• укладення правочину у встановленій законом формі.
Першої умови під час укладення електронного правочину дотримано тоді, коли кожен його учасник володіє правосуб'єктністю. Тобто неможливо стати учасником юридичних відносин, не володіючи двома основними якостями – правоздатністю й дієздатністю. Як відомо, правоздатність виникає в момент народження і припиняється зі смертю людини. Так, Ф. С. Хейфец зауважує: "Правоздатність – поняття абстрактне – це лише можливість бути суб'єктом всіх тих прав і обов'язків, які визнані та допущені об'єктивним правом. Для того, щоб дана можливість з абстрактної могла стати конкретною, суб'єкт права повинен володіти дієздатністю, яка повною мірою виникає з настанням повноліття" [256, с. 20].
Аналіз чинного цивільного законодавства дає також підстави стверджувати, що тільки із досягненням повноліття чи іншим фактом набуття або надання повної цивільної дієздатності фізичні особи мають право самостійно укладати будь-які право- чини (в тому числі й електронні), дозволені законом. Особи, які наділені частковою, неповною або обмеженою дієздатністю, мають право самостійно укладати тільки ті правочини, які передбачені законом. Так, зокрема, може йтися про укладення дрібних побутових електронних правочинів.
Як правило, в електронних правочинах складно визначити дієздатність контрагента, з яким укладається такий правочин (на відміну від укладення правочинів шляхом переговорів, у процесі яких можна перевірити право контрагента на укладення правочину). Тому особа, яка безпосередньо вчиняє якийсь правочин, повинна володіти відповідним обсягом дієздатності.
Якщо ж стороною правочину є юридична особа, то повинні бути дотримані всі вимоги закону, передбачені для утворення юридичної особи. Таким чином, коли юридична особа є стороною правочину, то обов'язкова умова дійсності даного правочину – правоздатність та дієздатність юридичної особи на укладення таких правочинів [82, с. 45; 124, с. 261].
Так, юридичні особи, наділені загальною правоздатністю, можуть укладати будь-які правочини, не заборонені законом. Окрім загальної правоздатності, цивільним законодавством передбачено спеціальну правоздатність юридичних осіб. Так, окремі види правочинів можуть укладатися юридичними особами за умови наявності спеціального дозволу (ліцензії•)• В цьому випадку право юридичної особи здійснювати таку діяльність виникає з моменту отримання відповідної ліцензії. На нашу думку, наведене положення повинно стосуватися й віртуальних організацій, які створюються користувачами мережі Інтернет з метою здійснення комерційної діяльності.
Друга умова дійсності електронного правочину полягає у встановленні волі та волевиявлення сторін, які бажають укласти правочин. Враховуючи той факт, що правочин є вольовою дією, цілком очевидно, що дія як волевиявлення повинна точно відображати і доводити волю сторін до відома інших осіб.
На наш погляд, специфіка укладення електронних правочинів, перш за все, полягає в тому, що волевиявлення сторони в електронному правочині формується і доводиться до адресата з допомогою засобів електронно-обчислювальної техніки та електронних каналів зв'язку. Наприклад, віртуальні організації використовують програми-роботи, тобто програмні засоби, що дають змогу укладати електронні правочини в режимі "off-line"[1], автоматично, незалежно від частини доби [58], не обтяжуючи себе будь-якими зобов'язаннями. У зв'язку з цією особливістю укладення електронного правочину варто погодитись з точкою зору А. Ананько, що укладення правочинів з допомогою програм-роботів поза безпосередньою участю людини породжує невизначеність з приводу питання дійсності електронних правочинів, у зв'язку з чим виникають сумніви стосовно волевиявлення суб'єкта [58]. Як зазначає автор, сумніви можуть виражатися в наступному:
• 1) програма-робот могла дати збій;
• 2) зламування програми-робота (наприклад, в результаті несанкціонованого доступу до цієї програми).
Наслідком останнього може стати укладення оспорюванного правочину на невигідних для власника програми-робота умовах. Дії програми-робота повинні визнаватись такими, що містять волевиявлення її власника, якщо не доведено інше. Несанкціонований доступ може бути підтверджений, що стане підставою для визнання правочину недійсним. Тому поки не доведено протилежне, правочин повинен визнаватись таким, що містить істинне волевиявлення сторін. Застосувавши аналогію права, можна визнати програму-робота як автоматизований прилад, який програмується відправником і здійснює юридичні дії від імені свого власника. Таким чином, воля, виражена в такому правочині, – це воля власника програми-робота [58]. Водночас, на нашу думку, враховуючи той факт, що формування волевиявлення в електронних правочинах переважно пов'язане із вчиненням певної підприємницької діяльності власника програми-робота, то і ризик несанкціонованого втручання повинен покладатись на нього. Винятком із такого правила може бути умисел особи-користувача або ж інші випадки, що передбачені законом чи договором.
Третя умова дійсності правочину полягає в законності змісту правочину. Щоб правочин набув юридичної сили, був визнаний дійсним, необхідно, аби він за своїм змістом відповідав вимогам закону, а також не суперечив інтересам держави та моральним засадам суспільства. Цивільне законодавство України стосовно вирішення питання про законність змісту правочину прямо допускає аналогію права.
