Розділ 2. Чинність кримінального закону в часі

Чинність і дія кримінального закону в часі

Декларуючи свою відданість ідеалам права та демократії, і Конституція України встановлює, що закони повинні бути доведені до відома населення у встановленому законом порядку (частина 2 статті 57) і що не доведений до відома населення закон є не чинним (частина 3 тієї ж статті). Загальні положення про порядок оприлюднення законів України та набуття ними чинності сформульовані, як вже відзначалося вище, у частині 4 статті 94 Конституції України та частина 1 статті 4 КК України. Відповідно до обох названих правових приписів закон набирає чинності “через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування”. Перше, що звертає на себе увагу в такій формулі, це використання в ній двох різних, але схожих термінів: “оприлюднення” і “опублікування”. Чи є вони тотожними між собою?

На думку А.З. Георгіци – ні. Він вважає, що “оприлюднення закону означає офіційне доведення його до відома населення, яке може проводитися за допомогою різних засобів – шляхом опублікування, обнародування по телебаченню, радіо, передачі по каналах зв’язку, безпосереднього направлення виконавцям та зацікавленим суб’єктам і т.п. Опублікування – це один із сучасних засобів оголошення закону, акт його офіціалізації і надання публічного характеру”[190]. Близькою є позиція А.С. Піголкіна, який також вважає, що офіційне опублікування (разом з оголошенням по радіо та телеграфу та вивішуванням тексту закону в людних місцях) є однією з форм його оприлюднення (обнародування), яке, однак, є офіційним лише тоді, коли здійснюється в формі опублікування[191].

Діаметрально протилежну думку висловлював раніше І. Гришанін. Він писав, що новий закон набуває чинності лише після “його оприлюднення, тобто опублікування в офіційних органах”[192].

Судження, відмінне від наведених вище, висловлює В.І. Борисов, який також проводить відмінність між “оприлюдненням” та “опублікуванням” закону, вбачає її в тому, що оприлюднення “полягає в доведенні до відома громадян і державних органів від імені Президента України повного і точного тексту закону державною мовою шляхом його поміщення в офіційному виданні… В окремих випадках закон може бути оприлюднений через телебачення і радіо… Закони України можуть бути опубліковані і в інших виданнях але лише після їх офіційного оприлюднення”[193]. Таким чином, якщо на думку А.З. Георгіци та А.С. Піголкіна оприлюднення є категорією більш широкою і охоплює собою в тому числі й опублікування як один із видів оприлюднення, І. Гришанін вважає більш широкою категорією “опублікування” і його різновидом “оприлюднення”, то В.І. Борисов вважає, що “оприлюднення” і “опублікування” суть два самостійних явища, відмінних тим, що перше є офіційним, а друге – не офіційним.

На мій погляд, включення до частини 4 статті 94 Конституції України та частини 1 статті 4 КК України двох термінів – “оприлюднення” та “опублікування” закону – навряд чи є виправданим. Перш за все, очевидно, що вони є тотожними за змістом, адже “оприлюднення” – це український аналог латинізму “опублікування”, який походить від латинського publicare – “1. зробити спільним набутком, надати всім, відкрити для всіх; 2. оголосити всенародно, обнародувати, опублікувати; випустити в світ, розголошувати”[194], інакше кажучи – довести до загального відома, до відома людей. Крім того, вони фактично розуміються як однозначні (синоніми) в чинному законодавстві. Так, в Указі Президента України від 10 червня 1997 року “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності”[195], хоча спочатку й говориться про офіційне оприлюднення та неофіційну публікацію (пункти 1, 2), проте далі містяться такі положення: “громадяни, державні органи, підприємства, установи, організації під час здійснення своїх прав і обов'язків повинні застосовувати закони України … опубліковані в офіційних друкованих виданнях” (пункт 3); “нормативно-правові акти Верховної Ради України … набирають чинності через десять днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні” (пункт 4). Очевидно, в цьому Указі “офіційне оприлюднення” ототожнюється з “офіційним опублікуванням”, а слово “опублікування”, яке вживається в частині 4 статті 94 Конституції України та частина 1 статті 4 КК України, розуміється саме як офіційне опублікування. Нарешті, якщо вдатися до історичного тлумачення поняття “опублікування”, то воно завжди розумілося як надрукування тексту закону в офіційному засобі масової інформації. Так, в пункті 2 Указу Президії Верховної Ради Української РСР “Про порядок опублікування законів Української РСР, постанов та інших актів Верховної Ради Української РСР, указів і постанов Президії Верховної Ради Української РСР і набрання ними чинності”[196] встановлювалося, що “Закони Української РСР … підлягають опублікуванню у “Відомостях Верховної Ради Української РСР”, які видаються українською і російською мовами, та в газетах “Радянська Україна” і “Правда Украины”… Опублікування актів Верховної Ради Української РСР і Президії Верховної Ради Української РСР у “Відомостях Верховної Ради Української РСР” і в газетах “Радянська Україна” і “Правда Украины” є офіційним опублікуванням” (курсив мій – Ю.П.). Точно так же розумілося дане поняття і після прийняття Конституції України. Так, в Указі Президента України “Про опублікування актів законодавства України в інформаційному бюлетені “Офіційний вісник України” встановлювалося, що “інформаційний бюлетень “Офіційний вісник України”, який засновується і видається Міністерством юстиції України, є щотижневим офіційним виданням, у якому публікуються державною мовою: закони України…”[197] (курсив мій – Ю.П.). Як видно, в названих правових актах термін “опублікування” вживається в тому значенні, в якому зараз розуміється “оприлюднення”. Саме тому слід, на мою думку, ці терміни у даному контексті розуміти як синоніми, хоча синонімія в нормативно-правових актах (тим паче в Конституції) є свідченням недосконалості законодавчої техніки.

Розрізняти ж слід лише офіційне і неофіційне оприлюднення (опублікування). Офіційне оприлюднення закону полягає у доведенні закону до загального відома уповноваженими на те органами державної влади. Від звичайного оприлюднення (чи публікації) закону офіційне відрізняється тим, що органи влади, які офіційно оприлюднюють закон, одночасно з цим засвідчують ідентичність опублікованого тексту, тому текстові, які затверджений законодавцем. Саме тому, офіційне оприлюднення закону включає в себе два елементи: оприлюднення його тексту та засвідчення того, що цей текст є офіційним дублікатом оригінального тексту, прийнятого законодавцем і підписаного президентом, його точною копією[198]. Натомість неофіційне оприлюднення (опублікування) – це будь-яке викладення змісту нового закону, яке має на меті ознайомлення з ним широких верств населення та конкретних зацікавлених осіб. Воно може мати бути здійснене як шляхом надрукування тексту закону в неофіційних засобах масової інформації, так і іншими способами. В.А. Туманов, наприклад, вважав неофіційним опублікуванням законів і публікацію в засобах масової інформації статей, що містять виклад змісту закону, і оголошення їх на публічних лекціях, і передачу по радіо тощо[199].

Заслуговує на увагу судження про необхідність виділення на ряду з офіційним та неофіційним оприлюдненням закону також і напівофіційного (офіціозного). “Прикладом так званого офіціозного опублікування слід вважати опублікування Хронологічних і Систематичних збірників чинного законодавства, текстів законодавчих та урядових актів, вміщених в різного роду офіційних відомчих виданнях без уповноваження органу, що їх прийняв, офіційних текстів Кодексів з внесеними на певну дату змінами”[200]. Таке опублікування не є офіційним в буквальному значення цього слова, оскільки від нього не відраховується час, через який закон набуде чинності. Такі закони вже є чинними. Проте, таке опублікування має одну з ознак офіційного, а саме – доведення до відома населення повного і точного тексту закону.

Історії відомі різні способи офіційного оприлюднення законів: від вивішування їх текстів у людних місцях та оголошення глашатаями і до обнародування по телебаченню, радіо, передачі телеграфом, розсилання відповідним державним органам та громадським організаціям. Сьогодні в Україні, як і більшості інших демократичних країн закони офіційно оприлюднюються шляхом надрукування їх тексту в офіційних друкованих засобах масової інформації. Такий висновок випливає із Указу Президента України “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності”. Відповідно до пункту 1 названого Указу “закони України … не пізніш як у п’ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях”.

