Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Ед запитав Атана, що він зробить з печерою, коли там не залишиться більше каменів.

— Печеру я збережу, — відповів Атан. — Вона мені знадобиться, якщо буде війна.

Тієї ночі мені майже не довелось спати. Свічка тьмяно освітлювала щоденник, аж поки на сході не зачервоніло небо; і все-таки, перш ніж стюард затарабанив у сковороду, сповіщаючи про початок трудового дня, я трохи задрімав. Коли ж я вранці вийшов за намети митися, зацікавлений Лазарус був уже тут як тут.

Бургомістр якось сказав мені, що коли до потаємної печери зайде кілька людей, аку-аку переберуться в інше місце. А без них вхід втрачає чарівну силу, і кожен, ідучи повз печеру, може побачити його. Я тепер зрозумів практичний зміст цього повір'я: острова Пасхи, більше ніж будь-якого іншого місця, стосується приказка: «Що відомо одному, того не знає ніхто, а що відомо двом, те знають усі». Як тільки Енліке довідався, що піде з нами в печеру, він відразу ж похвалився Лазарусу, і про це почали перецілуватись по всьому селищі.

За кілька днів до цього десь перед світанком до мене зайшов Лазарус і приніс із своєї печери камені. Він був явно чимось схвильований. Не кажучи й слова, Лазарус витяг з мішка велику фігуру птаха, що скидався на пінгвіна. Скульптура була такої величини, як живий пінгвін, і так схожа на нього, що я дуже здивувався. Я знав, що крім холодних районів поблизу Антарктики, пінгвіни зустрічаються тільки на Галапагоських островах. Лазарус знову засунув руку в мішок і вийняв звідти голову казкового птаха з дзьобом, повним гострих, як шило, зубів. Останньою з'явилася голова хижого звіра з подряпаною мордою — очевидно, його пошкодили дорогою. Лазарус довго сидів мовчки, втупивши в мене похмурий погляд. Нарешті він заявив, що цієї ночі був на волосок від смерті. Він двічі спускався кручею в печеру по скульптури, і, коли повертався вдруге, кусок скелі, за який він тримався, відломився. Під ним була сорокаметрова прямовисна стіна. Лазарус похитнувся, але, вже майже падаючи в провалля, зумів лівою рукою схопитись за інший виступ і відновити рівновагу. Останні п'ятнадцять метрів він пробирався дуже обережно, а коли цілий і неушкоджений опинився на рівнині, то довго сидів і міркував: чому його спіткала така невдача? Може, не слід було виносити камені з печери?

Дорогою до Анакени він раз у раз задавав собі це питання і, не заспокоївшись, тепер спитав про це мене.

— Це ж божевілля — лазити самому вночі над проваллям, — сказав я. — Хіба ти сам не розумієш, що це небезпечно?

Лазарус скептично глянув на мене: було ясно, що він звик лазити туди саме так: вночі і без нікого.

— Крім того, яка ж тут невдача? Навпаки, ти ж схопився за інший виступ, — додав я.

Ці слова вплинули на Лазаруса, і він трохи повеселішав. А й справді йому пощастило, адже він не зірвався в прірву, а сидить тут без жодної подряпинки. Але чому ж він відчуває такий незрозумілий страх і неспокій?

— Відповісти на це було нелегко. Я уважно придивився до каменів, що лежали на ліжку: Лазарус їх ніколи не мив, не чистив, але сьогодні на вищиреній голові одного звіра виднілась велика подряпина. Я показав на неї, і Лазарус зажурено глянув на свіжу рану.

— Хіба добре так поводитись із своїми скульптурами? — запитав я, намагаючись відвернути його думки на інше. — Цікаво, як би ти почував себе, коли б вас разом з бургомістром запхали в один мішок і не поклали між вас навіть трави, щоб ви не стукались один об одного?

Лазарус зніяковів, здавалось, він знайшов у моїх словах пояснення своєї невдачі. Ми домовились, що він більше сам уночі до печери по камені не піде: вона розташована в такому місці, де прогулюватись у темряві небезпечно. Лазарус зовсім заспокоївся, зрозумівши, як щасливо закінчилась його нічна мандрівка. Надворі вже світало.