Дії суб'єктів, що визнаються правочинами за аналогією закону, породжують цивільно-правові наслідки тому, що їх зміст не суперечить нормам цивільного законодавства, які регулюють подібні відносини. Дії суб'єктів, що визнаються правочинами за аналогією права, підлягають правовій охороні тому, що їх зміст відповідає загальним принципам і суті цивільного законодавства, вимогам добросовісності, розумності та справедливості [95, с. 459].
Таким чином, зміст дій суб'єктів, що визнаються правочинами (незалежно від способу їх здійснення) за аналогією закону чи аналогією права, є законним, оскільки дозволений загальними нормами цивільного законодавства. Отже, правочини, які укладаються з допомогою електронних засобів зв'язку (електронні правочини), повинні мати таку ж юридичну силу, що й звичайні.
Четвертою важливою умовою дійсності правочину є дотримання встановленої законом форми. Як зазначають окремі науковці, під поняттям "форми" слід розуміти "встановлений законом спосіб волевиявлення щодо змісту" [168, с. 7–8]. Підтримуючи в цілому таку позицію, вважаємо, що форма правочину – важлива умова під час укладення електронних правочинів. Але оскільки електронна форма правочину недостатньо чітко врегульована цивільним законодавством, особи, які бажають укласти такий правочин, повинні керуватися загальними вимогами дотримання форми цивільно-правових правочинів [146, с. 42]. Водночас наша позиція щодо співвідношення понять "електронної форми" та "електронного правочину" буде викладена нижче.
У цілому ж переважно електронні правочини і справді принципово не відрізняються від договорів на паперовому носії. Водночас специфіка застосовуваних засобів комунікації приводить до того, що в умовах електронного документообігу процедури, що використовуються під час вчинення правочинів, відтворюються або не повною мірою, або з певними особливостями. Варто погодитися з американськими дослідниками: "... електронний правочин є не особливим видом контракту, а методом його укладення. Особливий вид контракту визначається його предметом, а не способом укладення" [20]. Правове регулювання електронних правочинів має бути орієнтоване на питання вчинення та/або виконання правочинів з допомогою електронних повідомлень, а не на матеріально-правові питання, які підлягають регламентації, виходячи з правової природи правочину. До електронних правочинів певного виду (купівлі-продажу, лізингу, перевезення тощо) підлягають застосуванню норми, що регламентують правовідносини у відповідній сфері комерційної діяльності [116, с. 126-127].
Як слушно зазначає Є. О. Суханов, за допомогою правочинів економічні відносини підлягають саморегулюванню їх учасниками – найбільш ефективному способу організації господарської діяльності. Цивільно-правовий правочин дає своїм учасникам можливість вільно узгоджувати свої інтереси та цілі, а також визначати необхідні для їх досягнення дії. Не випадково у ч. 1 ст. 1134 Французького цивільного кодексу зазначено, що "законно укладені правочини посідають місце закону для тих, хто їх уклав". Таким чином, правочин стає ефективним способом організації взаємовідносин його сторін, який враховує їх взаємні інтереси [95, с. 150–151]. Саме тому в основі електронного правочину лежить цілком традиційна приватноправова основа. Поняття "електронний правочин" є лише вказівкою, яка дає можливість окреслити спосіб вчинення правочину.
Поняття "вчинення правочину" можна вживати в процесуальному та матеріальному значеннях. У першому випадку йдеться про вчинення контрагентом законодавчо визначених, передбачених безпосередньо правочином або звичаєм формальних дій щодо зобов'язуючої домовленості. У матеріально-правовому значенні, на нашу думку, електронні засоби комунікації стосуються поняття "вчинення правочину" в межах проблематики волевиявлення.
Однак, перш ніж перейти до визначення поняття "електронний правочин", слід зауважити, що чинне цивільне законодавство не оперує поняттям "електронний правочин", подекуди оперуючи іншими суміжними правовими категоріями, зокрема "електронний документ", "електронний банківський документ", "електронний розрахунковий документ", "електронний документообіг", "електронна інформація" тощо.
Українське цивільне законодавство містить лише положення про можливість відображення інформації в електронному вигляді (ч. 1 ст. 200 ЦК України), віднесення до письмової форми пра- вочину, воля сторін у якому виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку (абз. 2 ч. 1 ст. 207 ЦК України), використання при вчиненні правочину електронного підпису (ч. З ст. 207 ЦК України), можливість опублікування твору шляхом відображення його у загальнодоступних електронних системах інформації (ч. 1 ст. 442 ЦК України), проведення розрахунків за допомогою розрахункових документів у електронному вигляді (ч. 1 ст. 1087 ЦК України) тощо. Практично такий самий підхід на сьогодні збережений і в цивільному законодавстві країн постсоціалістичного простору (ст.ст. 331.1, 406.3, 957.3, 972.1, 996.1 ЦК Азербайджану, ст.ст. 150, 161, 404 ЦК Білорусії, ст.ст. 152, 296, 450, 915 ЦК Вірменії, ст. 135 ЦК Казахстану, ст.ст. 137, 146 ЦК Молдови, ст.ст. 149, 160, 434, 847, 1125,1270, 1275, 1317, 1324 ЦК Росії, ст.ст. 163, 185, 466, 871 ЦК Таджикистану, ст. 776 ЦК Узбекистану тощо).
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Електронний правочин у цивільному праві України» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Загально-методологічні засади електронного правочину в цивільному праві“ на сторінці 2. Приємного читання.
