Розділ «Бурлачка»

– Ну, не плач же! Я тобі справлю новий керсет, куплю нові червоні чоботи, намисто, – почав Ястшембський.

– Не хочу я вашого нічого. Ось на мені ваше намисто. Не буду я його носити, – крикнула Василина й рвонула рукою намисто. Два разки розірвались, і намисто пороснуло на поміст.

Ястшембський оступився назад й тільки дивився на Василину. Він трошки злякався: боявся, щоб Василина коли-небудь не наробила скандалу…

– Не треба мені ваших керсетів, ваших стрічок! – крикнула Василина якимсь сухим голосом, і з тими словами зірвала з голови стрічку й кинула її під ноги Ястшембському.

Ястшембський засміявся й перейшов на жарти.

– Ну, не плач! Мати привезе калач, медом помаже, тобі покаже, а мені оддасть, – почав жартувати Ястшембський, як з малою дитиною.

Василина не плакала, а стогнала, піднявши вгору лице й обпершись об стіну. Ястшембський дивився на неї, а далі пішов у кімнату й причинив двері.

У залі стало тихо. Василина стояла й хлипала. Вона трохи опам’яталась у тиші й почала розглядати горницю, мебіль, фортеп’ян, дзеркала. Все приймало перед нею якийсь фантастичний вид. Фортеп’ян здавався для неї якимсь звіром на чотирьох коротких ногах, стільці здавались сухими людськими кістками; важка софа неначе була схожа на домовину, а з здорових дзеркал неначе виглядали на неї якісь страшні упирі. Темний, хмарний зимній день насилу світив білим туманом. Страшні дива у здорових дзеркалах стали для неї ще страшнішими. Вона глянула на те дзеркало, де вперше побачила себе всю у квітках та стрічках, і для неї здалося, що вона бачить себе у тому дзеркалі блідою, жовтою на виду, старчихою.

А довгий широкий маятник коло стінного годинника тихо стукав серед страшної тиші. Василині здалося, що її поклали у домовину, спустили у яму й засипають землею. Грудки землі стукотять об домовину та все засипають її живою.

– Чи переплакала вже? – спитав Ястшембський, виглядаючи з кабінету. – Йди собі у пекарню до роботи. Ти знаєш, що мені треба ж колись оженитись.

– Навіщо ж ви мене дурили? Нащо ж я вас так вірно, так щиро кохала! – сказала Василина тоном зовсім не дитячим.

– Отак пак! дурив! Ще вигадай що! – сказав Ястшембський, насвистуючи на всю хату пісеньку.

Настала весна. Розкішно зацвіли журавські садки. Ліс зазеленів. Соловейки защебетали. Василина згадала свою пишну Комарівку, свій садок, свою матір.

«Боже мій! як же я вернусь до батька? Як же я вернуся у своє село? що скаже мати? що скажуть люди?» – думала Василина, слухаючи у садку соловейків.

А Ястшембський сливе кожного вечора катав на чудовому коні до панни Броніслави. Василина знала, куди він їздить, проводила коня очима через греблю, доки він не пірнав у зелених садках.

«Бодай ти, коню вороненький, з ним назад не вернувся», – думала Василина, дивлячись услід Ястшембському через тин з зеленого садка.

Дорогою йшов Василь Кравченко. Василина вгляділа його й оступилась у молодий вишняк. Василь став, подивився на неї через рідке листя страшними очима й показав кулак:

– Ховайся, ховайся, дівчино! Час тобі скидати квітки та покривати голову хусткою! – крикнув Василь і пішов вулицею.

Василина затрусилась і отерпла вся. У неї отерпли навіть пальці на руках.

Щовечора Василина проклинала слід Ястшембського й щовечора виходила вона на греблю виглядати його.