Розділ «Бурлачка»

– Треба женитись! – сказав собі Ястшембський.

Про Василину він навіть в той час й не подумав.

В пекарні, певно од тіток, вже пройшла чутка, що пан Ястшембський ожениться з кучерявою панною. Погонич Ястшембського привіз ту чутку і в Журавку й розпустив у пекарні.

– А що, Василино! Скидай золоті квітки, бо швидко з горничної станеш птичницею, а може й куховаркою, – сказав до Василини погонич. – Наш панич вже має собі панну. Там така кучерява, а ходить уся в золоті.

Василина трохи не зомліла. Вона не догадувалась, що для неї наступить колись такий смутний час: її любов одняла од неї думки, засліпила її душу. Вона жила, як у раї, нічого не думаючи.

Тепер вона неначе прокинулась од сну.

Василина пішла прибрати в горницях. Гнів на Ястшембського ніби перейшов у її руки. Вона замітала горниці й кидала стільцями од злості.

– Чого ти так товчешся? – сказав Ястшембський весело з другої кімнати,

Василина мовчала й з злістю совала стільцями по помості; вона почала витирати вікна, одна шибка дзенькнула й луснула під її руками.

– Що це з тобою сьогодні, Василино? – крикнув Ястшембський, виглянувши у двері з стаканом чаю у руках.

– Те, що було і вчора, – сказала сердито Василина.

– Здається, вчора цього не було. На тобі стакан чаю! – сказав Ястшембський.

– Пийте самі, та ще й понесіть тій панні, до котрої ви вчора їздили.

Здогад блиснув у голові Ястшембського. Він глянув на чудове лице, на пишні брови Василини, й жаль заворушився у його в душі. «Але як вона грубо, по-мужицькому говорить за панну Броніславу!» – подумав Ястшембський, і в його заворушився шляхетський гонор.

«Чудові очі, чудові брови, та доведеться з вами розпрощатись, – подумав Ястшембський, дивлячись Василині у вічі. – Але… не перша Василина, може, й не остання. Піде собі до батька у свою Комарівку, та й годі».

– Ну, не сердься, Василино, – сказав Ястшембський, взявши її за щоки пальцями, – хіба мені не можна їздити в гості до паннів, чи що?

– Мабуть, не дурно ви їздили вчора до тіток, – промовила Василина з злістю й одразу заридала, як мала дитина, заридала голосно, нервово, затуливши лице долонями. Сльози текли річками з-під її рук й сипались дощем на білу сорочку, на намисто, на керсет. Василина почала стогнати, піднявши вгору лице. На неї неначе звалився здоровий камінь, впав на груди й давив її до землі… У неї не ставало духу…

– Василино! дурна дівчино! Чого це ти розревлась? Чи тобі не сором? – сказав Ястшембський, взявши її за стан руками.

Василина крутнула станом та плечима й випручалась з рук Ястшембського.

– Не зачіпайте мене! – крикнула Василина не своїм голосом.