Розділ «ІУДАЇЗМ У ПЛАНАХ РЕАКЦІЇ»

Ідеологи іудаїзму оголошують ці еклектичні писання богонатхненною книгою і твердять, що Мойсей одержав те, що дістало потім назву Ветхого завіту, безпосередньо від бога на горі Сінай.

Чимало осіб і подій, описуваних у Біблії, мають не історичне, а скоріше міфічне походження, як це доводять порівняльні дослідження розповідей про різні племена і народи стародавнього Сходу. Наявність у Біблії багатьох міфів, тотожних шумерським, вавілонським, фінікійським розповідям, пояснюється не лише запозиченням, а насамперед тим, що всі вони мають одну загальносемітську основу.

Отже, стародавні євреї не були «обраним народом», яким їх зображає Біблія, зокрема її перша частина — Тора, а лише одним з семітських племен. Багато релігїйних вірувань, законів, обрядів і звичаїв спільні з стародавньою релігією предків арабів. Історія єврейського народу витлумачувалась авторами Тори в інтересах панівного класу рабовласників. Інакше кажучи, зміст Тори далеко не божественний.

Між тим один із сучасних ідеологів іудаїзму теолог Ієгуда Бергман, який видав в Ізраїлі книги «Іудаїзм» та «Фольклор», навіть в наші дні продовжує відстоювати божественне походження Тори. «Іудаїзм, — пише він, — заснований на божественній книзі, на Торі, яку дано нам зверху. Спочатку був бог, і все, що накреслено в Торі, від бога походить. Тому Тора є священною». Тора, пише далі Бергман, є «книгою, яку дав бог, і тому вона стоїть понад усі філософські міркування і трактати, що тільки е на землі; це є богонатхненна книга»[2].

Що це вигадка — неважко перевірити. Так, якщо припустити на хвилину існування бога, який нібито колись дав Мойсееві цю книгу, то тоді вона повинна залишатись однаковою з того часу і до наших днів. Проте це не так. Колишній професор кафедри «святого письма» Ветхого завіту і староєврейської мови Ленінградської духовної академії магістр богослов'я Олександр Осипов писав:

«Я, самостійно вивчаючи проблеми бібліїстики, побачив з доводів і відкриттів справжньої науки, що Біблія склалась поступово, розвивалась в процесі історичного життя єврейського народу вік за віком, що окремі книги її належать зовсім не тим авторам, яким їх приписує традиція. Я побачив, що в Біблії, безперечно потрібній для історичної науки пам'ятці стародавнього письма, складно переплітаються міфи і казки стародавнього Сходу, літописні і фольклорні перекази, зразки стародавньої літератури і поезії, магічні заговори епохи людського дикунства — словом, що вона не має нічого спільного з одкровенням бога на землі»[3].

Римський імператор Флавій Клавдій Юліан (331–363 рр. н. е.), відомий під ім'ям Юліана Відступника, який написав трактат «Проти християн», не без підстави критикував у ньому також ідею «богообраностї» єврейського народу. «Бог турбується, — писав він, — не лише про євреїв, а й про всі народи, і євреям не дав нічого важливого, великого[4]. Якщо вже говорити про заслуги будь-якого народу, то більше переваг, вважає Юліан, мають елліни (греки). Саме у них надзвичайного розквіту порівняно з усіма народами античного світу досягли наука і мистецтво. «Чи треба називати, — писав він, — таких людей, як Платон, Сократ, Аристід, Кімон, Фалес, Лікург, Агесілай, Архідам, або, краще, ряд філософів, полководців, будівничих, законодавців?» І далі: «Або щодо громадянського законодавства, характеру суду, управління містами, краси… успіхів науки, розвитку вільного мистецтва хіба євреї не є звичайними варварами?»[5]. Розглядаючи історію древньоєврейського народу, Юліан відзначає, що, крім рабства і нещасть, у ній нічого не було. «Понад триста років євреї жили і працювали на своїй землі,— продовжує він, — а потім у мідян, після цього у персів і, нарешті, тепер у нас»[6]. Ні, робить Юлїан висновок, «бог євреїв у дійсності не творець всього світу і не володар всесвіту… він обмежений, і владою, треба вважати, володів обмеженою поруч з іншими (античними. — Т. К.) богами». Інакше, чому ж «протягом десятків тисяч… років він не звертав уваги, що всі люди, перебуваючи в такому невігластві, поклоняються, як ви висловлюєтесь, ідолам, усі, від сходу до заходу і від півночі до півдня, за винятком невеликого племені, що живе навіть неповних 2000 років в куточку Палестини. Якщо він бог усіх нас і творець всього, чому він на нас не звертав уваги?»[7].