При цьому слід зазначити, що саме визначення переліку засобів масової інформації, надрукування закону в яких є його офіційним опублікуванням (офіційних друкованих видань), на разі є вкрай заплутаним. Традиційно основним нормативно-правовим актом, яким визначається цей перелік, вважається згаданий вище Указ Президента України “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності” (зі змінами, внесеними Указами Президента України від 4 грудня 1997 року, 10 листопада 1998 року, 8 квітня 2004 року та 28 травня 2004 року), в статті 1 якого визначається, що офіційними друкованими виданнями, в яких здійснюється офіційне оприлюднення законів, є “Офіційний вісник України”, “Відомості Верховної Ради України”, а також газети “Голос України”, “Президентський вісник” та “Урядовий кур’єр”. Таким чином, цим Указом, передбачено п’ять офіційних друкованих видань. Разом з тим, стаття 6.10.3 нині чинного Регламенту Верховної Ради України[201] передбачає, що офіційними є лише публікації закону українською і російською мовами у “Відомостях Верховної Ради України” та газеті “Голос України”. Нарешті, відповідно до статті 22 Закону України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”[202] “Закони України, постанови Верховної Ради України, укази та розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, постанови Верховного Суду України та Конституційного Суду України, рішення органів місцевого самоврядування, інші нормативно-правові акти публікуються в офіційних виданнях (відомостях, бюлетенях, збірниках, інформаційних листках тощо) та друкованих засобах масової інформації відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування” (курсив мій – Ю.П.). Відомо, що Верховна Рада України, яка є єдиним законодавчим органом, виступає засновником таких друкованих засобів масової інформації як газета “Голос України” та журнали “Відомості Верховної Ради України” та “Віче” і саме їх іноді пропонують вважати єдиними джерелами офіційного опублікування законів[203].

Отож маємо, на сьогодні три нормативно-правових акти, що по-різному визначають коло засобів масової інформації, опублікування законів у яких є офіційним оприлюдненням: Закону України, Регламенту Верховної Ради України та Указу Президента України. У зв’язку з цим постає питання про те, якому ж із названих нормативно-правових актів має бути надана перевага?

У преамбулі згаданого Указу Президент посилається на статтю 57, частини другу та п'яту статті 94, частину другу статті 102 Конституції України як на конституційні підстави його видання. Відповідно до частини 2 статті 102 Конституції України, Президент є гарантом додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Дійсно, визначення переліку офіційних засобів масової інформації є складовою гарантування прав та свобод людини і громадянина, оскільки оприлюднення закону є запорукою того, що особа ознайомиться з можливими обмеженнями своїх прав та свобод, які передбачені цим законом. Однак, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 92 Конституції України визначення гарантій прав та свобод людини і громадянина відноситься до кола питань, які регулюються виключно законами. Більше того, частина 2 статті 57 Конституції України (на яку міститься посилання в преамбулі Указу!) прямо встановлює, що “закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом”. Тобто визначення порядку доведення законів до відома населення належить до прерогатив Верховної Ради України, як єдиного законодавчого органі в країні. Президент України нормотворчих повноважень у цій галузі не має[204]. Тому конституційним було б визначення кола джерел офіційного опублікування законів саме в Законі, а не в Указі Президента.

Іноді говорять, що силу закону має чинний Регламент Верховної Ради України[205]. Дійсно, Конституція України містить посилання на закон про регламент Верховної Ради України (частина 5 статті 82), та й у самому Регламенті сказано, що він має силу закону (стаття 1.0.2.). Проте, чинний Регламент, як відомо, був затверджений постановою Верховної Ради України[206] ще за чинності Конституції України 1978 року і всі подальші зміни до нього (в тому числі, й після прийняття Конституції України 1996 року) вносилися лише постановами Верховної Ради України, тоді як закон може бути змінений лише іншим законом. Таким чином, на мій погляд, немає підстав стверджувати про те, що Регламент Верховної Ради України на сьогодні є законом. Отже, не можна роботи висновку і про те, що визначене ним коло джерел офіційного оприлюднення законів є єдино відповідним Конституції.

Таким чином, викладене приводить до висновку, що визначення кола засобів масової інформації, в яких можуть офіційно оприлюднюватися закони, має здійснюватися на підставі статті 22 Закону України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”, яка чомусь мало береться до уваги в даному аспекті. А між тим саме в цій статті міститься правовий припис, який формально повністю відповідає частині 2 статті 57 Конституції України. Проте не можна погодитися з С. Демським у тому, що відповідно до названого Закону засобами масової інформації, в яких може здійснюватися офіційне оприлюднення законів, мають вважатися виключно газета “Голос України” та журнал “Відомості Верховної Ради України”[207]. Адже в статті 22 названого Закону встановлюється, що Закони України публікуються не тільки в друкованих засобах масової інформації відповідного органу державної влади (Верховної Ради України), а й в офіційних виданнях (відомостях, бюлетенях, збірниках, інформаційних листках тощо). Очевидно, що під останніми маються на увазі такі офіційні видання, засновником яких не є відповідний орган влади. До таких має бути віднесений, зокрема, журнал “Офіційний вісник України”, який є щотижневим інформаційним бюлетенем, що заснований і видається Міністерством юстиції України. Більш спірним є віднесення до офіційних видань в розумінні статті 22 названого Закону заснованої Кабінетом Міністрів України газети “Урядовий кур’єр”, а також газети “Президентський вісник”, які важко назвати відомостями, бюлетенями, збірниками, інформаційними листками чи тому подібними виданнями.

