Розділ 1. Проблеми поняття кримінального закону

1.1. Визначення поняття кримінального закону

Проблема темпоральних властивостей кримінального закону є комплексною і багатогранною, однак відправним її моментом є, очевидно, визначеність у розумінні самого кримінального закону. Дійсно, чинність і дія кримінального закону в часі є лише його атрибутами, властивостями. Тому їх характеристики мають пряму логічну залежність з характеристиками самого кримінального закону. Аналіз наявних на сьогодні наукових досліджень підтверджує, що існує пряма залежність між розумінням дослідником поняття кримінального закону та визначенням ним питань чинності його в часі, а особливо – його зворотної дії в часі та її окремих характеристик. Нехтування таким зв’язком між поняттям закону та його темпоральними характеристиками може призвести не лише до не аргументованих висновків, а й до марних суперечок на цьому підґрунті. Правий був Вольтер, коли підкреслював, що перш ніж про щось сперечатися, необхідно встановити значення термінів, які використовуються сторонами, що сперечаються.

Дійсно, визначення понять у правових дослідженнях має відправне значення[20], і подальші міркування про чинність і дію кримінального закону можуть бути позбавлені всякої рації, коли відправне поняття – поняття кримінального закону – залишиться недостатньо зрозумілим. Справедливо підкреслюється, що поняття є не лише певним концентратом знань, підсумком пізнання на певному етапі, а й засобом для подальшого пізнання[21]. Саме тому уявляється за необхідне попереднє з’ясування поняття кримінального закону для подальшого дослідження питань його чинності та дії в часі.

Питання про поняття і ознаки закону[22], його місце і роль у правовій системі, його чинність, застосування, тлумачення тощо завжди були предметом дослідження не лише юристів, а й філософів, політологів, соціологів, інших вчених. “За багато століть вивчення закону, – зазначає М.М. Марченко, – накопичена величезна сума знань про нього, вироблене певне уявлення про це явище, склався досить визначений стереотип. Але разом з тим залишилося велике поле діяльності для сучасних і майбутніх дослідників, залишилася велика кількість до кінця не відомих його сторін”[23].

Такий стан наукових знань про закон пояснюється, очевидно, як складністю та багатоаспектністю самого предмета дослідження, так і плюралізмом світоглядних засад, з яких виходили його дослідники. Саме тому надбанням юридичної науки стала відносно велика кількість теорій закону, викладу та критиці яких присвячена досить обширна література[24]. З огляду головним чином на це, а також на тематичну спрямованість цієї роботи, у ній не уявляється за можливе детально зупинитися на аналізі цих теорій. Не ставлячи перед собою такої задачі, звернемося до аналізу підходів до характеристики поняття закону, що їх сформульовано у сучасній літературі із загальної теорії права, конституційного та кримінального права.

Звертають на себе увагу спроби сучасних дослідників поняття закону синтезувати вироблене радянською правовою наукою матеріально-формальне його розуміння з положеннями класичних ліберально-демократичних теорій розподілу влад та народного суверенітету. Разом з тим, не можна не звернути уваги і на те, що часто такий синтез призводить до появи визначень закону, різних не лише за формою вираження, але й за вкладеним до них змістом. Так, І.В. Процюк визначає закон як “нормативно-правовий акт, прийнятий в особливому порядку вищим представницьким органом державної влади або шляхом безпосереднього народного голосування (референдуму), що найбільш повно виражає волю народу, встановлює відправні засади правового регулювання, характеризується вищою юридичною силою і стабільністю в системі нормативно-правових актів”[25]. Схоже, однак більш лаконічне визначення, дає А.В. Міцкевич, який вважає, що закон – це прийнятий представницьким і законодавчим органом держави обов’язковий для всіх акт, який має верховенство і пряму дію на всій території держави[26]. В.В. Лазарєв визначає закон як “нормативно-правовий акт, що прийнятий в особливому порядку і має вищу юридичну силу, виражає державну волю з ключових питань суспільного життя”[27]. За С.С. Алексєєвим закон – це “нормативний юридичний акт вищого державного (представницького) органу чи безпосередньо народу, що має вищу юридичну силу та містить первинні (відначальні) правові норми країни”[28]. В цілому подібні підходи до розуміння поняття “закон” знаходимо також у роботах А.С. Піголкіна[29], Ю.О. Тихомирова[30], Ю.М. Тодики[31] та інших вчених.

