Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Один з студентів порадив мені не дуже прислухатись до багачок і легенд остров'ян, інший зауважив з лукавою посмішкою, що остров'яни — майстри робити підробки.

Я ще раз попросив їх не забувати те, що я сказав: на острові є потаємні печери із скульптурами. Я зроблю все можливе, щоб проникнути в печеру, та коли мені до від'їзду не пощастить цього зробити, їхнім обов'язком є потурбуватися, щоб найближчим часом сюди послали етнолога, який зміг би вести пошуки далі.

Дехто погодився зі мною, дехто посміхнувся, а сам Пенья весело поплескав мене по плечі. Він пропонував ч остров'янам сто тисяч песо, тобто двісті доларів, якщо вони принесуть йому ронго-ронго, та це не допомогло. Один із студентів сказав, що коли б «Пінто» затримався ще днів на п'ять, він добув би ронго-ронго з потаємної печери.

Невдовзі на наше судно наїхало повно гостей з «Пінто» та з селища, і довелось припинити нашу розмову. Я розкрив перед ними всі свої карти — хай тепер думають, що хочуть.

Наступного дня. «Пінто» поплив, забравши з собою нашого водолаза що якось у вільний час спустився на недозволену глибину і пошкодив собі барабанні перетинки. Шкода було, що від'їжджає один з наших членів експедиції, та замість нього залишився симпатичний молодий чілійській студент, що прибув сюди на «Пінто». Едуардо Санчес вивчав у Чілі археологію і тепер залишився в нас помічником археолога на суші і юнгою на судні. Він був давнім щирим приятелем Гонзало, і кращого помічника для експедиції навряд чи й можна було побажати.

Ми пропливли вздовж острова в кільватері сірого велетня. Тепер у нас було багато друзів серед тих, хто стояв на широкій кормі та на виступах високої башти і махав нам на прощання руками. Сиреною і прапором ми послали їм прощальний привіт. Сонце спускалось у, хвилі океану. Маленький гренландський траулер повернувся назад і поплив уздовж чорних прибережних скель, а військовий корабель полинув на схід, назустріч фіолетовим вечірнім хмарам, що нагадували вибухи бомб.

А далеко на заході, аж на обрії, спломеніли ще останні спалахи сонця.

І ось ми знову залишились у темряві на самоті з дивовижним маленьким острівцем, мешканці якого спокійно спочивали в селищі на другому кінці, залишивши тут лише нечисленних аку-аку стерегти загадкові камені у темних печерах, а десь далеко блимав кволий вогник нашого сторожа в Анакені.

Коли зникли останні вогні «Пінто», корабель ніби поринув у небуття… Зовнішній світ існує для острова Пасхи лише тоді, коли він сам сюди завітає. Багато кого з остров'ян зваблюють чутки про зелені пальми Таїті чи високі будинки Чілі, але життя по той бік обрію здається для них таким далеким і нереальним, як життя потойбічного світу. Для місцевих жителів острів і справді — «Пуп землі». Міцні зв'язки народження прикріплюють їх до цієї твердої й надійної точки посеред океану, справжнього центра світу. Значні держави, такі як Чілі, США, Норвегія чи Таїті, лежать або на сході або на заході, а «Пуп землі» міститься в точці перетину ліній, що ділять земну кулю на схід і захід, південь і північ.

Після відплиття військового судна життя на острові пішло своїм звичаєм. Коконго ще не почав лютувати по-справжньому. Коконго — страшне лихо для остров'ян, щорічна епідемія грипу, яка завжди вибухає після контакту з материком. Епідемія починається і кінчається з точністю годинникового механізму. Щоразу після відплиття корабля грип лютує в селищі місяць чи два, особливо вражаючи груди, живіт і голову. Хворіли всі, коконго нікого не щадив і завжди вимагав людських жертв, поки втихомирювався до наступного року. Але цього разу епідемія мала легкий перебіг. Остров'яни зразу ж знайшли цьому пояснення: експедиційне судно принесло на острів «добре щастя». Недарма ж після нашого приїзду взагалі ніхто не хворів. Губернатор і патер Себастьян дозволили землекопам знову розпочати роботу, і археологи відновили розкопки в тих місцях, де їх було припинено.

Ед знову вирушив на вершину Оронго, де він ще до приходу «Пінто» зробив так багато знахідок. Розкопавши невелику, недбало складену аху біля руїн селища птахо-людей, Ед виявив, що вона надбудована на руїнах древнішої споруди з чудово оброблених каменів у класичному стилі інків. Знявши довкола весь шар землі, він побачив, що ряд майстерно складених каменів зв'язує цей мур з усміхненим ідолом, якого було знайдено раніше. На всіх каменях, ніби символ сонця, були зроблені великі круглі очі. Коли ж Ед помітив посеред цієї споруди цілу систему видовбаних у скелі ямок, він уже більше не сумнівався. 21 грудня в південній півкулі — день літнього сонцестояння. Напередодні Ед устромив в одну із ямок жердину і разом з капітаном почав чекати сходу сонця. Коли ж сонце з'явилось над краєм кратера з протилежного боку гігантського котлована чітка тінь від жердини впала саме на ту ямку, на яку заздалегідь вказав Ед. Так у Полінезії було вперше відкрито сонячну обсерваторію.