Разом з тим, мені здається недоцільним абсолютизувати названий Закон як такий, що визначає порядок офіційного оприлюднення законів. Такий висновок ґрунтується на наступних міркуваннях. По-перше, названий Закон не визначає окремих положень, які стосуються порядку опублікування законів, і які містяться у згаданому Указі Президента. Зокрема, це правила визначення пріоритетності офіційної публікації над неофіційною, визначення моменту набуття законом чинності при неодночасному офіційному опублікування у різних джерелах тощо. По-друге, якщо формально стати на позицію названого Закону, то доведеться заперечувати офіційність публікацій законів в “Урядовому кур’єрі”, що навряд чи буде практично доцільним. Ця газета вважається офіційними джерелом оприлюднення законів практично за загальним визнанням і органів державної влади, і окремих юристів – практиків та науковців України і користується у них високим авторитетом.

Тому вихід із вкрай суперечливої ситуації з визначенням кола офіційних друкованих видань вбачається у наступному. Слід, очевидно, погодитися з тим, що до моменту прямого законодавчого врегулювання порядку набуття законами чинності визначення переліку офіційних джерел їх опублікування має здійснюватися на підставі Закону України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”, із урахуванням Указу Президента України “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності”. Таким чином, джерелами офіційного оприлюднення законів слід визнати газети “Голос України”, “Президентський вісник” та “Урядовий кур’єр”, журнали “Офіційний вісник України” та “Відомості Верховної Ради України”. Саме з моменту оприлюднення тексту Закону у цих виданнях і повинен вираховуватися строк, що має пройти до моменту набуття ними чинності. Що ж до проблемної ситуації, яка склалася з цього питання, то вона, відповідно до частини 2 статті 57 Конституції України, має бути чітко вирішена Верховною Радою України або в Законі України “Про закони та законодавчу діяльність”, або в окремому законі про порядок опублікування законів України та набуття ними чинності.

Чинні на сьогодні нормативно-правові акти, які визначають порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набуття ними чинності, допускають здійснення такого оприлюднення не лише шляхом надрукування їх тексту в офіційному друкованому виданні, а й у інший спосіб. Мається на увазі абзац 3 пункту 1 Указу Президента України “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності”, відповідно до якого “акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України можуть бути в окремих випадках офіційно оприлюднені через телебачення і радіо”. Таким чином, допускається можливість в окремих випадках (не відомо, до речі, в яких) довести зміст нового закону до відома населення через телебачення чи радіо. При цьому жодних інших положень, які б визначали порядок здійснення офіційного оприлюднення закону в такий спосіб ні названий Указ, ні інші акти законодавства не містять. Не встановлюється, зокрема, на яких телевізійних та радіоканалах може здійснюватися таке оприлюднення (це повинні бути загальнодержавні чи місцеві канали?), якими мають бути час, кількість та періодичність трансляцій тощо. Не визначеним є і спосіб оприлюднення законів через телебачення і радіо. І якщо стосовно оприлюднення по радіо ще можна здогадатися, що воно буде здійснюватися шляхом зачитування тексту закону диктором (чи самим Президентом України? Адже відповідно до частини 2 статті 94 КК України саме він офіційно оприлюднює закони)[208], то стосовно оприлюднення по телебаченню можливі різні варіанти. Воно може бути здійснене і шляхом зачитування тексту, і шляхом показування сторінок закону, і розміщенням у системі “Телетекст” та й навіть “рядком, що біжить” під час демонстрації художнього фільму чи розважальної програми. І, очевидно, жоден з названих способів формально не суперечитиме Указові Президента. Очевидно також і те, що в таких випадках можливість населення ознайомитися з новим законом буде значною мірою ускладнена. А ще більше ускладненою буде можливість зрозуміти його. Адже сприйняття закону на слух, на відміну від прочитання надрукованого тексту, не дозволяє багаторазово знайомитися з текстом, повертатися до потрібних положень, порівнювати їх між собою, сприйняти загальну структура закону, співставити його з іншими актами законодавства тощо[209].

