Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Довговухі, нарешті, повернулися в Анакену, щоб закінчити роботу. Лазарус спритно вибрався на мур і почав упевнено командувати. Вісімнадцятого дня настав вирішальний момент: велетень з шумом і гуркотом одірвався від кам'яної вежі, випрямившись на весь свій гігантський зріст.

Невдовзі після цього почалася велика буря, і капітанові довелось обвести судно навколо берега, щоб сховати його біля селища од вітру. Коли через два дні вигодинилось і судно знову зайняло своє постійне місце поблизу табору, мене повідомили по радіо, що на борту перебуває остров'янин, який приїхав із селища і хоче мені щось показати. Я вирушив моторним човном до судна і зустрів на борту свого молодого друга Естевана, По ньому видно було, що він приготував мені якусь несподіванку. На його обличчі знову з'явилася по-хлоп’ячому щаслива посмішка, якої я не бачив з того часу, коли його жінка раптом перестала ходити до печери. Він ввічливо, але схвильовано запитав, чи не знайдеться на кораблі зовсім темного місця, бо він хоче відкрити мені велику таємницю. Я повів його до своєї каюти і опустив завіси. Естевана це влаштовувало. Він вийшов і за мить притяг два великі клунки. Замкнувши двері каюти, Естеван попросив мене стати в куточку і пильно стежити за тим, що він робитиме.

В каюті було так темно, що я ледве розрізняв постать Естевана, котрий, нахилившись над клунком, витягав якусь річ. Спершу я подумав, що, вимагаючи темного місця, Естеван витягне щось засвічене. Але він вийняв щось таке ж темне, як усе довкола. Я тільки помітив, що він натягає його на себе, отже, це була маска для танців чи якийсь інший убір, в якому він виступатиме. Мені здалось, що на голові в нього заколихалося щось схоже на довжелезні вуха, але в темряві я не був певен цього. Нарешті Естеван витяг з клунка ще якісь дві великі темні речі, одну з них він залишив на підлозі, а другу поклав на диван біля ліжка. Після цього він сів навпочіпки і, як я помітив, обхопив руками з обох боків велику річ, що лежала на підлозі, наче хотів почати щиру розмову з улюбленим другом. Потім дуже урочисто забубонів щось по-полінезійському.

Голос його був лагідний, мелодійний, але разом з тим такий серйозний і зосереджений, що мені стало моторошно. Лише через кілька секунд я збагнув, що він зовсім не має наміру показувати мені виставу: молодий вродливий остров'янин геть захоплений справжнім язичеським обрядом. Я помітив, що Естеван все більше хвилювався. Коли він, закінчивши обряд з річчю, яка лежала на підлозі, обхопив руками те, що поклав на диван, у нього аж голос змінився, і він почав схлипувати. Зрозуміти, що він казав, було неможливо. Я лише розрізнив, що він кілька разів повторив моє ім'я. Потім у голосі хлопця почулося ридання, йому все важче й важче було стримати його. Нарешті він так гірко заплакав, ніби втратив близького друга. Я почував себе дуже ніяково, мені хотілось урвати мовчанку і втішити його, дізнатися, що сталось. Але я вирішив, що найкраще буде поки що не втручатись. Нарешті він узяв себе в руки, зняв чорний убір і попросив освітити каюту.

Коли я підняв завісу, Естеван стояв і намагався посміхнутись, хоч очі в нього були червоні від сліз. Мені довелось дати йому носовичок, щоб він витерся. Разом з тим здавалося, що Естеван відчуває полегшення, ніби позбувся якогось кошмару. Я глянув на щойно знятий ним убір — це був товстий светр темно-синього кольору і чорна полярна шапка з дуже довгими навушниками, яку він, очевидно, дістав від зайшлих китобоїв. На підлозі сидів великий собака з червоного каменю. Він був так старанно вичищений й вимитий, що скидався на шоколадну фігуру, яка почала танути. На дивані лежала якась диявольська істота — сам сатана у вигляді звіра з горбом на спині, гострою борідкою і єхидно скривленим ротом. Вона була зроблена з твердого сірого каменю і збереглась напрочуд добре.

Естеван шанобливо, майже ласкаво показав на скульптуру на дивані і пояснив, що, за словами його дружини, вона могутніша «за ту, другу. Ці фігури були двома із чотирьох сторожів печери. Ті два, що залишилися ще в підземеллі, — це великі голови з кількома чудними фігурками на маківках. Сторожі, які тепер лежали в мене, розсердились на Естеванову дружину за те, що вона винесла багато речей з їхньої частини печери. Відтоді в неї весь час болів живіт, і вона, нарешті, вирішила, що найкраще буде віддати розлючених сторожів мені — може, вони подобрішають, коли знову опиняться серед підлеглих їм каменів.