Не заперечуючи ролі релігії взагалі і бога Ягве зокрема, Юліан вважає, що це не бог всесвіту, а місцевий бог, покровитель Палестини, такий, який є в кожного народу. А іудаїстське духовенство у «святому письмі» намагалось довести саме всесвітнє панування бога Ягве, Весною 1947 року п'ятнадцятирічний йорданський бедуїн Мухамед-ад Діб, шукаючи свою вівцю, що загубилась, зайшов до печери «Хірбет Кумран» (руїни Кум рана) біля старого Ієрихона. В одній з штолень він натрапив на глиняні посудини на зразок грецьких амфор, у яких були складені шкіряні сувої з письменами. Звістка про це привернула увагу істориків і археологів світу. Під час розкопок було знайдено тисячі стародавніх релігійних рукописів, текстів на шкірах, папірусах, черепках, металі, кераміці, на кам'яних і дерев'яних посудинах, а також знаряддя праці і зброю. В печерах Кумрана знайдено майже всі складові частини Біблії — Ісход, Левіт, Буття (з П'ятикнижжя), причому в багатьох варіантах, а також книги «великих» і «малих» пророків, Второзаконня та ін. Для науковців, що досліджують біблейські міфи, така знахідка виявилась справжнім скарбом. Нові матеріали розкопок підтвердили висновки науки про довгий історичний шлях розвитку як самої релігії, так і «святого письма» — Біблії.

Матеріали кумранських розкопок ще до кінця не вивчені. Але й те, що зроблено, становить великий інтерес для науки. Кумранознавство, що виникло у зв'язку з кумранськими знахідками, далі розвінчує Тору як «святе письмо», як «богоодкровення». Виявилось, зокрема, що знайдені численні варіанти біблейських текстів істотно відрізняються від нинішніх редакцій. Вони цілком заперечують іудейську легенду, нібито пророк Мойсей одержав від бога «святий» текст Ветхого завіту в готовому вигляді, І переконливо підтверджують науковий висновок про те, що становлення іудейської релігії, яка змінювалась у відповідності з духом часу і в залежності від соціально-економічних змін у житті народу, було довготривалим процесом.

Аналіз Тори свідчить, що вона стала ідейною основою рабовласництва. Щоб посилити її суспільну роль і залякати віруючих, жерці від імені бога написали в ній: «Якщо знехтуєте мої настанови… то я всемірно збільшу кари за гріхи ваші… Небо ваше зроблю як залізо, а землю вашу як мідь; і марно буде виснажуватись сила ваша, і земля ваша не дасть проростань своїх, і дерева… не дадуть плодів своїх».

Тора стала типовим виразом системи релігійних заборон, що існували тоді на Сході. Вона приписувала іудеям чинити особливі обряди, виконувати особливі ритуали, щоб закріпити в свідомості євреїв ідею про винятковість прихильників бога Ягве. Тим самим Тора збудувала духовний мур навколо євреїв, що призвело до відокремлення в їх свідомості свого буття від життя і прагнень інших народів стародавнього Сходу.

Проте дальший розвиток продуктивних сил у Палестині, зростання товарного виробництва розширили зносини євреїв з сусідніми народами, оскільки цього не в останню чергу вимагали інтереси імущого класу — рабовласників, купців, лихварів.

Прийнято вважати, що перше велике розселення євреїв по країнах Сходу почалось після завоювання Ізраїльської держави Ассірією. У 722 році до н. е. ассірійський цар Саргон II продав багато Ізраїльтян у рабство в різні країни Середземномор'я, Так почалася діаспора — розсіяння євреїв по інших країнах.