Ґрунтуючись, в основному, на розробках теоретиків права та вчених-конституціоналістів, схоже розуміння поняття закону виявляють сьогодні і криміналісти. Так, В.І. Борисовим кримінальний закон розуміється як “письмовий правовий акт, що має вищу юридичну силу, приймається Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом і містить кримінально-правові норми, які встановлюють підстави і зміст кримінальної відповідальності, визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання можуть застосовуватися до осіб, винних у їх вчиненні, формулюють інші кримінально-правові наслідки вчинення злочину”[32]. Підхід до визначення кримінального закону через рід (загальні ознаки будь-якого закону) та видову відмінність (спеціальні ознаки саме кримінального закону) знаходимо також у роботах М.І. Бажанова[33], Р.Р. Галіакбарова[34], О.М. Ігнатова[35], І.Я. Козаченка[36], М.Й. Коржанського[37], Т.О. Леснієвськи-Костарєвої[38], А.В. Наумова[39], А.О. Пінаєва[40] Ю.М. Ткачевського[41] та інших криміналістів.

Проте, відносна єдність (у більшості випадків) відправних засад у визначенні поняття “закон” в роботах теоретиків права, конституціоналістів та криміналістів, як вже відзначалося вище, не стала запорукою досягнення єдності у його розумінні. Кожен з них виділяє різну кількість ознак цього поняття. Так, І.В Процюк у визначення поняття закон, включає шість ознак: форма нормативно-правового акту; прийняття певним суб’єктом; вираження певної волі; спрямованість на регулювання суспільних відносин; вища юридична сила; стабільність. У визначенні А.В. Міцкевича закон має чотири ознаки – прийняття певним суб’єктом, загальнообов’язковість, верховенство і пряма дія на всій території держави. У В.В. Лазарєва закон має п’ять ознак, у О.С. Піголкіна – три, у С.С. Алексєєва – чотири, у Ю.О. Тихомирова – п’ять і так далі. Подібний же “різнобій” у визначенні кількості сутнісних ознак закону знаходимо і в роботах криміналістів. Так, на думку М.І. Бажанова, М.Й. Коржанського та А.В. Наумова кримінальний закон має три ознаки – форму нормативно-правового акту, прийнятість законодавчим органом та визначення суспільно небезпечних діянь, які є злочинами і покарань за них[42]. Натомість А.Н. Коміссаров[43] та М.І. Вєтров[44] включають до поняття кримінального закону ще й ознаку його структурної єдності, а А.Н. Коміссаров, крім того, ще й вираження кримінальним законом волі народу. Ю.Г. Ляпунов включає до визначення кримінального закону таку його ознаку, як промульгованість Президентом[45] тощо. Іноді, одну й ту ж ознаку закону різні автори розуміють по-різному. Наприклад, І.В. Процюк включає до суб’єктів прийняття закону народ, який може це зробити на референдумі, А.В. Міцкевич – ні. Вказане призводить не лише до зовнішнього різноманіття дефініцій закону, а й, природно, до наповнення його різним смислом. Це, у свою чергу, може мати негативні наслідки при дослідженні окремих більш конкретних питань, у тому числі й питань чинності та дії кримінального закону в часі. Адже невизначеність у відправних положеннях часто породжує неузгодженість позицій, уникнути якої можна, на мій погляд, лише визначившись у загальних проблемах. Слушним, мабуть, буде згадати відомі слова В.І. Леніна про те, що той, “хто береться за часткові питання без попереднього розв’язання загальних, той неминуче буде на кожному кроці несвідомо для себе “натикатися” на ці загальні питання”[46].

Разом з тим, не можна нехтувати й іншою стороною різноманітності визначень поняття “закон”. На мій погляд, така різноманітність цілком відповідає виведеній Д.А. Керімовим методологічній формулі про пряму пропорційну залежність числа існуючих визначень від складності явища, що визначається[47]. Тим не менше, кількість запропонованих визначень понять закону, у тому числі й закону кримінального, має сенс лише для подальших наукових досліджень, однак не для вироблення практичних рекомендацій.

За таких умов існує необхідність аналізу окремих ознак кримінального закону, з тим, щоб дослідивши всі їх сторони, відшліфувавши всі аспекти їх розуміння, потім зібрати ці ознаки у внутрішньо єдине, логічно вивірене, чітке і якомога більш адекватне визначення поняття закону. Вище викладене свідчить, що, перш за все, практично існує проблема визначення самої кількості ознак закону, які, як того вимагають логічні правила визначення поняття, є необхідними і достатніми для відображення його сутності і відмежування від усіх інших суміжних понять[48].

Загальновизнано, що поняття “кримінальний закон” є видовим до поняття “закон”, оскільки кожен кримінальний закон є законом, однак не кожен закон є кримінальним. Як видове поняття “кримінальний закон” з необхідністю має всі ознаки поняття свого роду – поняття “закон”. Однак, та обставина, що поняття “кримінальний закон” є вужчим за змістом, ніж поняття “закон”, зумовлює наявність у першого додаткових ознак порівняно з другим, оскільки, як відомо, зміст поняття зворотно пропорційний його обсягу[49]. Саме тому загальні ознаки поняття “закон” однаково властиві кожному законові повною мірою і в кожному з них проявляються однаково. Спеціальна ж ознака, також будучи притаманною кожному законові (оскільки не існує законів взагалі, поза галузевою належністю), разом з тим у кожному з них має свою власну характеристику, зумовлену специфікою тих суспільних відносин, на регулювання яких спрямований цей закон[50]. Як писав В.Є. Жеребкін, “ознак, які утворюють видову відмінність має бути вказано у визначенні стільки, щоб вони разом з родовою ознакою виражали сутність визначуваного предмета і їх було достатньо для обмеження (очевидно, мається на увазі: “відмежування” – Ю.П.) цього предмета від усіх інших схожих предметів”[51].

Визначаючи поняття кримінального закону, слід, перш за все, виходити з того, що він, оскільки даний нам у відчуттях та існує поза нашою свідомістю, є явищем об’єктивним. Таке його розуміння, у свою чергу, дає можливість зробити висновок про те, що відносно кримінального закону мають справджуватися філософські категорії, які є атрибутами будь-якого об’єкта пізнання. Зокрема, кожен об’єкт пізнання з достатньою повнотою може бути визначений та описаний шляхом характеристики його внутрішнього змісту та зовнішньої форми прояву. Такий висновок підтверджується і станом наукових досліджень окремих юридичних понять. Мається, на увазі те, що у вітчизняній правовій науці досить обширну літературу присвячено проблемам форми і змісту права[52]. Що ж до питання про форму і зміст закону (і, зокрема, закону кримінального), то вони ще, на жаль, не стали предметом поглибленого аналізу, на що зверталася увага у кримінально-правових дослідженнях ще декілька десятиліть тому[53].

Не може викликати заперечень той факт, що розроблення загального вчення про зміст і форму закону є прерогативою загальної теорії права. В галузевих же юридичних науках можуть досліджуватися лише ті чи інші їх аспекти та прояви, зумовлені специфікою конкретної галузі законодавства. Проте, сьогодні, очевидно, можна стверджувати про відсутність у загальній теорії права цілісної концепції розуміння закону в єдності його змісту і форми, яка могла б задовольнити потреби кримінально-правової науки. Одночасно, дослідження проблем кримінального закону, на мою думку, вже сьогодні знаходяться на тій стадії розвитку, на якій, як пише Д.А. Керімов, конкретні науки можуть виробляти такі категорії, котрі досягають філософського рівня[54]. З огляду на це, уявляється за можливе проведення дослідження змісту і форми закону в ракурсі окремого галузевого закону, а саме – закону кримінального. Сказане, однак, не виключає, а, навпаки, зумовлює те, що таке дослідження має проводитися з урахуванням положень загальнотеоретичного вчення про закон, а також положень філософських вчень про зміст і форму явищ та предметів.

Класик української криміналістики О.Ф. Кістяківський ще в ХІХ столітті писав (і ця його думка часто підтримується й нині), що сам “кримінальний закон є лише формою, виразом кримінального права як сукупності понять даного народу в даний період його розвитку про право та неправо”[55]. Ця теза не викликає заперечень, якщо розглядати співвідношення права і закону як найбільш загальних категорій юриспруденції. Дійсно, право, як нормативне вираження рівності та справедливості, виражається у певних формах – так званих формах (чи джерелах) вираження права. Однією з таких форм, як відомо, є і закон. Однак, якщо ж розглядати кримінальний закон, як окремий об’єкт пізнання, а не як форму вираження права, то він має власні зміст і форму. Категорія, яка є формою вираження іншої категорії, у будь-якому разі має свої власні зміст і форму. Форма такої категорії відмінна від неї самої, як форми іншої категорії, а зміст – від цієї іншої категорії, як її змісту. Коли говорять про право як зміст закону, а закон, як форму права, то мова саме і йде про співвідношення цих двох різних явищ. Саме виходячи з таких позицій, теоретики права визначають зміст права, попри те, що в описаному вище співвідношенні право само є змістом закону[56]. Має рацію Д.А. Керімов, коли вказує на співвідносність понять змісту і форми, оскільки у реальній дійсності немає явищ, які виконували б роль лише змісту чи форми[57]. Саме тому, розглядаючи зміст і форму закону, слід говорити про діалектику змісту і форми, властивих одному й тому ж явищу (об’єкту пізнання), а не про співвідношення двох різних.