Естеван приніс також п'ять звичайних каменів і серед них — двоголове чудовисько, набагато страшніше за вимитого милом песика, який мирно поглядав на нас з килима перед ліжком. В печері залишилось ще кілька фігур, які належать цим сторожам, і серед них — великий човен з головами богів на носі і на кормі, про якого Естеван уже розповідав мені. Тепер усі вони повинні стати моїми.

Я запитав, чи не можна мені самому піти до печери і забрати ці фігури. Тоді Естеван запропонував спробувати разом умовити його дружину. Я обіцяв зайти якось увечері до нього і привести з собою лікаря, щоб дізнатись, що це за таємнича хвороба напала на його дружину.

Естеван ще раз глянув на своїх приятелів — собаку й чорта на дивані — і знову настійливо повторив, що відтепер обидва ці сторожі за всіма правилами передано мені. Він виконав усе, що веліла йому дружина, саме так батько передав ці речі їй, і так батько отримував їх од діда.

Тепер уся відповідальність падає на мене, і коли б я захотів передати сторожів комусь іншому то мусив би зробити те саме, що робив тільки що Естеван, причому, бажано одягнутись у темний одяг, щоб бути непомітним у темряві. Я можу показувати цих звірів кому завгодно на борту, аби тільки їх не бачили остров'яни. Через три місяці їх треба вимити перший раз, а потім мити чотири рази на рік. Я повинен не тільки змивати з них порох і плісняву, але й вичищати схожу на бавовну павутину, яка залягає в заглибинах каменів, і щороку викурювати комах, що відкладають личинки в тріщинах фігур.

— Коли сторожів і їхніх підлеглих було запаковано, Естеван зовсім переродився, ніби з його молодих плечей спав важкий тягар. Він признався мені, що сам він — щирий християнин, але його предки спілкувалися з дияволами. Вони залишили після себе жахливу спадщину, і ті, кому довелось узяти дияволів на себе, ніяк не можуть позбутися відповідальності за їхні витівки.

Я спитав Естевана, чи сторожі, яких він передав мені, теж були дияволами. Він відповів, що по-іспанськи їх, очевидно, так і слід називати, хоч самі предки називали їх аку-аку.

Виходить, у нас на борту були тепер два аку-аку. Естеван дав мені зрозуміти, що якби на те його воля, то він віддав би мені не тільки тих двох аку-аку, що залишилися в печері, а й усіх інших з цілого острова. Найкраще було б, якби всі аку-аку перебрались до нас на борт і назавжди поїхали з острова, тоді нікому не треба було б більше турбуватись про них. Зараз усі жителі острова — щирі християни, і вони б ніколи вже не займались такими речами, коли б їх не змушував робити це страх за своє життя й здоров’я.

Естеван у свій час ходив до школи і тому вмів писати. Він красивими літерами виписав для мене те, що виголошував у темряві; і пояснив, що такий самий текст я повинен дати тому, кому передаватиму сторожів. На клаптику паперу я прочитав:

Ко ау Кон-Тікі хе Ату а Хіва Хуа вірі маї те і Ка уру атуа на Кі те.

Каїга Еїну Ехорайє Ехіті Ка пура Еураурага те Махінасе. Ка еа Коруа Какаї Кахака хоа іте уму моа іте уму кокома оте атуа хіва.

Ко Кон-Тікі мо хату О Ко іа То Коро Вa Ka Tepe Ко хахо Кохао Варі оне ана Кена О те Атуа хіва Ко Кон-Тікі.

Естеван не міг дослівно перекласти тексту, але в загальному зміст його полягав у тому, що я, людина із зовнішнього світу, прибув сюди з своїми супутниками і подбав, щоб чотирьох аку-аку на ім'я Еіну Ехорайе, Ехіті Капура, Еураурага і Махінаее нагодували тельбухами півня, спеченого в земляній печі перед отвором у печеру О Ко іа, поки мій корабель, колихаючись на хвилях, стояв на якорі біля піщаного берега в Анакені.

Я зрозумів, що обряд з тельбухами Естеван і йото дружина виконали самі від мого імені перед входом у родинну печеру. Через кілька днів ми з лікарем при першій же нагоді вирушили до селища і, непомічені ніким, зайшли до хатини Естевана. Невеличкий стіл, на якому стояла ваза з квітами, дві табуретки та дві лавки — ось усе, що було в кімнаті. Біля одної стіни за ширмою містилось ліжко. Все було пофарбовано в блакитний та білий… колір і блищало чистотою.

З-за ширми вийшла дружина Естевана. Це була справжня красуня — бліда, струнка, з довгим чорним волоссям, розумними, серйозними очима, спокійна і скромна. В цій молодій хворій жінці відчувалась якась безмірна впевненість, вона була боса, але трималась, як королева. Вона погано розмовляла по-іспанськи, й Естеван допомагав їй, коли ми не могли порозумітись. Вони вибачились, що не можуть запропонувати нам стільців, але ми з задоволенням сіли на лавки.