У 586 році до н. е. південна єврейська держава Іудея також була повойована цього разу Месопотамією. За наказом вавілонського царя Набу Кадур Уссура (Навуходоносора), було зруйновано єрусалимський храм Соломона. Згодом Іудея взагалі перестала існувати як держава. Родову іудейську знать (близько 750 чоловік) відправлено у вавілонський полон[8]. Сільське ж населення Іудеї (хліборобів, виноградарів тощо) залишено на місці, частина його навіть одержала землю. Потім ці звичайні на ті часи події — падіння Єрусалима, «вавілонський полон» — іудаїсти видавали ледве не за світову катастрофу, яка нібито визначила дальшу долю й хід історії суспільства в цілому. Ототожнюючи з усім єврейським народом жменьку відведених у полон рабовласників і жерців, сіоністські історики зображують епоху «вавілонського полону» як період особливого «напруження єврейського духу», коли «виковувалася світова релігія іудаїзму», створювався «етичний монотеїзм» і т. д, і т. п. Насправді становище основної маси населення Палестини в ті часи нічим не відрізнялось від умов життя населення інших малих держав, яке грабували і підкоряли економічно сильніші рабовласницькі держави.

Після падіння Вавілону, у 538 році до н. е., чимало потомків полонених єврейських аристократів з дозволу нового володаря Сходу — перського царя Кіра повернулись на батьківщину і навіть з рабами. В той же час трудящі євреї Палестини, рятуючись від своїх і чужих гнобителів, переселялись в інші сусідні країни.

Економічні зв'язки Палестини, що займала вигідне становище як приморська країна, з іншими державами Близького Сходу привели до того, що процес розселення євреїв відбувався не лише під впливом нападів більш сильних сусідів, айв силу чисто економічних причин. Так сталося, що певна кількість трудящих євреїв розселилась в Месопотамії, Вавілоні, Єгипті та інших країнах Сходу і Північної Африки, а також на островах Середземного моря. Протягом VI–IV ст. до н. е. за часів панування династії Ахеменідів розселення євреїв по країнах Середземномор'я тривало.

Коли Палестина була завойована Римом (кінець І ст. до н. е.), кількість євреїв в різних країнах світу вже набагато перевищувала чисельність населення Палестини. Як доводить радянський історик Я. Ленцман, на початку нашої ери у межах Римської імперії мешкало загалом 4–4,5 мільйона євреїв, тоді як у самій Палестині їх було не більше 700 тисяч. (Тільки у Єгипті, наприклад, євреїв нараховувалось понад мільйон)[9].

Далі діаспора розширилась на всю Європу, а в нові часи — і на західну півкулю, тобто практично на весь світ. Вирішальну роль тут відігравали економічні причини. Характерно, що саме з тих же суспільно-економічних причин трудящі євреї діаспори протягом віків не квапились до Палестини, бо не хотіли потрапити у подвійне гноблення своїх та іноземних поневолювачів (перських, римських, а пізніше, з 1517 року, турецьких завойовників тощо).

Зміни умов життя в діаспорі, спілкування з навколишнім населенням вимагали дальшої переробки і пристосування іудаїзму до нових умов. Виникла потреба реформувати релігію. Тому вже з IV ст. до н. е. з'явилась нова форма релігійної общини — синагога, яка спочатку розглядалась не як заміна храмової організації, а як доповнення до неї. Замість відвідування єрусалимського храму віруючі збиралися в молитовний будинок (синагогу), де приношення жертви замінювалось проголошенням молитов та хвалебних гімнів на честь бога Ягве або ж читалися певні розділи Тори, які духовенство тут же тлумачило, пояснювало. Особливого значення набуває спеціальний день для молитовних зібрань — субота, святкування якої запозичено у вавілонян. Це свято стає обов'язковим для кожного віруючого єврея.

До Ветхого завіту додаються нові релігійні документи (решта частин Танах — Пророки і Писання). Служителі іудаїзму поступово перетворюють Ягве з божества племені в універсального бога, єдиного «володаря неба і землі». Сойфери (книжники, писці) і рабини пристосовують біблейське вчення до нових умов рабовласницького суспільства. Зважаючи на життєву практику в умовах діаспори, вони обплутують віруючих новими, ще складнішими обмеженнями і заборонами.