Тієї ночі, коли ми готувались іти до печери Атана, Лазарус ходив біля наших наметів, як кіт довкола гарячої каші. Вибравши хвилинку, коли я був сам, він признався мені, що знає, куди ми збираємось іти, і що він надумав показати мені свою печеру після того, як ми побуваємо в Атановій. І ось тепер уранці, після нашого повернення, Лазарус не міг знайти собі місця. Він крутився біля наметів, сподіваючись поговорити зі мною, поки я, зігнувшись у три погибелі, мив голову в тазу. Ніяких нескромних запитань він не задавав, інстинктивно догадуючись, що вночі з нами не трапилось нічого поганого. Потім він зник, так, здавалось, нічого й не дізнавшись. Цими днями Лазарус і ще кілька довговухих працювали в Арне на Рано Рараку, але їсти й ночувати приїздили до печери Хоту Матуа. Всі наші робітники-остров'яни одержували щоденний пайок, а ті, що жили в Анакенській долині, надодачу ще й пригощалися з експедиційної кухні. Та сьогодні Лазарус був чомусь незадоволений своєю пайкою. Коли смеркло, він прийшов до мене і попросив курку, справжню живу курку. Остров'яни дуже часто приносили мені в подарунок живих курей. Ті, що не кудкудакали. Й не співали на світанку, залишались жити і вільно походжали поміж наметами, а ті, що кричали, таємниче зникали. Дехто казав, що бачив до схід сонця фотографа, коли той, босий, у піжамі, з ножем у руках, скрадався по табору. Напевно, фотограф щодня проклинав тих остров'ян, які наповнили табір цими крикливими створіннями.

Я збагнув, що Лазарус не даремно звернувся з таким проханням, і звелів стюарду дати йому одну з наших курей. Стюард підкрався до галасливої курячої зграї за наметами, кинувся в саму його гущу і схопив за ногу одну курку. Лазарус повернувся радісний, з куркою під пахвою.

— Стюард зловив білу курку, — прошепотів він. — Це ознака «доброго щастя». Перш ніж піти, Лазарус запитав, чи не могли б ми завтра поплисти на моторному човні вздовж берега: він хоче показати мені свою печеру. Я запропонував, щоб з нами поїхали також фотограф і Білл. Лазарус погодився, і капітан вирушив увечері на джипі в селище по Білла.

Наступного ранку ми зібрались на борту експедиційного корабля. Море в бухті було спокійне. Лазарус сказав, що печера не повинна залишатись порожньою: коли ми винесемо з неї всі камені, там треба обов'язково щось залишити. Він спустився зі мною в трюм і попросив дати йому два непочаті сувої матерії на сукні і якусь непотрібну маленьку річ. Сувої матерії він вибирав дуже старанно, щождо «непотрібної» маленької речі, то відразу погодився взяти ножиці.

Я зрозумів, що матерія призначається його старшим сестрам, а для аку-аку досить і ножиць.

Ми спустились у моторний човен, де вже сиділи машиніст і моторист: вони мали висадити нас там, де покаже Лазарус. Човен поплив на захід уздовж скель північного побережжя острова. Всі раділи, що море спокійне г, ми зможемо легко вибратися на берег. Але, на свій подив, ми скоро помітили, що чим далі від Анакени, тим більше качає човна. Тільки Лазарус анітрохи не здивувався: аку-аку завжди збурюють море, коли хтось їде до печери. Він непорушно дивився кудись уперед, міцно тримаючись за борт.

Берег, вздовж якого ми пливли, був стрімкий і високий. Унизу, біля самої води, здіймалося суцільне громаддя лавових скель. Незабаром Лазарус показав на рівну смужку між двома стрімкими виступами метрів з п'ятдесят завдовжки. Колись його бабуся ходила туди ловити рибу і несподівано зустріла іншу стару жінку, що мила й сушила, камені з печери. Бабуся пішла далі, удавши, наче й не помітила її, а коли повернулась назад, від каменів уже й сліду не було, а стара жінка спокійно ловила собі рибу. Очевидно, там теж є потаємна печера.