Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Ми наблизились до якоїсь речі, схожої на світлу, неправильної форми, кам'яну плиту. Можливо, це був затверділий цемент — у такій темряві я не міг добре розглядіти. Тут бургомістр зупинився. Він показав на землю перед собою, потім дуже низько вклонився, витягнувши поперед себе руки долонями донизу. Я вирішив, що він наказує й мені зробити те саме, тому, ставши поруч, якнайточніше повторив його рухи. Потім бургомістр безшумно обійшов навколо світлої речі. Я рушив за ним і, незважаючи на темряву, помітив, що ми йдемо по добре втоптаній стежці. Повернувшись на те саме місце, ми ще раз поклонились, витягнувши руки. Так повторювалось тричі, потім бургомістр завмер, як силует на тлі зоряного неба, схрестивши руки і втупившись у світлу річ на землі. Я зробив точнісінько те саме. Мене глибоко схвилювала ця несподівана церемонія. Віддалік виднілись вогні великого військового корабля, що стояв біля берега. Але це вже не був острів Пасхи, я став свідком ритуалу, що відбувався в незвіданій частині світу сотні років тому. І все ж таки я знав, що чорний силует поруч мене — це наш мирний бургомістр з дбайливо підстриженою борідкою й вусами. Він не рухався, не розмовляв, а просто стояв, глибоко задумавшись, ніби хотів когось загіпнотизувати. Я вирішив, що коли не втрутиться мій аку-аку, то ми навряд чи — доб'ємося згоди впертої бабусі. Тому, відкривши рота, я почав щось бурмотіти. Цього ніяк не слід було робити.

— Тепер усе, вона зникла, — перебив мене бургомістр і, перш ніж я встиг отямитись, кинувся тікати.

Мені довелось бігти слідом за ним, щоб не загубити його з очей. Трохи нижче, біля каменів, він зупинився, відсапуючись.

— Вона сказала «так», — мовив я.

— Вона сказала «ні», — відповів бургомістр і повторив мені те, що не раз говорив уже й раніше: його власний аку-аку весь час каже «так, так».

Він витяг з кишені коробку сірників і висипав їх на долоню.

— Мій аку-аку каже, що я повинен ось так випорожнити свою печеру для сеньйора Кон-Тікі, але бабуся каже «ні» та «ні».

Він тричі питав її, а вона все відповідала «ні». Але цього разу вона сказала, щоб він їхав кораблем на континент, а коли повернеться, нехай подарує сеньйору Кон-Тікі одну печеру разом з усіма речами.

Ми стояли й довго сперечались, що сказала бабуся, аж поки, нарешті, він не погодився ще раз запитати її, але без мене й іншої ночі. А до відплиття «Пінто» залишалося зовсім мало часу.

Через два дні мій джип знову зупинився біля воріт бургомістра: за весь цей час дон Педро не подавав ніяких ознак життя. Я знайшов його і Лазаруса за пляшкою вина у тій самій маленькій кімнаті з круглим столом. Бургомістр поспішив повідомити мене, що для Лазаруса сьогодні щасливий день: він вирішив показати мені одну з своїх печер за два дні до відплиття експедиції з острова. Але для самого бургомістра день був нещасливий. Бабуся все ще каже «ні», а його брати впевнені, що він помре, коли візьме мене в печеру. А бургомістр — голова роду, і помирати йому не можна. На додачу до всього остров'яни оголосили страйк і відмовились розвантажувати «Пінто», якщо їм не підвищать платню. Бургомістра щойно повідомили, що коли він не втихомирить людей, його не візьмуть на континент.

Страйк тривав далі і поширився на вівцеферму військово-морських сил, де вже більше ніхто не стежив за роботою вітряків, що качали напівсолону воду з доісторичних колодязів для десятків тисяч, овець.

«Пінто» затримувався. Але чілійці, що були на борту; всім, чим могли, допомагали нашій експедиції. Коли від спеки з пробірок нашого лікаря повискакували затички і вся спеціальна рідина для консервації крові витекла, професор Вільгельм урятував для експедиції цінні проби крові, забезпечивши нас цією рідиною. Радисти з «Пінто» відремонтували наше радіо, що раптом зіпсувалось, хоч весь час працювало бездоганно. Машиніст і стюард теж розв'язали чимало своїх проблем, одержавши від колег з військового судна нові запаси. Веселі й задоволені, вони доповіли, що тепер на півроку забезпечені всім необхідним. Незважаючи на страйк і затримку, моторний човен весь час снував між «Пінто» і берегом, одвозячи на острів борошно та цукор і забираючи на борт величезні тюки вовни.

Нарешті було призначено день відплиття.

Напередодні ми знову перевели своє судно з Анакени і стали на якір поруч з військовим кораблем. Пенья в цей час був-у нас на борту і не поспішаючи оглядав колекції археологів. Як тільки він прибув на судно, я запросив його до своєї каюти і вручив конверт з докладним звітом міністрові освіти про наслідки роботи експедиції на час прибуття «Пінто». Сам Пенья одержав копію, яку я попросив його прочитати при мені. У звіті я докладно описав різноманітні типи чудових скульптурок, які мені принесли з печер, і вказав, що, за словами остров'ян, вони передаються у спадок і зберігаються у потаємних підземних сховищах. Професор спитав, чи бачив я сам таке сховище. Я відповів, що не бачив, але сподіваюсь побувати в ньому після відплиття «Пінто». Більше професор цим не цікавився; він подякував за звіт і попросив показати йому ящики з археологічними матеріалами. Ми попрямували на передню палубу, куди штурман заздалегідь переніс усі знахідки археологів, і відкрили два ящики. Побачивши, що там лежать тільки, пластмасові мішечки з деревним вугіллям, уламками обгорілих кісток та каменів, Пенья більше не захотів дивитись. Я насилу вмовив його підійти до полиць, де, лежала моя особиста невелика колекція, щоб показати коробки з тим, що мені принесли остров'яни. «Пінто» наступного дня покидав острів, тому можна було не боятись, що хтось необережно проговориться про це. Я вийняв голову з страшною роззявленою пащею. Пенья здригнувся і схвильовано вихопив скульптуру у мене з рук. Нічого подібного він не бачив на острові Пасхи. Чи не знаходили ми чогось такого в землі?

Ні, не знаходили. Всі фігури такого типу я одержав від самих остров'ян.

Професор вмить перестав цікавитись і поклав голову з роззявленою пащею назад у коробку. Він захоплено подивився на велику дерев'яну моаї кава — кава, впізнавши в ній роботу бургомістра. Професор пожалкував, що через страйк такий чудовий різьбар по дереву не зможе поїхати на континент. Пеньї було відомо, що бургомістр знає більше цікавих речей, ніж будь-хто інший н острові.

Оглядати колекцію далі Пенья нізащо не захотів — такі речі його не стосувались.

Коли ми стали на якір поруч з військовим судном, наші друзі з «Пінто» прибули човном попрощатися з нами. Коли я розмовляв з Пеньєю, до нас підійшли його асистент і двоє студентів. Я навмисно серйозно звернувся до них, попросив вислухати і ніколи не забувати того, що я їм скажу. Я розповів їм, що на острові є люди, які зберігають великі таємниці.

— Брати Пакараті, — швидко вставив один із студентів.

— Можливо, але таємниці є і в бургомістра, і в багатьох інших, — зауважив я й додав, що таємниці зберігаються в забобонах і звичаях, які зараз уже відмирають. Крім того, я певний, що населення острова знає входи в потаємні печери з маленькими скульптурками хоч мені самому ще не вдалось проникнути туди.