Розділ «Тема 7. ІНТЕГРАЛЬНА СОЦІОЛОГІЯ П. СОРОКІНА»

Кожний з виділених Сорокін методів повинний застосовуватися окремо й у відповідних областях. Так як логіко-значеннєвий метод застосовується до всіх культур на їхніх вищих рівнях, він повинний доповнювати каузально-функціональний метод скрізь, де присутній високий рівень культурної інтеграції.

З метою пояснення процесів соціокультурного феномена, Сорокін уводить кілька основних понять, якими він оперує. Одним з них є "соціокультурна система", в основі якої лежить гранично широке, загальне розуміння культури.

Під людською культурою Сорокін розуміє абсолютно все, що було створене чи модифіковане свідомою чи несвідомою діяльністю двох чи більше індивідів при взаємодії один з одним, при взаємозумовленості їхньої поведінки.

Численні елементи культури рідко існують окремо, незалежно один від одного. Як правило, вони вступають у різні взаємини, утворюючи кілька основних комбінацій.

Сорокін вважає, що не існує абсолютно дезінтегрованих чи інтегрованих культурних систем. Усі відомі зараз комбінації посідають своє місце в шкалі (більш низьке, середнє, більш високе) і можуть бути теоретично ранжировані, починаючи з простих просторових скупчень, і закінчуючи логічно інтегрованими.

Природа змін, які зазнають усі форми інтеграції, також різна. Так, наприклад, у просторових скупченнях зміни означають головним чином механічне додавання, вилучення елементів, або їхню реорганізацію під впливом зовнішніх сил. І, навпаки, в уніфікованих культурних системах зміни означають трансформацію цілої системи чи її більшої частини, підготовлену їхньою власною природою.

На відміну від перших двох форм культурної інтеграції, будь-яка функціональна чи логічна система, яка виступає як єдність, має визначений рівень автономії, спадкоємну саморегуляцію та імунітет до зовнішніх умов.

Соціоемпіричні дослідження основних культурних елементів, насамперед значень, норм, цінностей, аналіз рівня їхньої інтеграції дозволяють Сорокіну виділити дуже тривалі періоди історії, протягом яких виявляються відносно близькі культурні зразки, що включають у себе усі форми інтеграції. Виходячи з цього, Сорокін виділяє моделі "інтегральних культурних надсистем", в основі яких лежить об'єднуючий їхній "стиль" чи світоглядний метод створення визначених цінностей. Кожна культурна надсистема (суперсистема) формується під впливом "двоїстої" природи людини: істоти мислячої та істоти чуттєвої. Якщо переважає почуттєва сторона людської природи, то відповідно детермінується почуттєвий зразок культурних цінностей, і ми маємо "почуттєву" культурну надсистему. Якщо основний акцент зроблений на розум, то перед нами "умоглядна" чи "ідеаціональна" суперсистема. За умови балансу почуттєвих, інтуїтивних і раціональних стимулів формується так звана "ідеальна" культурна надсистема.

Кожна з культурних надсистем володіє властивою їй ментальністю, власною системою істини і знання, власною філософією і світоглядом, своєю релігією.

У конкретний історичний період лідирує то одна, то інша суперсистема. "Чуттєва" і "ідеаціональна" культурні суперсистеми можуть існувати, будучи більш стійкими досить довго, тоді ЯК "ідеальна", що намагається синтезувати дві попередні, у силу недосконалості цього синтезу, протікає за короткий історичний період (100-200 років).

Таким чином, загальна культура окремо взятої особистості, конкретного суспільства не є ні нескладним лабіринтом, ні зробленою і цільною системою. Доки велика частина загальної культури чи суспільства індивідуума об'єднана в одну чи кілька великих суперсистем, доти ця загальна культура є раціональною, логічною і послідовною, і, отже, її носії — суспільство чи особистість — також є доцільними і послідовними. Якщо їхня загальна культура має масу систем чи окремих культурних цінностей, вони є ірраціональними, алогічними, непослідовними істотами, що мають відповідний менталітет. Це означає, що всі ті, хто стверджує, що людина і суспільство досконалі раціональні і логічні, також, як і ті, хто заявляє, що людина і суспільство є цілком ірраціональними й алогічними — однаково неправі. I людина, і суспільство є в деякій мірі зосередженням протиріч, у яких співіснують у будь-який момент: раціональне і логічне з ірраціональним і алогічним; суперсистеми з непослідовним скупченням; погодженість із протиріччями; інтеграція з дезінтеграцією; синтез з акумуляцією роз'єднаних і хаотичних цінностей.

Таким чином, Сорокін, який почав свій "інтегральний" синтез макросоціології з аналізу первинної одиниці — інтегральної цивілізації — доводить його до з'ясування генезису, еволюції, розпаду і кризи переважної культурної суперсистеми. У зміні однієї суперсистеми іншою і складається сутність соціокультурних змін. В основі такої соціокультурної динаміки лежать діалектичні принципи, визначені Сорокіним, як принципи "обмеження" та "іманентної зміни".

У вивчення соціокультурного феномена Сорокін включає не тільки дослідження культурної, але і соціальної динаміки. Такий розподіл в автора носить "чисто технічний" характер і зроблений винятково з метою зручності аналізу. Сорокін постійно підкреслює, що відмінності між категоріями "культурний" і "соціальний" дуже умовні і відносні.

Так, як і при розгляді культурного феномена, Сорокін починає аналіз соціального простору з вичленовування найпростішого елемента, з якого складається будь-яка соціальна система, група чи організація, що складає їхню "тканину", їхню "структуру". Такими елементами, на погляд автора, виступають так звані "соціальні явища" (інтеріндивідуальні та інтергрупові взаємини).

Природа всіх соціальних взаємин має два аспекти:

• психологічний

• логіко-значеннєвий.

Тому будь-які соціальні взаємовідносини можуть бути розглянуті з цих двох точок зору. Сорокін починає своє дослідження з аналізу найбільш загальних і фундаментальних форм соціальних взаємин.

Однією з таких загальних форм соціальної взаємодії виступає соціальна група, яка відрізняється від простого номінального конгломерату тим; що її члени знаходяться в процесі взаємодії, у тому розумінні, що поведінка і психологічний статус індивіда у відчутній мірі обумовлені діяльністю чи навіть простим існуванням інших членів. Без такої взаємозалежності не існує реальної соціальної групи, — підкреслює Сорокін. У противному випадку це просто "статистична", номінальна чи фіктивна група людей.

Основною базою реальних соціальних єдностей виступають якісно-відмінні модальності, що приводять, у свою чергу, до різних форм інтеракцій соціальних груп і соціальних систем. Найбільш важливими модальностями, виділеними Сорокіним, є: