Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Остров'яни вважали мене всезнайком, тому доводилось бути дуже обережним, щоб яким-небудь безглуздим запитанням не показати, наскільки це все для мене нове. Однак тепер я так захопився, що несподівано для самого себе запитав, для чого вживали ці камені. На щастя, це не викликало ніякої підозри в остров'ян.

— Вони дають силу тим, кого зображають, — шепнув мені на вухо схвильований бургомістр. Він витяг досить таки реалістичне зображення омара, чи, вірніше, лангуста з загнутими під живіт клешнями і витягнутими вздовж тулуба вусами.

— Ця фігурка надає сили лангусту, і тому їх так. багато на узбережжі.

Потім він показав на двох змій і пояснив, що подвійні фігури надають подвійної сили. Я знав, що змія для цих островів — зовсім невідоме створіння, і навмисне спитав, чи не надає це зображення подвійної сили вугреві. Але бургомістр сказав, що це не вугор. У вугра немає такої широкої голови й тонкої шиї, як у цих фігурок. Ці тварини живуть на суші і схожі на тих, яких чілійці називають «кулебра»[11]. Лазарус додав, що велике зображення такої змії висічено на скелі по дорозі в долину Ханга-о-Тео.

Тут я згадав, що патер Себастьян якось розповідав про нього і вмовляв мене поїхати туди разом з археологами. Ерорія знала, де це місце, але ми й досі не встигли там побувати.

Лазарус раптом захоплено зауважив, що це вперше вони розмовляють про такі речі відверто. Він признався бургомістрові, що багато разів ходив до печери по фігурки для мене, а бургомістр відповів, що хоче зробити таке саме. Розмовляючи, вони довідались, що в них чимало однакових фігур.

Я знав, що колись у Полінезії магічну силу приписували і людському волоссю; така моя обізнаність у свій час дуже вразила бургомістра й Лазаруса. Тепер бургомістр розповів, що в нього в печері в кам'яній» чаші зберігаються пасма волосся всіх його померлих родичів, навіть рудоволосої дочки, яка недавно втонула. Потім він страшно скривився і тремтячим голосом заявив, що в його сховищі є також голова, справжня голова. Черепів було повно у всіх підземеллях острова, і я зрозумів, що бургомістр має на думці щось інше. Тому я спитав, чи. голова кам'яна. «Ні, це справжня голова, людська», пояснив бургомістр і, весь тремтячи, схопився за голову.

Невже в нього в печері зберігається засушена «мумія, як на деяких інших полінезійських островах?

Лазарус сказав, що в тих двох печерах, які він відвідав, немає ні волосся, ні голів, там є лиш черепи ти кістки його предків. Бургомістр по секрету розповів мені, що на острові ще й досі відвідується щонайменше п'ятнадцять родових потаємних печер, а ще більше їх — загублено. Наскільки йому відомо, печери є тільки у нащадків довговухих, в тому числі і в нечистокровних. Бургомістр вважав, що коротковухі не мають потаємних сховищ. Найважливішу свою печеру він успадкував по прямій лінії від Оророїни, єдиного довговухого, що пережив бій біля рову Іко. Бургомістр дістав її від батька, а той, у свою чергу, від діда і так аж до тих неспокійних часів, коли Оророїні та іншим довговухим довелось ховати свої скарби в печерах, щоб їх не пограбували коротковухі. З п'ятирічного віку бургомістр працював разом із старшими і вчився в них, але батько вважав, що скульптури синові можна показати лише тоді, коли йому мине п'ятнадцять років. Він дійшов з батьком майже до самої печери і почекав, поки той сходить туди і принесе кілька фігур, які йому можна побачити. Такий звичай існував уже протягом одинадцяти поколінь.

Бургомістр помовчав, а потім знову сказав:

— Я вперше в житті розповідаю про такі речі. Перед тим, як повести мене до печери, батько відрізав у мене пасмо волосся.

Бургомістр смикнув себе за чуба, а Лазарус так напружено стежив за кожним його рухом, що я зрозумів: для нього все це така ж новина, як і для мене. Батько бургомістра загорнув волосся в банановий листок, обмотав мотузкою, зав'язавши на ній одинадцять вузликів, відніс його до печери і поклав у кам'яну чашу, накриту зверху ще одною такою ж чашею. Волосся всіх рядових членів сім'ї лежать в іншій чаші, що стоїть поруч. В чаші з бургомістровим волоссям зберігаються одинадцять пасом волосся, переважно рудого. На першому з них тільки один вузол — це пасмо належить Оророїні, друге, з двома вузлами, його синові, і так аж до пасма з десятьма вузлами, що належало батькові бургомістра; в останньому згортку з одинадцятьма вузлами зберігається пасмо його власного волосся.

Після того як згорток опинився в чаші, йому розповіли про всі таємниці, пов'язані з входом до печери. Відбулася церемонія в честь аку-аку, який охороняв сховище, йому сказали, що відтепер ще одна людина має законне право входити потаємним отвором. І тоді бургомістрові вперше дозволили зайти й оглянути древню печеру Оророїни.

Протягом життя цілого покоління Педро Атан сам беріг її таємницю, і тепер він потрапив майже у безвихідне становище, його рудоволосий син Хуан, «дитя часу», не цінує старовини. Хоч він уже дорослий і жонатий, на нього не можна покластись у таких таємничих і серйозних справах. Якщо Хуан дізнається, де вхід до печери, він спокуситься на великі гроші і почне про давати речі з печери людям з континенту. Тому, напевно, доведеться з часом передати печеру молодшому братові Атану Атану: в нього добре чисте серце, і він поважає заповіти предків.

На обід ми чекали гостей з військового корабля, і мені треба було йти. Бургомістр на закінчення заявив, що тепер він, Лазарус і я зв'язані узами братерства, це стосується і наших аку-аку, які зараз присутні між нас:

— Мій аку-аку стоїть ось тут, — задоволено сказав бургомістр і ткнув пальцем кудись униз до свого дієвого коліна.

Ми вийшли з намету, а наші аку-аку, напевно, плутались у нас під ногами, якщо тільки ці невидимі пуцвіріньки не вибрались просто крізь стіну. Адже аку-аку мають свій незбагненний спосіб переміщатися в просторі: бургомістр розповідав, що його аку-аку за кілька хвилин може домчати у Чілі і повернутись звідти назад.

Надворі бургомістр пояснив Лазарусові, як закінчити за один день підняття статуї, коли він поїде на «Пінто», а Лазарус візьме на себе керівництво.

Незабаром на нашій і губернаторській машинах прибулій на обід гості, а коли настав вечір, ми всі вирушили до селища, де в маленькому будиночку патера Себастьяна мала відбутися нарада з професором Пенья. Сам священик нездужав, але його тісний кабінет був повний-повнісінький людей.

Головував на нараді командир військового судна, який зараз був найвищою владою на острові. Як і губернатор, він прихильно ставився до нас, особливо після того, як оглянув роботу археологів. Тепер він хотів послати командуванню військово-морського флоту радіограму і спробувати домогтися для нас дозволу забрати з собою цілу статую. Він знав, що ми зверталися з таким проханням і нам відмовили, бо статуї перебувають під охороною держави. Але він сам переконався, що ми знайшли невідомі досі скульптури і тому після нашого від'їзду все одно їх залишиться на острові більше, ніж було раніш. Поруч з командиром та його ад’ютантом сиділи губернатор, професор Вільгельм, професор Пенья і один студент, а також Гонзало, як офіційний представник Чілі в нашій експедиції, Ед та я.