Розділ «ІУДАЇЗМ У ПЛАНАХ РЕАКЦІЇ»

Чи не найкраще ілюструється антилюдяність іудаїзму мораллю самого пророка Мойсея. Про цю найсмиреннішу «святу людину» у Торі розповідається, що своїми діями вона привела до страти тисячі єгиптян, а євреїв завела у пустелю, де вони опинилися на краю загибелі:

«Як тільки вони починають ремствувати проти його розпоряджень, він іменем бога чинить над ними найлютіші жорстокості. Він вбиває їх тисячами; масовими вбивствами він приводить їх до покори; він сковує їх по руках і ногах і віддає їх на поталу тиранії і в жертву здирства жерців, тобто його власної сім'ї і племені. Під знаменами релігії він прищеплює ізраїльтянам отруйну ненависть до всіх інших народів; він зобов'язує їх бути нелюдяними, людиноненависними, кровожерливими; він навчає їх злодійству, зраді, підступності; він наказує їм узурпувати землі ханаанян, переконуючи їх, що бог обіцяв ці землі їх батькам»[40].

У Торі розповідається й про те, що, поки Мойсей розмовляв з богом на горі Сінай, його брат — левіт Аарон піддався вимогам ізраїльтян і зробив їм ідола, якому євреї стали поклонятися. Спустившись з гори, Мойсей розгнівався. Братові він зробив докір за вчинений «гріх», а щодо народу, то цей пророк наказав левітам винищити тисячі ізраїльтян, щоб спокутувати злочин їх кров'ю.

Іудаїзм закликає людину миритись з важкими умовами життя, бо «шляхи божі незбагненні». Він привчає людину до думки, що на землі немає і не може бути справедливості, що лихо, зло, війни, вбивства мільйонів людей вчиняються з волі самого Ягве. Є прямий зв'язок між такою мораллю іудаїзму і тим, що роблять ізраїльські сіоністи на практиці. Хіба не за Торою діяли ізраїльські екстремісти під час останньої агресії проти арабських народів? Хіба не релігійними повчаннями вони керуються, вчиняючи нові провокації на Близькому Сході?

«Окупований Єрусалим приречений ворогом на непосильні муки, — пише у відкритому листі «Всьому світу від імені Єрусалима і його мешканців» араб-патріот Нансі Абу Хайдор. — Ворог робить все для того, щоб змінити його зовнішній вигляд, вбити його дух. Ця мета досягається різними шляхами… Військові бульдозери зрівняли з землею житла більш як 250 родин марокканського кварталу… Таким же чином було зруйновано квартал, який заважав проїздові до Стіни Плачу, чиє ім'я символізує сьогодні нові страждання єрусалимців… Знищено табір біженців… сотні житлових будинків. Тисячі людей позбулися жител»[41].

Отже, якщо віра в бога не може зупинити такі злочини, то хіба можна говорити про неї як про основу моралі?

Часто-густо релігія оголошує тяжким злочином те, чого вимагає природа чи суспільство. Разом з тим вона спонукає робити те, що суперечить природі і що заважає, шкодить суспільству. Так, релігія вважає шляхом до морального удосконалення людини відмовлення від радості життя, готовність бути нещасним тут, на землі, заради щастя в потойбічному світі. У відповідності з цим релігійна людина не повинна проявляти інтерес до навколишнього світу, до батьківщини, а невпинно звертати погляд на небо, до «небесної вітчизни».

Як написано у Торі, Ягве після створення світу безперервно воює зі своїм народом. Він тільки те й робить, що проклинає, вбиває, спалює і топить людей. Навіть Сатана чинить менше лиха, ніж бог, який влаштовує для людей різні пастки, заманює їх туди, а потім жорстоко карає і навіть знищує.

Саме так діяв біблейський Ісус Навін. Так вчинив і пророк Давид, який після вбивства царя Саула сам став царем Ізраїлю. Давид, цей «святий», підступний, нахабний і жорстокий правитель, розгромивши одного разу вороже євреям плем'я, наказав дві третини населення перебити, перетворивши решту в рабів. Таку політику проводять навіни XX століття — сучасні ізраїльські екстремісти, знущаючись над арабами, експропріюючи власність на окупованій території, оскверняючи дорогі арабам духовні і моральні цінності.

Сьома заповідь Тори повчає: «не перелюбствуй». Але у тій же Торі підкреслюється, що «праведник» Давид знищував молодих чоловіків, коли бачив у них красивих жінок. У другій книзі Царств так розповідається про життя цього «святого» іудейського царя: знеславивши чужу жінку — дружину Урії-хеттеянина, Давид, щоб прикрити злочин, організував вбивство чоловіка — вірного воїна своєї армії, який за нього ж, Давида, на війні кров проливав.

Як же до цього поставився Ягве? Покарав Давида? Так, покарав: вбив дитину, яка народилась в результаті цього перелюбства. Виходить, ніби винна дитина, а не Давид. Він же продовжував далі жити з жінкою забитого ним чоловіка. Зате другу дитину від цього співжиття бог дуже полюбив. Це був знаменитий син Давида цар Соломон, теж «святий», як свідчить Тора. У нього було 700 жінок і 300 наложниць. Виходить, вимога «не перелюбствуй» до «сильних світу цього» не застосовна. Втім «не перелюбствуй», за Торою, означало: не спокушай заміжню чи хоч би наречену після того, як платню за неї внесено. Спокусити ж незаміжню жінку чи рабиню — це не перелюбство. Тут мова скоріше йде не про мораль, а про порушений права власності. Бо якщо було спокушено рабиню, то її господар мав право вимагати грошову винагороду.

Отже, релігія не лише не сприяє моральності, а, навпаки, релігійні канони дуже часто використовуються для виправдання аморальності. Релігія переконує людину, що яким би не був тяжким злочин, бог може простити. Досить простого молитовного покаяння. Саме це дозволяє нестійким у моральному відношенні людям знаходити в релігії виправдання своїх вчинків. Чого ж варті після цього розмови, що віра в бога і страх перед ним роблять людину чесною?

Ідеологи іудаїзму люблять багато говорити про заповідь, що забороняє брехливо свідчити. Проте, коли йдеться про добробут іудея, псевдосвідчення і навіть псевдоприсяга дозволяються. «Хто дав присягу перед іновірцем — не відповідає, бо сказано (Левіт, 5, 1): «согрішить… якщо не скаже, а не согрішить, якщо скаже»[42]. Як тлумачать талмудисти, «преблагословенний турбується про майно іудеїв (тлумачення Раші по книзі Чисел XX, 18), І той, хто врятує душу одного ізраїльтянина, — рятує весь світ, а хто згубить одного ізраїльтянина, — цілий світ губить»[43]. Треба лише під час псевдопрнсяги, повчає «святе письмо», серцем, думкою заперечити цю присягу, і клятва не матиме ніякого значення. А робити це треба так, щоб від цього не постраждала «слава Імені бога Ізраїлю, честь і достоїнство іудейської релігії і народу ізраїльського» (тлумачення Раші по книзі Чисел XX, 18).

Одна Із заповідей іудаїзму говорить: «не вкради». Проте, як тлумачить Хошен Мішпат, красти не можна лише у хаверів, тобто у ближніх. А в іновірців, гоїв, можна забрати все, бо, як записано в «святому письмі», Ягве з гори Сеїра і Форана освятив і передав іудеям усе багатство неіудеїв. Якщо ж іудеї і не прибрали всього до своїх рук, то тільки тому, що не хотіли позбутися робочої сили в особі робітників-гоїв. При цьому іудаїзм втлумачує віруючому, що його призначення полягає виключно у вивченні Тори і що коли б євреї завжди займалися лише вивченням закону Мойсея, то господь примусив би усіх інших людей працювати виключно на них.

Талмуд навіть не вважає іновірця людиною, а лише людиноподібною істотою. Гой ніколи не може стати іудеєм по самій своїй природі, адже він походить не від Євп-Хави, «праматері» людей, а від перелюбства Адама з чортихою Ліліт. Тому спілкування іудея з іновірцем навіть через їжу уже оскверняє першого і є неприпустимим.

Хоч заповіді іудаїзму повчають не красти, не шахраювати, проте в ряді місць Ветхого завіту виправдується звичайний грабіж, якщо він вчинений синами Ізраїлю. Так, Тора розповідає, що коли євреї нібито збиралися виходити з Єгипту, бог інструктував Мойсея: «Підкажи народу (таємно), щоб кожний у ближнього свого і кожна жінка у ближньої своєї випросила речей срібних і речей золотих»[44]. Євреї так і вчинили. «І зробили сини ізраїльські по слову Мойсея, і просили у єгиптян речей срібних і речей золотих ї одягу. Господь же дав милість народу в очах єгиптян, і вони давали йому, і обібрав він єгиптян»[45].

Рівень і зміст моральних понять визначаються економічним ладом і умовами матеріального життя суспільства. Ф.Енгельс писав, що

«з того моменту, як розвинулася приватна власність на рухоме майно, для всіх суспільств, в яких існувала ця приватна власність, повинна була стати спільною моральна заповідь: Не кради. Чи стає від цього наведена заповідь вічною моральною заповіддю? Зовсім ні. В суспільстві, в якому усунено мотиви до крадіжки, де, отже, згодом крадіжку чинитимуть хіба тільки душевнохворі,— як би сміялися там з того проповідника моралі, який захотів би урочисто проголосити вічну істину: Не кради!

Тому ми відкидаємо всяку спробу нав'язати нам яку б то не було моральну догматику як вічний, остаточний, віднині незмінний моральний закон, під тим приводом, що і світ моралі так само має свої неминущі принципи, які стоять над історією і національними відмінностями. Навпаки, ми твердимо, що всяка теорія моралі була досі кінець кінцем продуктом даного економічного становища суспільства»[46].

Цілком ясно, що заповіді, які талмудисти підсовують як нібито дані людям від бога, в дійсності склалися в епоху розвитку рабовласницького суспільства. А оскільки це було класове суспільство, яке розвивалось на антагоністичних суперечностях, то і мораль іудаїзму є класовою, яка виправдовує панування та інтереси класу експлуататорів.