Аку-Аку. Таємниця острова Пасхи

Це цілком своєрідний американський прісноводний очерет, такий самий, який росте навколо озера Тітікака, і ми страшенно здивувались, знайшовши його в кратері на острові Пасхи. З такого очерету індійці на берегах озера Тітікака робили свої чудові човни; його ж вони вирощували на штучних болотах у засушливих місцях Перуанського узбережжя, щоб виготовляти свої традиційні очеретяні човни, там, де важко було роздобути бальзове дерево. Як же очерет потрапив на острів, коли він прісноводна рослина?

Патер Себастьян і остров'яни мали на це свою відповідь. За переказами, цей очерет не був дикий, як інші рослини на острові. Його дбайливо посадили на озері предки остров'ян. Легенда розповідає, що зробив це один з перших поселенців на ім'я Уру. Він привіз з собою кореневища і посадив їх у цьому кратері. Коли очерет прийнявся, Уру пересадив його далі, спочатку в кратері Рано Рараку, а потім у кратері Рано Орої. Довгий час очерет був одною з найважливіших рослин острова. З нього робили човни, будували хатини, плели мати, кошики і капелюхи. Остров'яни й тепер ходять до озера різати очерет. Внизу на блискучій поверхні води ми побачили в бінокль великий очеретяний пліт, який хлопчаки зробили собі для купання.

Я також захотів мати пора. Коли не рахувати примітивного древнього малюнка, ніхто з сучасних остров'ян не знає, як виглядає такий човен і як ним плавати у відкритому морі.

— Брати Покараті, безумовно, зможуть зробити пора, — сказав патер Себастьян, зацікавлений моєю новою вигадкою. — Ці чотири старі оригінали знають усе про човнярство і рибальство.

— Добре, — сказали Педро, Сантьяго, Домінго і Тімотео. — Вони можуть зробити пора. Тільки я повинен дати їм добрі ножі і час, щоб висушити очерет.

Вони дістали чотири ножі й вирушили до озера в кратері Рано Рараку. Є два види очеретяних човнів, заявив старий Тімотео: човен на одного гребця, які виготовляли собі учасники змагання за перше яйце на пташиному острові, і на двох гребців, які виготовляли собі рибалки. Я просив зробити обидва човни. Брати нарізали довгого, вище людського зросту, очерету і поскладали його сушитися біля підніжжя внутрішньої каменоломні. Потім вони поїхали шукати по всьому острову кущів махуте і хау-хау, з кори яких треба було зсукати міцні мотузки, щоб в'язати очерет за давнім способом. Минуло дуже багато часу, поки братам пощастило висушити очерет, тому що як тільки вони залишали кратер, приїздили верхи інші люди і забирали великі в'язки очерету. З нього робили мати й матраци, і легше було взяти готовий очерет, ніж самому різати його в болоті. А старикам доводилось знову братися за роботу.

В той час, коли біля кратера Рано Рараку сушився соковитий зелений очерет, я взяв намет і вирушив до іншого вулкана, на вершині якого містились руїни селища птахо-людей. Тур-молодший тоді ще не працював з Едом і тому спустився разом зі мною єдиним можливим шляхом по стрімкій стіні до середини кратера. Такого дикого ландшафту ми ще не бачили ніде на острові. Жодного фута рівної поверхні, за винятком величезного, грузького, підступного болота, яке вкривало дно вулкана! Здавалось, ніби зелений шпинат затягнув величезний котлован, обрамований з усіх боків прямовисними скелями.

