Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Побачивши бургомістра, я дуже злякався.

— Запалення легенів, — прошепотів лікар. — Йому було дуже погано, але я сподіваюсь, що ми врятуємо його.

Бургомістр лежав блідий, як мрець, з запалими щоками і судорожно посміхався своїми тонкими губами. Ледь помітним кивком він запросив мене сісти на край ліжка і прошепотів на вухо:

— Усе буде гаразд. Коли я видужаю, ми разом звершимо великі діла. Коконго забрало в мене внучку. Вона з неба покаже мені шлях. Я розумію, що це не кара. Тільки почекай, сеньйоре Кон-Тікі, ми з тобою ще будемо робити великі діла.

З важким серцем я покинув лікарню. Страшно було бачити завжди веселого бургомістра в такому стані. Він так дивно поводився! Я так і не міг зрозуміти, на що він натякав. Можливо, він говорив так недоладно й очі в нього блищали з гарячки? Звичайно, дуже добре, що цей надто забобонний чоловік не вважав свою хворобу карою аку-аку. Хоч це здалося мені дивним.

Минали дні. Внучка бургомістра була єдиною жертвою коконго. Сам він згодом настільки поправився, що перебрався додому. Коли я зайшов відвідати його, він так само дивно посміхався, і хоч температура в нього спала, однак він повторював ті самі загадкові слова. Першого тижня бургомістр був надто кволий, щоб повернутись до своєї бригади в Анакену. Він залишився вдома зі своєю дружиною, і ми постійно посилали йому масло та іншу ситну їжу, щоб він якнайшвидше видужував.

Наймолодший брат бургомістра, маленький Атан, цього разу не захворів на коконго і зовсім перестав боятися кари аку-аку. Позбувшись відповідальності за печеру і пов'язаного з нею страху, він став зовсім іншою людиною. Замість кари він дістав велику нагороду і міг тепер спокійно глядіти в майбутнє. За поняттями остров'ян, Атан став багатою людиною. Одежу і гроші він сховав у своєму природному сейфі під землею. Атан і не думав, вважати тяжку хворобу бургомістра карою за порушення табу. А втім, він навіть не підозрював, що брат теж носив камені з своєї печери. Атан все ще радив мені спитати бургомістра про його печеру, як тільки той видужає, бо вона найважливіша з усіх печер.

Лазарус також майже не хворів. Вранці другого дня після нашої поїздки до його печери він з'явився перед моїм наметом і, кашляючи, хрипким голосом спитав, як я себе почуваю.

— Чудово, — відповів я.

Лазарус зрадів цьому. Добре, що він не спитав про Білла, бо сьогодні той почував себе набагато гірше. Кілька днів Лазарус кашляв і приймав ліки, але хвороба пройшла, і він не лягав до ліжка. Він теж дістав добру винагороду для себе й для сестер. В той час як сільський лікар боровся з коконго в селищі, експедиційний лікар мав по вуха роботи з нашими людьми, яких тепер набиралось до ста чоловік. У нас було доволі антибіотиків та інших ліків, які дуже згодились остров'янам, що працювали на розкопках. Всі вони дуже любили таблетки від болю голови і, коли ми не бачили, їли їх, як цукерки.

Ми відбивали хвилі коконго одну за одною і, невдовзі почували себе впевненіше. Та біда ніколи не приходить сама, і тут сталася подія, яка наробила в селищі чимало галасу.

Якось, сидячи у себе в хаті, повній печерних каменів, і чекаючи на машину, щоб завезти їх до табору, бургомістр пережив великий страх. Уже було досить того, що капітан забрав у машину черниць, як тут ще неждано перед приїздом капітана постукав до дверей Гонзало і помітив кам'яного омара, якого бургомістр не встиг заховати.

— Це старовинна річ, — заявив Гонзало, жадібно схопивши з долівки скульптуру.

— Ні, нова, — збрехав бургомістр.

— А я кажу, що вона старовинна, — наполягав Гонзало.

— Я її сам навмисно зробив такою, — відповів бургомістр.

Врешті Гонзало довелось здатися.

Прибувши до табору, бургомістр зразу розповів про випадок з Гонзало і просив мене нізащо не промовитися нікому, що він узяв камені з родової печери.

— Сеньйор Гонзало, мабуть, про щось здогадується, — недовірливо заявив бургомістр. — Він ніяк не хотів повірити, що я сам зробив омара.

Після цього до намету зайшов Гонзало і теж розповів про це саме, щиро переконаний, що розгадав таємницю печер.