Нарешті, допускаючи можливість оприлюднення законів через телебачення та радіо, Указ Президента не визначає, яким чином має практично застосовуватися оприлюднений у такий спосіб Закон до його опублікування шляхом надрукування в офіційних друкованих виданнях? В пункті 3 згаданого Указу встановлено: “громадяни, державні органи, підприємства, установи, організації під час здійснення своїх прав і обов'язків повинні застосовувати закони України, інші акти Верховної Ради України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, опубліковані в офіційних друкованих виданнях або одержані у встановленому порядку від органу, який їх видав”. То як же суддя має “підшити до справи” слово, почуте ним від диктора телебачення чи радіо? І чи можна вважати правовою державу, в якій населення повинно узгоджувати свою поведінку із законами, опублікованими по радіо чи телебаченню, а органи державної влади не можуть керуватися в своїй діяльності такими законами?

З огляду на викладене, а також беручи до уваги статтю 22 Закону України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”, яка недвозначно встановлює, що “Закони України … публікуються в офіційних виданнях (відомостях, бюлетенях, збірниках, інформаційних листках тощо) та друкованих засобах масової інформації відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування” і не передбачає можливості оприлюднення законів через телебачення чи радіо, уявляється, що ці способи не повинні застосовуватися. Це тим паче так ще й у зв’язку з тим, що питання про конституційність Указу Президента “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності” залишається відкритим.

Таким чином, підсумовуючи викладене вище, слід зробити висновок, що офіційне оприлюднення закону, як перша з двох умов, за яких закон набуває чинності, полягає в надрукуванні від імені Президента України повного і точного його тексту в офіційному друкованому засобі масової інформації, до яких на разі відносяться газети “Голос України”, “Президентський вісник” та “Урядовий кур’єр”, а також журнали “Відомості Верховної Ради України” та “Офіційний вісник України”. Отже, в Україні сьогодні існує відразу п’ять друкованих засобів масової інформації, в яких можуть офіційно оприлюднюватися закони. Це відрізняє нашу державу від деяких зарубіжних, в яких закони можуть офіційно публікуватися лише в одному виданні. Наприклад, відповідно до статті 108 Конституції Естонської Республіки “Закон набуває чинності на десятий день після опублікування у “Відомостях Естонської Республіки”[210].

На мій погляд, вітчизняна поліджерельність офіційного опублікування законів не є позитивом. Адже неминучим її наслідком є те, що в різних офіційних засобах масової інформації закони публікуються в різні дні. Це, перш за все, змушує зацікавлених осіб відстежувати одночасно п’ять видань, що не кожен може здійснювати як фізично, так і з точки зору фінансової. Якщо ж певна особа цілком резонно розраховує на те, що передплачуючи одне офіційне видання вона буде отримувати тексти нових законів до набуття ними чинності і при цьому зможе визначити момент набуття законом чинності від дня його опублікування саме в цьому виданні, вона за певних умов може виявитися ошуканою. Так, наприклад, передплатники “Голосу України” отримали текст Закону України від 22 травня 2003 року “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності”, яким були викладені в новій редакції статті 176, 177 та 229 КК України, лише в № 120 вiд 2 липня 2003 року. На цей час вказаний закон був вже цілий тиждень чинним, оскільки набув чинності з дня опублікування в “Урядовому кур'єрі” № 115 вiд 25 червня того ж року. Що ж стосується “Відомостей Верховної Ради України” та “Офіційного вісника України” то вони, як правило, друкують нові закони через декілька тижнів, а то й місяців з дня їх опублікування в “Голосі України” та “Урядовому кур’єрі”. Таким чином, ті передплатники, які “вгадали” з виданням, що першим опублікує новий закон, отримують невиправдані привілеї порівняно з іншими. Крім того, особа яка отримала текст закону в офіційному друкованому виданні, що опублікувало його пізніше за інші, може цілком виправдано помилятися у визначенні моменту набуття таким законом чинності, а, значить, і у визначенні злочинності або караності своїх дій чи дій інших осіб. Це, звичайно, значно ускладнить практику застосування кримінального закону. Більше того, деякі офіційні засоби масової інформації взагалі не публікують нові кримінальні закони, тим самим позбавляючи своїх передплатників їх права на своєчасне (до набуття чинності) отримання офіційного тексту нового закону. Найяскравіший тому приклад: не опублікування в “Урядовому кур’єрі” нового КК України 2001 року.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чинність і дія кримінального закону в часі» автора Пономаренко Ю.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 2. Чинність кримінального закону в часі“ на сторінці 2. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи