Розділ «Бурлачка»

– Та як же ти підеш проти ночі, та ще через ліс? – бідкалась мати.

– Перейду ліс завидна, – сказала Василина, хапаючись.

Якби батько силував Василину зістатись, вона б, здається, втекла з дому.

Вона швиденько попрощалась і побігла з двору. Мати тільки важко здихнула.

Василина не йшла, а бігла. Якби вона мала крила, вона б летіла. Надворі поночіло. Вона перейшла половину лісу, а надворі вже зовсім смеркалось. Темна зимня ніч впала на ліс. Дерево сумно чорніло на білому снігу. В лісі було тихо й сумно. Василина йшла, неначе нічого не бачила. Вона перейшла ліс. вийшла на поле, вкрите снігом, як білим полотном, й вгляділа далеко-далеко на горі світло в панських вікнах. Те світло неначе обігріло її й розвеселило.

«Серце моє! Не покину я тебе, хоч би мене силував батько, силувала мати тебе покинути. Вмру, а тебе не покину!» – думала Василина, дивлячись на світло, що манячило серед широкого, білого, вкритого туманом степу.

А тим часом над головою Василини збиралися чорні хмари.

Одного дня тітки прислали до Ястшембського лист й просили його до себе на вечір. В тому листі вони натякали, що на вечорі буде одна особа для його дуже інтересна: та особа була молода панна Броніслава Дембінська, небога одного близького сусіда, польського пана. Вона приїхала до дядька в гості з Волині на кілька місяців.

«Приберися, Стасю, чепурненько, бо панна гарна, молода й має більше двадцяти тисяч карбованців в київських банках», – писали тітки.

Ястшембський причепурився й покатав до тіток.

У тіток зібралась чимала компанія. Вже пізненько приїхала й панна Броніслава. То була висока гарна панна за двадцять років, русява, біла, з рожевими щоками, делікатна, як дитина, весела й поважна, як щира аристократка. Вона була вся в чорному й тільки на тоненькій шиї червоніла вузька червона оксамитова стьожка. Вся русява голова була в розкішних локонах, а дві білі рожі, недбайливо кинуті між хмари локонів, надавали незвичайно делікатний колорит її білому лицю та червоним, як рожеві пуп’янки, губам. Чорна сукня міцно обхоплювала її повні плечі й зменшувала повну її постать.

Прушинський, Хшановський, Мошицький й інші паничі не оступались од панни Броніслави. Ястшембському вона сподобалась, а її тисячі якраз підходили під його плани, бо в його гроші сипались кудись, неначе в якусь торбу з дірками на дні.

Тітки Ястшембського увивались коло панни Броніслави з усієї сили. Ястшембський, чудово убраний, з русявими завитими кучерями, з вусами, позакручуваними в кільця, не оступався од панни Броніслави ні на ступінь.

– А що? Як тобі сподобалась наша волинянка? – питали в Ястшембського тихенько тітки.

– Диво, а не панна! У нас на всю околицю не знайдеш такої, – говорив Ястшембський.

– І таки справді не знайдеш. Вона вчилась у київському інституті, але московство до неї не прилипло. Вона жила у Варшаві, – говорили тітки, – ти тільки подивись, як вона ходить, як говорить, як держить стан. Це диво, а не панна. А карбованці! Кому їх тепер не треба! Хіба ж ти, серце Стасю, мало програв їх у карти.

Ястшембський важко-важко здихнув. Його кишені були неначе з дірками. Що вкине туди, то воно зараз і випаде.

– Треба не випускати з рук цієї панни, – сказав він до тіток.

– Та вже ми вчепимось до неї… Вчепися й ти, серце Стасю, – говорили тітки.

Ястшембський ввійшов у залу. Панна Броніслава походжала по залі, як пава. При кожному ступіні вона вся трусилась, трусились на голові кільця локонів, трусились білі рожі в кучерях, трусилась вся голова, ніби була на пружинах, дрижав чудовий бант на талії з чорного кружева та білих шовкових стрічок. Тільки важкий шлейф чорної сукні не трусивсь і волочився за нею, як хвіст у гордого павича.