РОЗДІЛ 8. ГОЛОВНІ НАПРЯМИ НЕОРИТОРИКИ

Риторичні операції поділяються на дві групи: субстанційні та реляційні. Субстанційні операції змінюють субстанцію одиниць і розпадаються на два підвиди: операції скорочення та операції додавання. Операції скорочення викреслюють, скорочують одиниці в повідомленні, а операції додавання додають нові одиниці до тих, що вже існують. Реляційні операції змінюють лінійний порядок одиниць, а самі одиниці змін не зазнають.

Поняття метаболи виявляється головним поняттям неориторики в льєжській школі. Вони підкреслюють:

"Основним ефектом будь-якої метаболи є створення умов для сприйняття літературності (в широкому смислі слова) тексту, в якому вони присутні. Отже, метабола і є носієм тієї функції, яку Якобсон називає поетичною й яку ми вважаємо за краще позначити менш маркованим терміном - риторичною функцією. Ця функція робить наголос на повідомленні як такому, на його формі, рівно як і на його змісті.".

Таким чином, у роботі льєжських неориторів запропонована певна систематизація риторичних фігур на основі таких принципів: мінімальний об'єкт перетворення (слово/речення), аспект перетворення (зміст/вираз), зміна одиниць перетворення (субстанція/лінійний порядок). Крім того, автори не обмежуються дослідженням тільки літератури, а залучають також інші сфери спілкування. Зокрема, окремий підрозділ роботи присвячено висвітленню фігур метатаксису в пресі.

Неориторика, на думку групи ц, є загальною в тому сенсі, що нею накладається на будь-який текст проста матриця, яка виявляє всі тропи й фігури.

Як бачимо, на сьогоднішній день однозначно охарактеризувати лінгвістичну риторику досить складно. Однак спільною рисою подібних досліджень можна вважати ретельні розробки фундаментального поняття риторики - поняття риторичної фігури та їх реалізації в різних типах повідомлень.

8.3. Загальна характеристика аргументативної риторики

Власне неориторика, як новий історичний етап розвитку риторики, була започаткована роботою X. Перельмана (1912- 1984) та Л. Олбрехт-Титеки "Нова риторика: Трактат про аргументацію" (1958 р.). Бельгійські науковці так визначили завдання своєї праці:

"...об'єктом теорії аргументації є вивчення дискурсивних прийомів, що дозволяють викликати чи посилити прихильність до запропонованих для згоди тез"1.

Ґрунтовність роботи Х. Перельмана та Л. Олбрехт-Титеки (ретельне дослідження різноманітних технік аргументації) дала значний імпульс розвитку власне теорії аргументації та неформальної логіки. Неформальна логіка як окрема галузь сучасного логічного знання виникає у 70-х рр. ХХ ст. На сьогоднішній день слід підкреслити тісний взаємозв'язок між аргументативною риторикою та неформальною логікою.

Загалом можна виділити наступні характерні риси, які поєднують аргументативну риторику і неформальну логіку. По-перше, це дослідження аргументації як процесу, а не тільки як результату, що більш властиве формальній логіці. По-друге, це аналіз тих міркувань, що виражаються природною мовою і використовуються в публічному дискурсі. По-третє, це виявлення раціональних стандартів, завдяки яким аргументативний дискурс може використовуватися для обґрунтування певних точок зору.

Досить важливими для риторики є концепції саме тих науковців, які працюють у галузі неформальної логіки та теорії аргументації (Дж. Влер, Р. Гроотендорст, Р. Джонсон, Ф. ван Єєме-рен, Е. Краббе, Д. Уолтон, Ф. С. Xенкеманс та ін.). Наприклад, відомі фахівці у цій галузі Франс ван Єємерен, Роб Гроотен-дорст, Франсиска Снук Хенкеманс у своєму посібнику "Аргументація: аналіз, перевірка, представлення" відмічають:

"Аргументація - це спроба змінити думку аудиторії".

Ідеалом аргументативного дискурсу є критична дискусія. Вона спрямована на подолання розходження в думках через обговорення того, чи потрібно приймати певну точку зору, чи ні. У критичній дискусії виділяються чотири стадії: стадія конфронтації, стадія відкриття дискусії, стадія аргументації та завершальна стадія.

Аргументативний дискурс може бути представлений у письмовій і усній формах. Ораторська ж промова, з одного боку, являє собою лише елемент критичної дискусії, а з іншого - містить у собі, як правило, не тільки аргументацію.

Взагалі виступ оратора може складатися, на думку Ф. ван Єємерена, Р. Гроотендорста, Ф. С. Xенкеманс, з таких частин: вступ, метою якого є привертання уваги аудиторії до того, що має намір виголосити оратор; опис проблеми; аргументація, коли оратор наводить аргументи на користь своєї позиції; критика передбачуваних заперечень думки оратора; завершення, метою якого є підкреслення основних результатів.

Автори виділяють декілька конкретних способів, що дозволяють зробити вступ більш цікавим: посилання на власний досвід, поточну подію, відомий історичний випадок, парадоксальна цитата, анекдот, запитання. Як правило, у цій частині ораторської промови вказується також та позиція, яку промовець буде захищати.

Стосовно критики інших позицій, які протистоять думці оратора, то тут можливі три варіанти викладу. По-перше, можна спочатку показати неспроможність цих позицій (як правило, в ораторських промовах зустрічається саме такий порядок). По-друге, можна спочатку подати аргументи на користь своєї позиції. По-третє, можна поєднувати тактику критики інших позицій з викладом аргументів на користь власної. За будь-якого варіанту потрібно найбільш сильні аргументи розташовувати або на початку (тоді вони вплинуть на сприйняття аудиторією всієї промови в цілому), або в кінці (тоді вони краще запам'ятаються).

Завершення промови покликане закріпити в аудиторії тези. Тому, на думку авторів, оратору не варто вводити нові аргументи або повністю повторювати свою аргументацію.

У разі написання оратором повного тексту своєї промови Ф. ван Єємерен, Р. Гроотендорст, Ф. С. Xенкеманс пропонують дотримуватись таких загальних рекомендацій: