хусточки, як єгипетські мумії. Паничі накидали цілу купу одежі, неначе в хаті роздяглося двадцять чоловік мужиків. Панни порозв’язували білі хустки з лобів, потім порозв’язували здорові теплі хустки, потім менші чорні хустки і знов на їх лобах забіліли білі хусточки, а на шиях теплі та мохнаті боа. Ястшембський насилу постягав з їх оксамитові на лисах чоботи, а в тих чоботях були ще теплі черевики.

Незабаром одчинились двері, й погонич, обсипаний снігом, з відлогою на голові, насилу вліз у двері з цілим оберемком скриньок, коробок, круглих, і довгих, і куценьких. Панни почали розглядати коробки, лічити їх і не долічились двох паперових коробочок з рукавичками та стрічками.

– Кіндрате! Ти не все позабирав з санок; ще нема отакеньких двох маленьких коробочок: одна маленька, а друга малесенька!

– Їй-богу, нема! Я всі санки витрусив, – обізвався Кіндрат, котрому ці коробки, як і самі лихі панни, кілком стриміли у душі.

– Не видумуй та йди пошукай. Може, де витрусив у сніг, – сказали панни. – Стасю! Піди, серце, та пошукай тих скриньок, бо з цими дурними наймитами тільки лиха наберешся.

Бідний Стась вискочив у однім сюртуці надвір. Метелиця вила, як собака. Сніг трусився з стріхи, наче сухий пісок. Стась з Кіндратом перегребли ввесь сніг кругом санок і не знайшли тих скриньок. Винесли з пекарні кочерги та ліхтарі, знов перегребли кочергами сухий сніг й таки знайшли білі коробочки. Стась трусився, як у пропасниці. Старі тітки подякували йому.

Тим часом паничі никали по залі в хмарах з тютюнового диму, а молодиці притаїлись у паничевому кабінеті й не знали, як звідтіль вискочити. Прушинський вскочив у темний кабінет, так що його не примітили панни, й почав зумисне виганяти молодиць та щипати їх. Молодиці бігали по темній кімнаті, неначе у піжмурки грали, а далі Одарка не видержала та й кинулась протовпом через залу й прихожу; за нею побігла Ярина, а далі Олена, а за Оленою – Василина. Всі були прибрані по-празниковому, а Василина аж сяла квітками та стрічками. Старі панни повитріщали на їх очі.

– Та й багато ж ти, серце Стасю, держиш наймичок, – сказала старша, панна Ядвіга.

– Та ще й гарних! У тебе, серце Стасюню, не погані наймички, а ця дівчина, то просто на диво красуня, – обізвалась Юзефа, поглядаючи на паничів.