Фотограф теж спустився з нами. По скелях і вузьких виступах він лазив, мов гірський козел, але грузьке болото в глибокій ямі не припало йому до серця. Схил, на якому ми стояли, був стрімкий, а пробуючи стати на дно, ми попадали або у воду, або болото колихалось під, нами, мов натягнута гума. Нам довелось спорудити поміст із зелені та очерету, щоб поставити на ньому намет, інакше ми поскочувались би в багно. Там, де над головою не здіймалися кручі, тягнулися осипи, такі стрімкі, що, видираючись по них, можна було викликати великий обвал. В небагатьох місцях, де можна було б пролізти, густо росли дерева й кущі. В цьому кратера остров'яни й тепер брали для себе дерево. Тут ми мали можливість нарубати дров і запалити всередині вулкана веселе багаття. А коли сон покликав нас до намету, ми склали хвалу невідомому мореплавцю Уру, що дав нам такий чудовий очеретяний матрац.

Досі ще ніхто не досліджував цього гігантського болота, тому ми вирішили побути на дні вулкана кілька днів. Адже, коли вірити легенді, саме тут вперше посадили південноамериканський очерет. Вже перші іспанці, які прибули на острів з Перу, пізнали в цьому очереті тотора інків, а сучасні ботаніки підтвердили, що це справді так. Ми хотіли дістати проби торфу з такої глибини, з якої тільки дозволить взятий нами з собою спеціальний восьмиметровий бур. Ми знали, що саме в такому болоті квітковий пилок і залишки рослин зберігаються на вічні часи. Професор Селлінг з Державного музею в Стокгольмі дослідить проби під мікроскопом і розповість про флору острова Пасхи минулих епох. Якщо нам пощастить, то квітковий пилок у торфі дасть відповідь на два запитання: чи був колись острів покритий лісом і коли саме потрапив сюди південноамериканський очерет. А втім, і так видно було, що очерет занесено сюди давно, бо величезне озеро площею сто п'ятдесят гектарів геть заросло зеленим тотора і мало вигляд гігантської плантації цукрової тростини, на якій тут і там виднілися коричньові островки драговини, завалені перегнилим очеретом. Здавалось, що ходити по цьому болоті дуже небезпечно, та все це залежало від звички. Остров'яни ходили по ньому протягом віків і проклали надійні стежки до окремих одкритих озерець. В посуху їм доводиться спускатись у кратер по воду.

Остров'яни вірили, що озеро не має дна, а патер Себастьян розповідав, що хтось спускав у нього стоп'ятдесятиметровий лот, але дна так і не дістав.

Тут, у глибокому котловані, сонце розбудило нас пізно, і поки ми лежачи роздмухували вогнище, щоб зварити кофе, прибув Тепано, бригадир Едових землекопів, який мав бути нашим провідником у цьому грузькому болоті. Ми вирушили в незвичайну прогулянку до місць, які я визначив для буріння. Ступаючи по драговині, що хиталась у нас під ногами, ми спочатку опинились у дрімучому лісі очерету, густого, мов щітка, й високого, як стіни в кімнаті. Він пнувся вгору з могутніх пластів зогнилого очерету, який хапав нас за ноги і тягнув у підступну глибину. Нам весь час доводилось підгинати стебла молодого очерету, щоб мати опору під ногами. Продершись крізь цю густу барикаду біля берега, ми побачили все болото. Воно розляглось перед нами, ніби клаптева ковдра, рябіючи коричньовим, жовтим, зеленим та чорним кольорами. Тут опора вже була не така надійна. Подекуди доводилось іти по кісточки у воді по рухливому дну, а подекуди ми навіть загрузали по коліна в мох і багно. Болото навколо нас булькало і хлюпало, і ми поспішали витягати ноги, щоб не загрузнути ще глибше. Тут і там торф прорізували вузькі щілини, заповнені коричньовою водою. Коли ми перескакували через них, драговина під нами загрозливо хиталась. В багатьох місцях ріс купками високий очерет, неначе маленькі гайки. В одному місці, вибравшись із такого гайка, ми з Тепано і Туром провалились з головою у воду, закриту товстим шаром ряски. Але Тепано запевнив нас, що тут ніде не засмоктує, і для того, хто вміє плавати, небезпеки немає. Заболочені і заквітчані зеленою ряскою, ми скидались на водяників.

Сонце в цьому закритому котловані так пекло, що навіть озерця з темною водою вабили купатися. На поверхні вода була тепла, а в глибині — холодна, як крига. Тепано настійливо просив нас не занурюватися з головою, бо якось один остров'янин пірнув і більше не випірнув, заблудившись під драговиною.

Ми не знайшли придатних для буріння місць. Бур швидко пробивав м'який шар торфу і натрапляв знову на воду. Часто цей шар був завтовшки в три-чотири метри і складався з переплетеного відмерлого очерету. Ми пробували виміряти лотом водоймище і на різних глибинах натрапляли на підводні шари торфу, але ні разу не досягли справжнього дна кратера. Тепано розповів, що відкриті озерця не залишаються на одному місці, вони з року в рік пересуваються, змінюючи свою, форму, — в цьому диявольському казані все завжди рухається.

Надвечір Тепано вирушив назад через гребінь кратера. Разом із ним подався і фотограф. Ми з Туром залишились ще на кілька днів пошукати придатнішого для буріння місця. Тепер ми вже знали всі таємниці болота: по кольору і вигляду драговини ми навчилися вгадувати, куди краще ступати ногою.

Наступного дня ми пройшли все болото і на протилежному його кінці натрапили на мур в чотири метри заввишки, густо зарослий кущами та в'юнкою зеленню. Видершись нагору, ми опинились на древній, зробленій рукою людини, терасі. Звідси видно було ще чотири чи п'ять таких споруд, що здіймались одна над одною вздовж стін кратера. Обходячи їх, ми знайшли кілька низеньких чотирикутних отворів-входів до підземних кам'яних хатин, схожих на оселі птахо-людей на вершині Оронго. Так цілком несподівано ми натрапили на стародавні руїни, про які не знали навіть самі остров'яни, принаймні вони нічого про них не розповідали відвідувачам. Багато плит у мурі були прикрашені напівстертими рельєфними і контурними зображеннями людей, птахів, казкових тварин, химерних облич і магічних очей. Найцікавішими були зображення двох птахо-людей і чотириногого звіра з людською головою. Ці тераси робили у свій час для того, щоб вирощувати на них городину. Біля підніжжя найнижчого муру ми взяли кілька проб торфу.

Четвертого дня нашого перебування в кратері, коли ми сиділи й заліплювали баночки з пробами розтопленим парафіном, до нас спустився капітан і повідомив, що Арне знову знайшов у Рано Рараку цікаву річ. Він одкопав тулуб великої статуї, на грудях якої виявилось зображення великого очеретяного корабля з трьома щоглами і кількома вітрилами. З палуби корабля тягнулася довга мотузка до черепахи, висіченої на животі. Ми зібрали речі і разом з капітаном залишили Рано Као. Тур попрямував на руїни Оронго до Еда, а я поїхав машиною до Рано Рараку. Землекопи-остров'яни аж сяяли, коли Арне показував мені свою знахідку. Вони з гордістю й шанобливістю дивилися на малюнок древнього судна, що зловило черепаху, зображену на животі моаї. Землекопи не мали сумніву, що це судно самого Хоту Матуа. Адже він прибув на острів з кількома сотнями людей, двома великими кораблями, які були такі просторі, що на одному з них зумів заховатися Орої, найзапекліший ворог Хоту Матуа. Правда, тепер на острові немає хону — черепах, але в ті часи, коли прибув Хоту Матуа, один із його супутників навіть був поранений на березі в Анакені великою черепахою, коли пробував спіймати її.

Остров'яни один поперед одного почали розхвалювати доблесті своїх предків, і мені довелось вислухати уривки з найвідоміших легенд про Хоту Матуа, які патер Руссель і Томсон записали ще в кінці минулого століття. Ми й самі бачили,» що це не європейське судно, хоч важко було уявити, що древні скульптори острова Пасхи будували такі великі кораблі з багатьма щоглами. А втім, хіба хтось повірив би, що цей самий народ вирубав гігантські статуї в п'ятиповерховий будинок заввишки, якби вони не були зроблені з каменю і не збереглися до сьогоднішнього дня? Ці невтомні генії будівного мистецтва були не тільки скульпторами, але й видатними мореплавцями, вони зуміли прокласти шлях до найвідлюднішого в світі острівка, де могли протягом століть спокійно вирубувати свої фігури. Коли вони мали очерет і робили з нього маленькі плоти, то немає нічого дивного, що вони робили з нього і великі судна. Перші європейці, прийшовши на острів Пасхи не зустріли кораблебудівників, але вони ж не застали і творців велетенських статуй. Вони побачили тут тільки маленькі вузькі каное на двох-чотирьох гребців, якими можна було плавати тільки за спокійної погоди, та ще менші очеретяні плоти. Але європейці відвідали острів уже в третю варварську епоху, коли війни й чвари привели до занепаду стародавню культуру, а криваві сутички порвали зв'язки між окремими родами. Люди намагалися триматися ближче до своїх надійних підземних сховищ. Тоді й мови не могло бути про спільне спорудження великих суден. Тому наука знає на острові Пасхи тільки два види маленьких суденець — полінезійське вузьке відкрите каное, вака ама, і очеретяний пліт південноамериканського типу — пора. Обидва ці суденця такі малі, що доплисти ними на цей найдальший у світі острівець просто неможливо. Але в легендах остров'ян збереглися описи великих кораблів, на яких їхні предки вирушали в далекі подорожі в епоху Своєї могутності. Патер Руссель у минулому столітті чув про велике, з вигнутим, наче лебедина шия, носом судно, яке вміщувало чотири сотні людей. Корма його була такої ж висоти, як ніс, і розділялась на дві окремі частини. Зображення саме таких очеретяних суден ми бачимо на стародавніх перуанських глеках. Однак у переказах острова Пасхи говорилось і про інший тип древніх суден. Патеру Себастьяну розповідали про величезний корабель у формі плоского плота чи баржі, який звали вака пое-пое. На ньому теж могло вміститися багато людей, і мореплавці користувалися ним для далеких подорожей.

Після того як Ед і Арне виявили малюнки очеретяних суден, ми стали. уважніше вивчати кожну фігуру, що формою скидалась на човен, На статуях і на стінах у самій каменоломні ми знайшли чимало зображень човнів, де чітко було видно в'язки очерету, а Білл навіть знайшов малюнок судна із щоглою і прямокутним вітрилом. На животі поваленої десятиметрової статуї Карл виявив зображення очеретяного корабля з щоглою, а на вершині Оронго Ед помітив фреску судна з трьома щоглами і маленьким круглим вітрилом на середній із них. © http://kompas.co.ua

Вийшло так, що ми знайшли ще переконливіші докази того, що великі кораблі справді існували. В багатьох місцях острова, траплялися широкі бруковані дороги, які вели прямо в море. Ці загадкові дороги дали привід до найрізноманітніших фантастичних теорій. Вони, на думку деяких учених, доводять, що острів Пасхи є залишком затопленого материка. Ці. вчені вважали, що бруковані дороги ідуть далі по дну моря, і якби піти по них, то можна досягти руїн затопленого континенту Му. Так писали люди з багатою, уявою до наших відвідин острова Пасхи.

Нам ніщо не заважало дослідити дорогу під водою; В складі експедиції був водолаз, і тепер разом з ним ми вирушили верхи до найближчої такої дороги, що зникала в глибині океану. Це було захоплююче видовище: водолаз у зеленому скафандрі і кисневому, шоломі з хоботом ішов до країни Му, гупаючи черевиками по бруку. В одній руці він тримав яскраво-червоний резервуар з фотоапаратом, схожий на корабельний ліхтар, а другою елегантно помахав нам на прощання. Водолаз рушив дорогою прямо в море. Можете не сумніватись, він знайде шлях до країни Му!