Під змістом того чи іншого явища чи предмета у філософських дослідженнях звичайно розуміється сукупність елементів та проявів, що в єдності своїй утворюють даний предмет чи явище[58]. Таке ж розуміння змісту знаходимо і в роботах криміналістів[59]. При цьому філософи часто підкреслюють, що зміст є визначальною стороною будь-якого явища чи предмета[60]. Досліджуючи проблеми поняття закону, М.В. Цвік[61] та Д.А. Керімов[62] також дійшли висновку про те, що саме зміст має в ньому вирішальне значення. Отже, розкрити зміст закону – це значить (за визначенням) виявити його складові елементи, їх властивості та прояви, з’ясувати їх зв’язок та залежність. Зміст закону має розумітися як система певних його елементів, які, з одного боку, несуть у собі ознаки соціального призначення закону (тобто його зовнішнього прояву), а з іншого – мають властивості, через які закон саме і визначається як такий.

Конституція України не дає чіткої відповіді на питання про призначення закону. Лише шляхом системного тлумачення низки статей розділу ІІ “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” (зокрема, статей 26, 29-36, 57-59 та інших), а також пункту 3 частини 1 статті 85, відповідно до якого прийняття законів є повноваженням Верховної Ради України, частин 1, 2 та 3 статті 92, якими визначається коло питань, що регулюються виключно законами, можна зробити висновок про те, що соціальним призначенням закону є регулювання від імені держави певного кола суспільних відносин. Більш конкретно формулює власне призначення чинний КК України. Відповідно до частини 1 статті 1 його завданням є “правове забезпечення (курсив мій – Ю.П.) охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам”. І далі в частині 2 цієї ж статті говориться, що “для здійснення цього завдання Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили”.

Таке визначення соціального призначення кримінального закону уявляється більш точним, ніж те, яке було дане в частині 1 статті 1 КК України 1960 року, відповідно до якої КК мав завданням “охорону (курсив мій – Ю.П.) суспільного ладу України, її економічної та політичної систем, власності, особи, прав та свобод громадян і всього правопорядку від злочинних посягань”. Мета охорони певних суспільних цінностей не може бути метою кримінального закону вже хоча б тому, що самим законом не може бути досягнута. За даними різних досліджень лише від 6 до 20 відсотків людей утримуються від заподіяння шкоди цим цінностям, тобто вчинення злочинів, лише тому, що знають про існування кримінального закону і бояться передбаченого ним покарання[63]. Цієї мети можна досягнути лише шляхом конкретних дій, у тому числі й пов’язаних із застосуванням кримінального та інших законів, які, як правильно говориться в частині 1 статті 1 КК України, лише створюють правове забезпечення для таких дій. Отже, призначення кримінального закону, як і будь-якого іншого, слід визначати не через цілі, до яких він прагне[64], а через засоби, які дає закон для досягнення цих цілей.

Такими засобами, через які досягається соціальне призначення закону, є визначення, встановлення та оголошення певних явищ, подій, процесів тощо (стаття 92 Конституції України). Таке визначення, встановлення чи оголошення відповідно до Конституції України здійснюється органом законодавчої влади країни – Верховною Радою України. Таким чином, воно являє собою державне веління з приводу тих чи інших явищ, подій, процесів тощо, які відбуваються у суспільному житті. Такі державні веління, що вкладені до нормативно-правових актів (у тому числі законів) у правовій літературі дістали назву нормативних приписів. А.В. Міцкевич, який першим ввів до наукового обігу поняття нормативного припису, визначає його як те чи інше логічно завершене положення, прямо сформульоване в тексті акту державного органу, яке містить обов’язкове для інших осіб та організацій рішення державної влади[65]. Отже, тими складовими елементами, які виявляють властивості та зовнішні прояви закону, тобто змістом закону є нормативно-правові приписи.

Саме за ознаками змісту закони і розподіляються на окремі галузі. Адже нормативні приписи, які складають зміст різних законів, стосуються різних сфер суспільного життя. Кримінальний закон України, призначений для визначення діянь, які є злочинами, та кримінально-правових наслідків вчинення злочину. Такі кримінально-правові наслідки можуть полягати або в покладенні кримінальної відповідальності, або у звільненні від неї[66], інакше кажучи, у будь-якому разі кримінальний закон визначає кримінальну відповідальність за вчинення злочину[67]. У зв’язку з цим правильним уявляється твердження Х.Л.А. Харта про те, що соціальна функція, яку виконує кримінальний закон, полягає в установленні та визначенні певних видів поведінки, які є злочинами, та відповідальності за них[68]. Тому, з урахуванням положень пункту 22 частини 1 статті 92 Конституції України змістом кримінального закону України слід визнати систему нормативно-правових приписів, що визначають діяння, які є злочинами, та відповідальність за них.