Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Скоро ми проминули самітний вітряк у долині Ханга-о-Тео. Колись там було велике селище, але тепер долина лежала безлюдна і занедбана. Тут Лазарус знову показав на стометрову смужку дикого берега, де, за йога словами, також містилась печера, його двоюрідний брат Альберто Іка виніс з неї коштовні дощечки ронго-ронго, але аку-аку змусили його однести їх назад до печери.

Не встиг він показати нам це місце, як раптом злякався: він побачив на березі людей. Ми не помітили нікого, але Лазарус, що бачив удень, як орел, а вночі, як сова, розглядів, що на камені сидить четверо людей. Хто вони такі л що там роблять? Він не зводив з них погляду, аж поки ми не обігнули наступний мис. Море ставало все бурхливішим, і ми всі розуміли, що за таких умов висадитись на берег буде неможливо.

Ми трохи покрутилися біля кручі, в якій містилась печера Лазаруса, і він спробував показати нам на прямовисній скелі маленький виступ, де знаходився вхід. Лазарус пояснив, що печера була «відкрита». Він показував на виступ доти, поки нам не стало здаватись, що ми й справді бачимо його. Та коли ми вирішили перевірити себе, то виявилось, що кожен мав на увазі інше місце.

Нарешті машиніст повернув човен і взяв курс на наше судно. Хоч вітер не дужчав і тільки трохи змінив напрямок, але море ставало все бурхливішим. Човен танцював на крутих хвилях, здіймаючи фонтани бризок, їхати прямо не можна було; доводилось раз у раз міняти напрямок і зустрічати високі піняві хвилі, що налатали з відкритого моря. Лазарус мовчки дивився перед собою, міцно тримаючись за борт. Всі інші стежили за рухами стернового та за хвилями; солоні бризки заливали нам обличчя й очі, а одяг прилипав до тіла, наче мокрий папір. Коли ми вже були майже проти вітряка в долині Ханга-о-Тео, то всі помітили на плато чотирьох людей, схожих на маленькі цятки; троє з них сіли на коней і поїхали в тому ж напрямку, що й ми, а четвертий помчав галопом убік селища.

— Та це ж Альберто, — здивовано пробурмотів Лазарус. — А то, напевно, його сини.

Незабаром вершники зникли, а думати про те, чого вони сюди приїжджали, нам було ніколи. Невдовзі ми побачили вже експедиційне судно. Піняві хвилі супроводжували нас аж до Анакенської бухти, де вони з ревом накидались на берег.

Лазарус вискочив з човна так поспішно, наче сам чорт наступав йому на п'яти. Ми мовчки рушили до та бору, мокрі, як викупані кошенята. Білл був такий самий серйозний, як і Лазарус, і тільки весь час намагався витерти мокрим носовичком окуляри. Пізніше «він признався мені, що його страшенно закачало, але він тримався, боячись, що Лазарус сприйме це як погану прикмету.

Після сніданку ми вдруге вирушили до печери, але цього разу осідлали чотирьох коней і поїхали по стародавній дорозі, що вилась між купами каміння на плато вздовж північного берега острова. Проминувши скрипучий вітряк в Ханга-о-Тео, ми опинились у тому місці, де дорога зберегла стародавню бруківку, таку, як на інкських шляхах у Перу.

Незабаром Лазарус зліз із коня і повів нас до скелі. Ми побачили зображення величезної змії з ямками у вигляді блюдець уздовж спини. Це була та сама змія, про яку Лазарус колись нам розповідав і яку бачив патер Себастьян. Білл був у захваті і разом з тим здивувався: на цьому острові змії не водились, звідки ж тоді древні скульптори взяли цей мотив?

Потім ми проминули самотню статую, яку стародавні творці перетягали до аху на березі і покинули серед шляху, коли до мети було вже зовсім близько. Я вжахнувся, подумавши про те, як перевозили цього велетня: до Рано Рараку звідси по прямій лінії сім кілометрів, а по гористій місцевості, де часом важко проїхати й верхи, набагато більше.

Тут ми звернули з древньої дороги і поїхали далі диким кам'янистим плато вздовж кручі, що спускалась до моря. Океан все ще кипів пінявими хвилями. Коли ми спускалися по схилу руслом висохлого струмка, в мене відірвалося стремено, однак мені пощастило сховати його непомітно для Лазаруса. Далі я вже їхав з одним стременом. Шлях дедалі гіршав. До того ж, чим ближче ми були до мети, тим більше Лазарус хвилювався. Він попросив мене їхати швидше, щоб прибути на місце раніше за наших супутників. Ми підігнали коней і випередили інших метрів на двісті. Досягнувши двох великих лавових брил, Лазарус зіскочив на землю, прив'язав коня і попросив мене зробити те саме. Потім він похапцем скинув з себе сорочку й штани, залишившись босий і в самих тільки трусах. Схопивши клубок мотузки, Лазарус помчав до кручі, наказавши мені швидко роздягнутись, взяти курку і бігти за ним. Я запитав його навздогін, де курка, але Лазарус, не зупиняючись, роздратовано буркнув щось незрозуміле. Помітивши стару сумку на його сідлі, я схопив її і, босий, у самих трусах, кинувся слідом за ним. Двоє наших супутників пробиралися між камінням за сотню кроків од нас. Я наздогнав Лазаруса біля самої кручі. Не обертаючись, він схвильовано і нерозбірливо буркнув, щоб я з'їв куприк — і дав йому невеличкий шматок м'яса, коли він повернеться. І Лазарус зник за краєм урвища, навіть не відповівши на моє запитання, чи мені їсти зараз, чи чекати його.

