Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Дехто заперечував існування печер так щиро, що, безумовно, сам вірив у те, що казав. Але були» й такі, — що справляли на нас інше враження: намагаючись переконати нас, що печер не існує, вони нервували і були дуже налякані. Особливо відрізнялись серед них кілька старих остров'ян. Вони будь-що хотіли переконати нас, що на острові тепер немає нічого, крім овець і великих статуй.

Протягом багатьох днів усі, хто мав хоч який-небудь зв'язок з остров'янами, обережно намагалися вияснити, де ж все-таки правда, але їм кожен говорив по-різному.

Якось Ед, спустившись до нас із Оронго, заявив, що, на його думку, потаємні печери все ж таки існують, треба лиш остерігатись фальшивих підробок. У своїх робітників він зумів вияснити, що речі з печер час від часу виносять сушити. Деякі з них загорнуті в очерет тотора.

Білл теж був спантеличений чутками, якими жило селище. Щоб краще познайомитись з життям місцевих жителів, він переїхав жити від губернатора до одного остров'янина. Якось у неділю Білл зупинив мене біля церкви і прошепотів:

— Я обіцяв тримати все в таємниці, але одну річ я все-таки скажу тобі. Потаємні печери на острові є, і в них зберігаються такі камені, які тобі вже приносили.

Потім до мене прийшов Гонзало. Він був дуже засмучений тим, що так розворушив селище. Тоді він щиро вірив, що виявив шахрайство, але тепер сталось таке, що де із чому переконало його і примусило змінити думку. Якийсь місцевий хлопчик признався Гонзало, що одна стара остров'янка послала його до потаємної печери в Ханга Хему, щоб він узяв звідти кілька фігурок для сеньйора Кон-Тікі. В першій частині печери хлопчина знайшов кам'яну курку, якийсь «ключ» і два черепи. Але прохід до другої частини печери був завалений, і він не зміг добратися туди, де, за словами бабусі, лежали скульптури, загорнуті в очерет тотора.

Почувши цю історію, Гонзало так запалився, що обняв хлопця і тиснув його доти, доки той не пообіцяв показати, де знаходиться печера. Гонзало вирушив на пошуки і справді знайшов таку печеру, як описував хлопець: з двома черепами і прорубаним у боковій стіні отвором до тунелю. Сам тунель дійсно був засипаний. Але Гонзало помітив тут і щось важливіше. Хтось був у печері після хлопця і завзято копав землю на долівці і в стелі над місцем завалу. Гонзало пощастило протиснутись у триметрову щілину в стелі над завалом, і він по бачив, що на дні її хтось прокопав отвір униз просто в тунель. Він засунув туди руку і дістав жменю землі і шматочки зітлілого тотора. Хтось уже побував тут і забрав камені з упаковки.

Я спитав Гонзало, чи він не знає, хто саме була ця остров'янка. Він сказав, що то мати Аналоли.

Для мене це було дуже важливе відкриття: адже мати й сестра Аналоли колись з піною на губах захищали чотири кам'яні голови, які молода пара знайшла біля огорожі селища і хотіла мені продати. Бабуся добре вилаяла молоде подружжя, назвала їх злодіями і дуже зраділа, коли я велів перевернути камені вниз обличчям, навіть не доторкнувшись до них. Тепер вона хотіла віддячити мені й принести фігурки з своєї печери.

Я подякував Гонзало за важливі вісті і разом з капітаном поїхав із селища. Сидячи в машині, я мимоволі посміхався. Виходить, мати Аналоли теж має печеру/ В мене були особливі підстави добре запам'ятати це.

Сонце вже спустилось в океан, і почало сутеніти. По дорозі додому нам треба було ще заїхати на вівцеферму Ваїтеа і набрати до табору води. Управительницею ферми була Аналола. Вона завжди виходила побалакати, коли ми приїздили по воду. Аналола славилась як найвпливовіша жінка на острові. Це була струнка красуня з розкішним чорним волоссям і веселими карими очима. Можливо, через широкуватий ніс і товстуваті губи їй не дали б призу за вроду в нашій частині світу, але тут, на Тихому океані, вона вважалась некоронованою королевою острова. Вона була розумна й чесна, і всі її шанували.

Коли ми зупинились у Ваїтеа біля крана єдиного на острові водопроводу, Аналола та її дві подруги вийшли з ліхтариком допомогти нам набрати води. По воду завжди приїздив сам тільки капітан, і останніми днями Аналола кілька разів говорила йому, що бургомістр обдурив сеньйора Кон-Тікі.

— Ніяких потаємних печер не існує. На острові ні в кого немає кам'яних фігурок, — запевняла вона. — Я тут народилась і виросла, капітане. Скажи сеньйору Кон-Тікі, щоб не вірив таким чуткам.

Аналола була чесна жінка, не здатна на обман, і врешті капітан почав сумніватися.

— Розумієш, якщо це каже Аналола… — стурбовано заявив він мені. — Адже бургомістр страшенний крутій.

Аналола була, як говорили місцеві жителі, «дитям часу». У неї мало що залишилось від предків. Причетність до цивілізації виявлялась у неї не тільки в одежі та манерах: лише раз я помітив у її карих очах іскорку забобонності.

— Правда, що ти розмовляв з кам'яною статуєю? — запитала якось вона, після того як ми з бургомістром і Лазарусом знайшли китів біля муру в Анакені. — Мати каже, що до тебе в намет приходить статуя і розповідає, де треба шукати.

— Дурниці, — відповів я. — Хіба може кам'яна статуя прийти до намету?

— А чому ж би й ні, ось така, маленька? — відповіла Аналола.

Тепер вона, щулячись від нічної прохолоди, присвічувала ліхтариком, поки ми не втиснули шланг в отвір бака.