Губернатор обіцяв прийти на це місце до схід сонця в день зимового сонцестояння, бо експедиції на той час на острові вже не буде. Ед показав йому ямку, на яку мала впасти тінь від сонця. Коли цей день настав, губернатор прибув сюди у призначений час: тінь справді закрила другу ямку від кінця.

В день літнього сонцестояння Білл теж вибрався з вимірювальними приладами на велику класичну а х у, яку він розкопав у Вінапу. Виявилося, що сонце стоїть точно під прямим кутом до цього могутнього, побудованого в інкському стилі муру. Інки та їхні попередники в Перу поклонялися сонцю,і відкриття обсерваторій знову змусило нас згадати древніх будівничих Південної Америки.

Біллові пощастило зробити й інші відкриття. Місце, де було знайдено й піднято червону статую, являло собою величезний храмовий майдан, зроблений у вигляді заглибини в сто п'ятдесят метрів завдовжки і завширшки в сто двадцять метрів. Колись його оточував високий земляний вал, сліди якого видно було ще й досі. Червона статуя в Тіауанако теж лежала на такому чотирикутному майданчику. А перед великим муром Білл знайшов рештки стародавнього крематорію, де було спалено й поховано багато людей разом з їхнім рибальським знаряддям. До цього часу археологія не знала випадків кремації на острові Пасхи, і це нібито суперечило даним сучасної науки.

Карл наніс цю древню споруду на карту і заходивсь її вивчати. На аху Піто те Кура, де лежала найбільша із статуй острова, він одкопав у майстерно складеній стіні гробницю. Серед зотлілих людських кісток Карл знайшов дві дуже гарні сережки, зроблені з серцевини величезних черепашок.

Арне з кількома своїми групами землекопів теж зробив багато цікавих знахідок всередині і зовні кратера Рано Рараку. Тепер він почав розкопувати один із круглих пагорбів біля підніжжя вулкана. Пагорби були такі — високі, що остров'яни дали їм навіть назви, а наука вважала, що вони мають природне походження. Тепер же ми побачили, що вони створені руками людини. Це був щебінь із каменоломні, який у великих кошиках виносили на рівнину. Цілком випадково ми дістали виняткову можливість науково датувати роботу скульпторів. Заглиблюючись у пагорб, ми натрапляли на поламані кам'яні сокири та обвуглені шматочки дерева з багаття. Ми виміряли радіоактивність вуглинок і довідалися, що саме цей пагорб насипали десь близько 1470 року, тобто за двісті років до того, як у рові довговухих на Поїке запалало фатальне багаття.

Глава довговухих сидів на порозі й полірував орлиний ніс дерев'яній фігурці, коли «Пінто» залишав острів. Керуючись своїм девізом «не хвилюйся», він швидко заспокоївся після того, як його мрія про мандрівку на континент не здійснилась. Губернатор дав мені дозвіл узяти його на Таїті, Хіва-оа й Панаму, коли ми від'їздитимемо з острова. Дізнавшись про це, бургомістр відчув себе найщасливішою в світі людиною. Виходить, «добре щастя» все ж таки не покидає його! Він з новими силами, дотримуючись суворої мовчанки, уже сам відвідав бабусю, але стара вперто наполягала на своєму. Тієї ночі бургомістр весь час прокидався, аж поки, нарешті, і зовсім не міг заснути, бо його аку-аку не давав йому спокою. Аку-аку не погоджувався з бабусею і безупинно нашіптував: «Іди в печеру, іди в печеру». Нарешті бургомістр не витримав, устав і пішов до печери. Дорогою він нікого не зустрів, і йому не довелося ховатись. Це було ознакою «доброго щастя». Увійшовши всередину, він схопив голову звіра з великими зубами, але аку-аку сказав: «Бери більше, бери більше», і, кінець кінцем, він виніс із печери багато скульптур. Тепер вони сховані поблизу селища. Коли зовсім стемніє, я повинен поїхати туди машиною.

Цього разу бургомістр приніс скульптури дивовижних казкових тварин. Багато фігур зображало одного й того самого звіра, що мав довгу шию і морду з трьома передніми зубами вгорі й унизу. Більше в пащі зубів н# було. Але найкращою скульптурою виявився широкий круглий очеретяний човен, справжнісінький ковчег. Він мав три щогли з товстими смугастими вітрилами, які були закріплені в круглих отворах уздовж вигнутої палуби. Човен скидався на майстерний витвір кондитера, тільки був зроблений не з тіста, а з затверділої лави.

— Тепер ти бачиш, звідки я знав, що вітрила колись робили з очерету, — гордо мовив бургомістр і показав на вертикальні смужки, що зображали очерет.

Я помітив, що бургомістр сьогодні трохи кашляє, значить, починається коконго. Він захоплено заявив, що такого легкого коконго, як цього року, ніхто навіть не пам'ятає. Але поки не мине кашель, він не може ходити до печери: відвідини сховища хворою людиною накличуть «погане щастя». Якщо його предки й робили таке, то лише для того, щоб сховатись у печері й померти.