Розділ «Частина ІІ Правові, організаційні і методичні основи вивчення особи в кримінальному судочинстві»

Таким чином, збирання інформації про особу обвинуваченого повністю не вписується в процесуальну форму, хоча обов’язково погоджується із законом і не суперечить йому. Тому застосування окремих науково-технічних засобів і методів у розслідуванні часто викликає протилежні погляди вчених. Насамперед це стосується проблеми безпосереднього одержання інформації від обвинуваченого, наприклад, фіксація технічними засобами зовнішніх ознак, здійснення вимірювань фізіологічних і психічних реакцій, емоційного стану, функціональної діяльності та, зрештою, отримання різноманітних зразків для порівняльного дослідження за новими методиками. Так, сьогодні вже розроблено спосіб дослідження слідів безпосередньо на тілі живої людини. Однак чи можна вважати, що така методика допустима в кримінальному судочинстві?

До цього часу залишається дискусійним питання про використання як доказової інформації про особу обвинуваченого, отриманої за допомогою науково-технічних засобів. Так, не вважаються доказами дані приладів, які об’єктивно відображають психофізіологічні реакції допитуваного і які приховані від безпосереднього спостерігання. Все це, безперечно, турбує криміналістів і процесуалістів, оскільки позитивне вирішення цих питань розширює можливості слідчих органів зі збирання доказів. Зупинимося на розгляді окремих із них.

Правову проблему безпосереднього отримання інформації від обвинуваченого потрібно розглядати комплексно, досліджуючи при цьому:

• процесуальні права органу розслідування;

• процесуальне становище обвинуваченого;

• морально-етичні норми.

Процесуальний закон і норми загальнолюдської моралі дають змогу слідчому збирати інформацію на досудовому слідстві про всі обставини, що підлягають доказуванню, в тому числі й про особу обвинуваченого. Наприклад, виявлення, фіксація і вилучення слідів-відображень на тілі живої людини здійснюється під час огляду (ст. 193 КПК України). Запис мови людини виконується в рамках ст. 85 КПК, фотозйомка — на підставі ст. 852, 114 КПК України. Причому у разі застосування фото- та кінозйомки і звукозапису для фіксації слідчої дії про це потрібно повідомити обвинуваченого та інших учасників. М. Салтевський зазначає, що тіло людини є специфічним носієм слідів-відображень не лише з біологічного боку, а передусім із соціального, правового і морально-етичного. Тому робота з такими носіями інформації в будь-якому разі зачіпає права, свободу, честь, совість і гідність людини, гарантовані Основним Законом (Конституцією) України. Навіть робота зі слідами-відображеннями на трупі потребує дотримання процесуальних і моральних правил, вона відрізняється від огляду предметів. Огляд трупу здійснюють обов’язково з участю фахівців — судово-медичного експерта, а за його відсутності — лікаря (ст. 192 КПК України).

Зовсім інакше все відбувається при одержанні інформації від речей. Слідчий практично може досліджувати і вилучати будь-які матеріальні сліди, якщо вони несуть інформацію про подію злочину і особу, яка його скоїла. Вилучення інформації здійснюється найчастіше за допомогою огляду, обшуку та інших слідчих дій. Такий прийом збирання доказів на місці події не порушує прав особи, оскільки це не потребує волевиявлення, як, наприклад, при одержанні інформації від людей. Більше того, огляд місця події в ряді випадків здійснюється до порушення кримінальної справи (ст. 190 КПК України). В цьому разі слідчий сам або з участю фахівця досліджує на місці події матеріальні сліди, застосовує різноманітний інструментарій, що не змінює властивостей і ознак об’єктів. Усе це створює умови для дослідження, які не порушують особистих прав людини.

Таким чином, можна зробити висновок, що використання науково-технічних методів і засобів збирання інформації від речей не потребує такої жорсткої правової регламентації, як під час роботи з людиною як джерелом інформації. Разом з тим, методи і засоби, які використовуються для одержання інформації від людей і речей, повинні відповідати вимогам законності, наукової спроможності, ефективності, безпеки, об’єктивності і забезпечувати зберігання отриманих слідів, не викликати пошкодження або знищення досліджуваних об’єктів. Матеріали, отримані з додержанням перелічених вище вимог слідчим, прокурором, судом або особою, яка проводить дізнання, повинні бути визнані самостійними джерелами доказів.

До діяльності слідчого висувають підвищені специфічні моральні вимоги, оскільки він і обвинувачений мають різний процесуальний статус. Слідчий мусить зібрати докази і викрити особу, яка винна у вчиненні злочину. Законом йому надані владні повноваження — вимагати від громадян, посадових осіб потрібну інформацію (ст. 66, 296 КПК України). Все це відображається в процесуальних правовідносинах, які складаються між слідчим і обвинуваченим, моральний і тактичний бік яких має досить важливе значення. Одержання інформації від обвинуваченого так чи інакше пов’язане з реальним забезпеченням його прав і законних інтересів при розв’язанні конфліктних ситуацій, проведенні слідчих дій, застосуванні заходів переконання і процесуального примусу, виборі найефективніших способів, засобів і технічних прийомів. Ефективність цієї діяльності зумовлюється передусім додержанням законності.

Основним тактичним мотивом діяльності слідчого має бути прагнення поєднати суспільні інтереси з інтересами окремих осіб, за визначального значення перших. Реалізація цього мотиву потребує дотримання таких етичних критеріїв і принципів поведінки:

• при виборі засобів слідчий повинен вживати всіх залежних від нього заходів, щоб ці засоби сприяли досягненню цілей розслідування;

• знати наперед і застосовувати всі необхідні заходи, аби засоби, які він використовує, не призводили до побічних наслідків.

Отже, моральні вимоги, які регулюють діяльність слідчого під час розслідування, полегшують йому вибір оптимальної лінії поведінки, застерігають від помилок і неправильних дій.

Проблема етичної допустимості науково-технічних методів і засобів збирання інформації про особу обвинуваченого спеціально не досліджувалася в криміналістичній літературі. Окремі її аспекти розглянуто в працях Ю. Аленіна, Л. Ароцкера, В. Бахіна, Р. Бєлкіна, І. Биховського, А. Васильєва, В. Гончаренка, Л. Корнєєвої, В. Кузьмічова, В. Коновалової, А. Іщенко, Н. Клименко, М. Костицького, В. Лукашевича, В. Лисиченка, З. Мітрохіної, М. Порубова, М. Сегая, І. Постики, М. Строговича, П. Елькіна, В. Шепітька та інших. На нашу думку, проблему допустимості використання науково-технічних засобів потрібно досліджувати у зв’язку з прийняттям нового законодавства.

Моральних цілей можна досягти лише гуманними і справедливими методами. Тому використання як доказів у справі інформації, що її було отримано непроцесуальним шляхом, є порушенням встановленого законом порядку збирання доказів. Оцінюючи допустимість того або іншого засобу, слідчий завжди повинен керуватися тим, що засіб може вважатися моральним, якщо він, будучи застосований за призначенням, зберігає свій моральний характер. Це єдиний критерій, який потрібно покласти в основу допустимості або недопустимості тих чи інших засобів боротьби зі злочинністю.

Методи, засоби, технічні прийоми і рекомендації мають на меті забезпечити під час розслідування отримання певної вірогідної інформації про особу обвинуваченого. Мета використання засобів є одним із основних критеріїв їх допустимості. Розглядаючи проблеми етичної допустимості використання криміналістичних засобів, варто зазначити, що тут є багато дискусійних і складних питань, які потребують свого вирішення. Так, і досі триває суперечка щодо допустимості використання в слідчій практиці таких прийомів, як “психологічні пастки”, “слідчі хитрощі”, “гіпноз”, “поліграф”.

Зокрема, А. Ратінов вважає за доцільне під час розслідування застосовувати тактичні прийоми, які називають “слідчими хитрощами”, “психологічними пастками”, “формуванням у особи, що перебуває під слідством, помилкового уявлення про обставини справи”. А. Дулов пропонує як засіб психологічного впливу на обвинуваченого використовувати емоційний експеримент. Л. Ароцкер рекомендує такі тактичні прийоми, як “відвертання уваги”, а В. Кузьмічов — “раптовість”, “приспання пильності” обвинуваченого, використання “легенди”.

Іншої точки зору дотримувався М. Строгович, який зазначав, що навмисне формування помилкового уявлення у будь-кого є обманом цієї особи. Учений вважав, що вся концепція “слідчих хитрощів” і “психологічних пасток” найрішучішим чином суперечить принципам і завданням кримінального судочинства. Заслуговує на увагу думка цього автора про те, що слідчу діяльність не можна будувати на обмані, неправді, хитрощах та інших не передбачених законом діях. Не можуть бути виправдані як з морального, так і з правового боку прийоми, що ґрунтуються на “введенні протидіючої сторони в оману”, “роздрібненні сил і засобів протилежної сторони”, “розпалюванні конфлікту між співучасниками злочину” тощо. Набагато доцільніше, вважає автор, у таких випадках використовувати ефективну криміналістичну тактику, слідчий досвід і людську мудрість.

З думками цих учених, які поділяють цю позицію, навряд чи можна погодитися беззастережно. Застосування прийомів, що базуються на інформаційній забезпеченості слідчого, логічних побудовах і висновках, психічному стані допитуваного, цілком можливе й потрібне, оскільки ці прийоми не суперечать нормам закону і принципам моралі.