Розділ «Лекція 14. Соціологія особистості»

Соціалізація не є одностороннім процесом. Ми вчимося у своїх батьків, одноліток. Під впливом цих людей у нас формуються інтелектуальні, соціальні та фізичні навички, які необхідні для виконання наших соціальних ролей. Якоюсь мірою вони теж вчаться від нас. Люди і установи, які відповідають за навчання культурним нормам і засвоєння соціальних ролей мають назву агентів соціалізації. їх можна поділити на агентів первинної та вторинної соціалізації. Агентами первинної соціалізації є батьки, близькі й далекі родичі, однолітки, вчителі, лікарі, лідери молодіжних угрупувань. Агенти вторинної соціалізації — представники адміністрації школи, університету, підприємства, армії, держави, ЗМІ.

Процес соціалізації суто індивідуальний. Тому соціалізація індивіда з необхідністю передбачає його індивідуалізацію, формування особистісних якостей. Соціалізація є безперервним процесом. Вона охоплює всі етапи життєвого шляху людини, протягом якого вона засвоює та використовує цінності культури. Кількісне накопичення засвоєних цінностей у певний період переходить у нову якість, що виявляється у зміні структури та спрямованості особи. Залежно від віку індивіда розрізняють 4 основних етапи соціалізації:

1. Соціалізація дитини.

2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна).

3. Тривала цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17-18 до 23-25 років).

4. Соціалізація дорослих.

На кожному етапі існують "критичні періоди". Щодо соціалізації дитини — це перші 2-3 роки і вступ до школи; для соціалізації підлітка — перетворення дитини і підлітка на юнака; для тривалої — початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації.

Соціалізація особистості у різні вікові періоди характеризується специфічними соціально-психологічними особливостями.

Метою соціалізації у ранньому віці є формування у дитини мотивації на прив'язаність до інших людей, що знаходить свій виразу довірі, бажанні зробити їм приємне.

У віці від 3 до 7 років на дитину крім батьків впливають додаткові агенти соціалізації: вчителі, вихователі, лікарі, няні. В цей час не тільки виростає кількість агентів соціалізації, але й змінюється програма їх дій. Все більше робиться наголос на оволодінні навичками пізнання та мислення, дитина вчиться вживати слова та букви, опановує систему правил та норм.

Важливий вплив на соціалізацію дітей здійснює школа. В школі дітей навчають не тільки читати й писати, але й дають уявлення про загально прийняті цінності. Школа являє собою суспільство в мініатюрі — саме тут відбувається формування особистості дитини та її поведінки. Освіта забезпечує спадкоємність та відтворення соціального досвіду. Саме у сфері освіти людина засвоює необхідні для соціальної практики знання, цінності, формує навички соціальних відносин. Сьогодні освіта є могутнім джерелом соціально-економічного, науково-технічного, культурного розвитку суспільства. Вона є також сферою духовного росту людини.

Освіта - це цілісна самостійна система, що має інституціолізований характер. Це не просто діяльність з навчання і виховання, а особлива організована, структуралізована, ролева діяльність, що опирається на спеціальні установи, регульована спеціальними нормами. Освіта інтегрує різні види навчальної діяльності, її зміст, суб'єктів в єдину соціальну систему, орієнтуючи їх на соціальне замовлення, на соціокультурні потреби суспільства.

Функціонування освіти базується на певних принципах: 1) принцип загальності освіти або демократизації школи визначає доступність освіти для різних соціальних та етнічних верств населення.

2) принцип безперервності освіти стимулює процеси підвищення кваліфікації та відновлення освіти. Більшість вчених погоджується з тим, що в майбутньому людині потрібно вчитися вже життя.

3) принцип освіти широкого профілю тяжіє до гуманітарного змісту навчання, його фундаменталізації та багатопрофільності.

4) принцип поєднання навчання з вихованням посилює гуманістичний компонент освіти, відображає координацію дій через школу, всіх навчальних, виховних, культурних, комунікаційних та інших соціальних інститутів у їх впливі на особу.

5) принцип полікультурності освіти відображає певні аспекти побудови плюралістично інтегрованих освітніх систем у етнічно неоднорідних суспільствах.

6) принцип інституційної рефлексії означає здатність системи освіти до соціальної та змістової адаптації під впливом науково-технічного та соціального прогресу.

7) принцип формування "вільного освітнього середовища", закладає поширення демократичних можливостей вибору форм, засобів, рівнів та напрямів у навчанні.

Освіта як соціальний феномен виконує певні функції. Серед них: