Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Відкриваючи нараду, професор Пенья заявив, що він захоплений роботою експедиції, але потім, висловлюючи свій жаль, витяг телеграму, що уповноважувала його конфіскувати всі археологічні матеріали. Професор Вільгельм, етнограф із світовим ім'ям, схопився з місця і виступив у наш захист. Археологи не зможуть закінчити роботу, якщо вони не візьмуть з собою до лабораторій зібраний матеріал, заявив він. І чому ніхто не попередив про це раніше? Адже перш ніж вирушити на острів Пасхи, Хейєрдал сам їздив у Чілі, щоб домовитись про все.

Пенья погодився, але заявив, що стався прикрий промах. Міністерство закордонних справ дало дозвіл, хоч компетенція в цьому питанні належить Міністерству освіти. Я зауважив, що сам особисто побував також у міністра освіти, який прийняв мене дуже люб'язно і просив повідомити його, коли нам буде щось потрібно.

Вільгельм одразу ж поспішив запевнити, що всі бажають нам допомогти, тільки треба це зробити законним шляхом. А таку можливість дає одне з формулювань закону, в складанні якого він сам брав участь. Тоді слова попросив студент Пеньї. Він заявив, що нестача в Чілійських музеях матеріалів про острів Пасхи змушує їх наполягати на конфіскації наших знахідок: у самих чілійців матеріалів з острова Пасхи менше, ніж у будь-кого іншого, закінчив він. Пенья ствердно кивнув головою.

При підтримці Еда і Гонзало я повторив, що при розкопках експедиція відкрила лише статуї і мури, які всі вони бачили. Ми тільки відкопали і частково відновили ці пам'ятники. Крім того, ми знаходили ще кістки, деревне вугілля і залишки старовинних знарядь, які не є музейними цінностями, але конче потрібні археологам для подальшого вивчення минулого острова Пасхи. Всі знахідки будуть потім описані в науковому звіті, а якщо там чогось не згадають, значить воно не варте уваги. Тому я запропонував, щоб нам дозволили забрати знайдені матеріали, а після їх вивчення і публікації представники Чілі можуть одержати все те, що їм буде потрібно.

І Пенья, і студент ухопилися за цю думку: вони саме й хотіли запропонувати щось подібне, і тим краще, що такий вихід запропонував я. Я додав, що хоч у землі ми й не знайшли жодних музейних цінностей, які можна було б перенести, але остров'яни дали мені чимало дивовижних речей, котрі, як вони заявили, є їхньою власністю.

— Те, що ви дістали від остров'ян, нас не цікавить, — сказав Пенья, — хіба що, — тут він посміхнувся, — вони принесли вам ронго-ронго.

— Ні, ронго-ронго у нас немає, але вони віддали мені багато інших речей.

— Мене це не цікавить, — повторив Пенья. — Я прибув сюди не як митний чиновник. Все, що ви купили в остров'ян, ми теж могли б купити… Нас торкається тільки те, що знайдено в землі, бо до вас тут ніхто не копав.

Ми відразу ж дійшли згоди: в мене відібрали право власності лише на той матеріал, який члени експедиції знайшли під час розкопок. Я запросив Пенью оглянути все те, що ми знайшли, і те, що купили чи одержали в подарунок. На цьому нарада закінчилась. Кілька чоловік залишилося скласти письмову угоду, а я вийшов на вулицю, де в машині мене чекали капітан і машиніст. Сідаючи, я здригнувся, помітивши поряд з собою якусь чорну тінь. Це був Лазарус. Я шепнув йому, що все гаразд, та він перебив мене:

— Я знаю. Я стояв і підслухував під вікном. Якби той маленький товстун захотів щось забрати в тебе, я побіг би до бургомістра і сюди прибули б двісті остров'ян.

Я від себе й від професора подякував долі за те, що ми по-дружньому дійшли згоди, і постарався умовити Лазаруса, щоб надалі він нічого такого не вигадував.

На дорозі біля своїх воріт стояв бургомістр. Він явно нервував.

— Не хвилюйтесь, не хвилюйтесь, — ще здаля закричав він нам, вважаючи, напевно, що ми теж у такому стані, як він сам. — Ну, як справи?

Почувши, що ніхто не одбере в мене жодного моаї кава-кава, він страшенно зрадів.

— От бачиш! — вигукнув він і вдарив себе кулаком у груди. — Що значать наші об'єднані аку-аку!

Він, ніби вибачаючись, попросив капітана й машиніста почекати в джипі, бо хоче нам з Лазарусом щось сказати в себе в хаті.

В кімнаті бургомістра стояв круглий стіл, три стільці й шафа. Господар засвітив лампу, вийняв недавно куплену пляшку вина і налив три склянки. Ми повинні були хлюпнути трохи вина собі на пальці, змочити ним голови для «доброго щастя», а решту випити.

Бургомістр уже склав план. Ніч зараз темна, місяця немає. Лазарус побуде з тими, що в машині, а бургомістр візьме мене з собою поклонитися бабусі. Треба спитати її, чи можна мені піти в печеру. Я погодився, і ми, напахані вином, сіли в машину.

Доїхавши аж до роздоріжжя біля будинку губернатора, ми завернули до невеликого молу і зупинились там, вимкнувши світло. Тільки зірки мерехтіли над нами. Тут повз нас проїхало верхи кілька остров'ян, і, хоч тупіт чувся поряд з машиною, я ледве розрізняв їхні силуети. Коли вони минули нас, бургомістр заявив, що ми піднімемось на пагорб помилуватись зірками. Капітан і машиніст удали, ніби повірили цьому.

Ми з бургомістром пройшли чималу відстань праворуч від дороги, аж поки не помітили перед собою якесь каміння, що скидалось у темряві на древній мур. Тут бургомістр зупинився і прошепотів, що по той бік каміння він не зможе сказати мені жодного слова, а лише подаватиме знаки. Він прокрався ще метрів п'ятдесят уперед. Я обережно йшов за ним, ледве не наступаючи йому на п'яти.