В сумці я знайшов обскубану печену курку, загорнуту в бананове листя. Я довго мучився, поки в спотвореній курці знайшов потрібне місце, і відломив його саме тоді, як з-за скелі з'явився Лазарус. Я засунув куприк у рот і почав жувати, а йому відломив шматок від грудей. Він його миттю проковтнув, озираючись навколо, наче дикий звір.

Це була незвичайна церемонія: люди в трусах на самому краю урвища! Тим часом прибули наші супутники і позлазили з коней. Лазарус попросив мене відщипнути кілька шматочків м'яса й порозкладати їх на камені. Коли я це зробив, він полегшено зітхнув і заявив, що тепер ми можемо їсти курку самі і дати нашим супутникам.

Лазарус все ще дуже квапився; він накинув зашморг мотузки на круглий камінь, що з'єднувався із скелею тільки грудкою землі, а другий кінець її спустив у провалля. Потім він знову зник за краєм скелі, не тримаючись за мотузку і навіть не перевіривши, як закріплений зашморг. Я поглянув на нього згори і обережно спитав, чи міцно тримається мотузка. Лазарус здивовано зиркнув на мене і відповів, що сам він не буде нею користуватись, а мені ж нічого боятись: хіба може зі мною трапитись щось погане?

Репутація надприродної людини не завжди буває приємною. Я почував, що мотузка дуже стала б мені в пригоді, та боявся доторкнутись до неї, знаючи, як ненадійно вона зав'язана. Тому я, в самих трусах, так же, як Лазарус, почав спускатись, тримаючи до того ж у зубах ще й загорнуті в папір ножиці, які він наказав мені взяти з собою. Я поганий альпініст і з жахом думав про те, що мене чекає. Обережно посуваючись, я намацав ногою вузенький виступ, але за що схопитись руками? Підо мною була стрімка круча в сорок чи п'ятдесят метрів заввишки, а внизу, між гострих лавових каменів, клекотіли й пінилися зелені хвилі. Далі простягався пустельний голубий океан, але під нами у скелях лютувало справжнє морське чудовисько: дико ревучи, воно стріляло довгими язиками з пащі, повної гострих лавових зубів, готове жадібно проковтнути все, що спаде згори. Мені дуже не хотілось потрапити в цю пащу. Доводилось тільки щосили притискатись до скелі, бо від найменшого необережного руху я міг втратити рівновагу. З випрямленою спиною, легко, ніби канатоходець, Лазарус боком повільно посувався вздовж скелі, показуючи мені дорогу. В мене раптом зовсім зникла цікавість до його печери, я проклинав усіх аку-аку острова, не виключаючи й свого власного, що вплутали мене в цю історію. Як я хотів повернутись нагору, поки ще не пізно! Та на це я теж не міг зважитись, тому обережно спускався далі за, Лазарусом, міцно притиснувши до скелі щоку, тулуб і випрямлені руки.

Більше вже я ніколи не полізу по лавових скелях у трикотажних трусах! Петлі чіплялися за кожний найменший виступ: труси ніби прибивали мене цвяхами до скелі, і щоразу доводилось шарпатися, силою відривати їх від каміння. Коли б Лазарус забажав мати для охорони печери справді лихого аку-аку, то цього невидимого сторожа слід було б посадити на вузенькому виступі, щоб він тягнув людей за труси саме в найнесприятливіші хвилини, коли найбільше хочеться майнути тінню повз небезпечне місце. Поки я отак посувався, раз у раз відриваючи труси від каміння, Лазарус легенька на пальцях зліз на інший виступ, ні разу не дряпнувшись.

Спускаючись по кривій лінії, ми в одному місці натрапили на нашу мотузку, що вільно спадала вниз. Намагаючись якнайменше налягати на неї і міцно чіпляючись руками й ногами за лавові скелі, я досягнув маленького виступу, де вже стояв Лазарус. Він витягнувся вздовж скелі прямо, як олов'яний солдатик, явно не маючи наміру йти далі. Це було неприємне місце для зупинки: виступ мав фут завширшки, і ми вдвох ледве помістилися на ньому.

Але печери ніде не було видно. Лазарус стояв, зберігаючи рівновагу, і непорушно дивився на мене. Раптом він простягнув руку і сказав:

— Давай свою!

Нічого гіршого він не міг придумати в цю мить, коли я стояв, міцно притулений до скелі, в порваних на шматки трусах, тримаючи в зубах ножиці. Лавові виступи, наче корали, впились мені в спину. Я подав йому руку, і він міцно стиснув її: