Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Раптом ми почули з салону відчайдушний крик бургомістра. Трьома стрибками я опинився біля дверей і побачив, що бургомістр сидить, ніби прикипівши до стільця, і показує пальцем на банку з пивом; обличчя його перекривилось, очі готові були вилізти з орбіт.

— Хто її тут поставив? Хто її тут поставив? — кричав він диким голосом.

Я спочатку подумав, що, може, стюард залишив байку за дверима, тому що пиво зіпсувалось. Таке в нас траплялось, і бургомістр міг подумати, що ми хочемо його отруїти. Я понюхав пиво.

— Хто її тут поставив? Коли ти виходив, усі банки були порожні, — повторював він таким переляканим голосом, наче з усіх боків на нього насідали духи.

Я раптом збагнув, що він, мабуть, не бачив, як я замінив порожню банку.

— Хіба сюди ніхто не заходив після того, як я вийшов? — спитав я про всяк випадок.

— Ні! Жодна душа.

— Тоді це, напевне, зробив мій аку-аку.

Бургомістр ні секунди не сумнівався в цьому. Такого аку-аку він ще ніколи не зустрічав. Він дивився на мене просто з заздрістю. Адже я мав невидимого слугу, який міг принести пиво, варто мені тільки було захотіти. Поволі він заспокоївся і знову заходився їсти, але тепер уже пильно приглядаючись, чи не відбувається навколо нього щось таємниче. Останню грудочку масла він загорнув у паперову салфетку і поклав у кишеню. Наївшись, він вийшов на палубу. Капітан підняв якір і обережно повів судно ближче до берега під захисток невеличкого мису.

Епізод з банкою пива вразив бургомістра набагато більше, ніж кам'яні кити і все, що він бачив до цього часу. Коли прибій дав нам можливість зійти на берег, він одвів мене вбік і шепнув, що тепер його аку-аку весь час умовляє його принести мені щось із печери. Бургомістр і сам цього хоче, але треба ще мати згоду бабусі. Я не знав, що в нього є бабуся, і спитав, де вона.

— Там, нагорі, над Ханга Піко, біля шляху, під цементною плитою, — відповів він.

Я здригнувся, на мить уявивши собі безпомічну стару ясінку, придавлену плитою, але потім зрозумів, що бабусі немає в живих і вона там нагорі похована. Бургомістр довірливо прошепотів, що запитувати її не можна ні вдень, ні при місячному світлі: потрібна цілковита темрява. Та при першій нагоді він запитав і, коли бабуся згодиться, піде до печери і задовольнить прохання свого аку-аку.

Наступного дня ми підняли якір і повернулися в Анакенську бухту, а «Пінто» тим часом почали розвантажувати. Гонзало вирушив верхи з професором Пенья та студентами до місць розкопок, а археологи експедиції, які тепер залишились без робітників, стали екскурсоводами.

Це були святкові дні. На «Пінто» для членів експедиції дали обід, потім командир корабля і його екіпаж побував у губернатора і в нашому таборі. Коли професор Пенья із студентами приїхав у Анакену, знову відбувся веселий бенкет, і гості залишились у нас на ніч. Один із студентів-археологів, болівієць, був у страшенному захваті від червоної статуї у Вінапу і гіганта на колінах у Рано Рараку. Він сам брав участь у розкопках Тіауанако і відразу впізнав фігури: такі самі є і в нього на батьківщині.

Пенья був у найкращому гуморі, все, що він оглянув, йому дуже сподобалось. Та все ж таки він пошепки сказав, що має ще виконати «неприємну місію» і що давно шукає мене у зв'язку з телеграмою. Ми домовились про зустріч і розійшлися добрими друзями.

Через кілька днів бургомістр попросив мене прислати до селища джип, щоб забрати «важкий мішок з важливими речами». Машиною поїхав капітан. Він повинен був заодно привезти трьох черниць, які мали від'їжджати на «Пінто», але перед від'їздом хотіли поглянути на статую, яку бургомістр уже майже підняв.

Коли джип повернувся назад, на великому мішку в багажнику сиділи бургомістр і Лазарус, — обличчя обох мали таємничий вираз. Крім них, капітан привіз черниць і священика з «Пінто». Вони всі четверо пішли дивитись на статую, а бургомістр із Лазарусом притягнули мішок до мене в намет.

Отже, бургомістр нарешті зважився! Він з своєю покійною бабусею відвідав печеру і зараз був такий збуджений, ніби в лихоманці. Лазарус, навпаки, відчував полегшення, здавалось, йому навіть дихалось вільніше; тепер він знав, що не тільки він виносить камені з печери.

Обидва страшенно злякались, коли, поклавши мішок на машину, довідались, що треба ще заїздити за черницями. Та все скінчилось гаразд: їм випало «добре щастя».

У мішку був згорток з п'ятьма каменями, які Лазарус узяв з другої печери, розташованої у Вінапу. Він вперше брав звідти речі. Решта тринадцять фігур виявилися з печери самого бургомістра. Це були найкрасивіші скульптури з усіх, які мені доводилося бачити на острові. Один камінь зображав голову собаки з роззявленою вищиреною пащею і скошеними очима, такими хижими, що голова більше скидалась на вовчу чи лисячу морду. Я не міг надивитися на ці прекрасні витвори. Зображень собак і схожих на собак створінь було багато. Одно з них, з витягнутою мордою, з довгим тулубом і хвостом, більш було б схоже на крокодила, коли б не такі прямі ноги. Був тут і плазуючий моко з широкою, головою, великою пащею і зубчастим хребтом, який дуже скидався на каймана; були й птахи, птахо-люди і дивовижна кам'яна голова. Лазарус теж приніс дуже своєрідні скульптури, серед них плоский камінь з рельєфним зображенням двох переплетених змій.