Розділ «Вступ»

Чинність і дія кримінального закону в часі

Кінець ХХ і початок ХХІ століть увійдуть в історію України як роки значних перетворень майже у всіх сферах суспільного життя. За відносно невеликий проміжок часу в нашій державі одна суспільно-політична система змінилася іншою, один економічний уклад – іншим. Цілком природно, що зміни економічного, громадського та політичного життя в Україні потягли за собою необхідність зміни їх регуляторів. Навіть суспільна мораль – оплот стабільності і консерватизму громадянського життя – зазнала відносно суттєвих змін. Тому не є дивним, що у суперечність із сучасною системою суспільних відносин, яка за своєю природою є об’єктивною, вступила і система законодавства України, яка значною мірою є продуктом суб’єктивної діяльності законодавця, що відзначається певною інертністю.

Вказане зумовило ситуацію, коли у законодавстві України особливо яскраво проявилося протиборство двох тенденцій його розвитку. З одного боку, вітчизняне законодавство, як і законодавство будь-якої іншої країни, прагнуло і прагне до стабільності. З іншого – постала потреба у його динамічності, мінливості, пристосуванні до змінюваних потреб суспільного життя. При цьому, стабільність і динамізм законодавства продовжили залишатися взаємопов’язаними і діалектично обумовленими його властивостями. Практика підтвердила слушність висновку З.К. Симорота про те, що законодавство не може бути тільки стабільним або тільки динамічним. Для нього завжди характерні обидві ці властивості. Інша справа, що в одні періоди розвитку держави і права переважає динамічність правових рішень, в інші – їх стабільність[1]. Тож цілком виправданим стало те, що на сучасному історичному етапі в Україні динамізм законодавства став превалювати над його стабільністю. Більше того, сама стабільність законодавства стала досягатися шляхом внесення до нього змін та доповнень. Адже “стабільність закону не можна розуміти як його абсолютну незмінність”[2], як її розцінював, наприклад, М. Монтень, який був категоричним противником прийняття нових законів, вважаючи непохитними і нескасовуваними існуючі[3]. Слід погодитися з М.В. Цвіком у тому, що стабільність, тобто постійність і усталеність законів, не рівнозначна їх застиглому стану[4]. Тому кардинальні зміни у громадському, економічному та політичному житті України створили підґрунтя для великих змін і в її законодавстві, у тому числі – й у кримінальному законі. Адже останній, як наголошував ще О.Ф. Кістяківський, також змінюється, “коли змінюються фактори, які його породжують”[5].

Однак не лише вказані чинники спричинили динамічні зміни кримінального закону. На мій погляд і сьогодні, не позбавлена актуальності запропонована К.А. Гельвецієм класифікація законів на такі, що є мінливими за своєю природою (наприклад, закони торгівлі, податків тощо) та такі, що змінюються остільки, оскільки вони ще не доведені до досконалості (закони цивільні та кримінальні)[6]. Не беручись стверджувати про істинність чи хибність такої класифікації щодо інших галузевих законів, відзначу, що відносно кримінального закону вона, певно, є слушною. Дійсно, як писав Г.В.Ф. Гегель, закону завжди необхідне поліпшення, завжди існує потреба у нових правових визначеннях. “Ставити кодексу вимогу щоб він був абсолютно закінченим і не допускав подальших визначень... значить не розуміти природи таких кінцевих предметів як приватне право, в яких так звана досконалість є постійним наближенням...”[7].

З огляду на ці два фактори – кардинальні реформування в країні та прагнення до удосконалення – кримінальний закон України за останні роки зазнав значних змін. Варто відзначити, що лише за останні 11 років його чинності (1991-2001 роки) зміни до КК України 1960 року[8] вносилися 77 разів, причому було змінено, включено чи виключено понад 200 його статей. Проте, навіть таке обширне реформування КК України 1960 року не було достатнім, аби кримінальний закон України відповідав сучасним реаліям суспільного життя та сьогоднішньому рівню розвитку кримінально-правової науки. Справедливо звертають на це увагу В.Я. Тацій та В.В. Сташис, які пишуть, що КК України 1960 року “хоча й змінювався та доповнювався в останні роки, але в цілому мав серйозні вади, і не відповідав повною мірою як новим потребам суспільства і держави, так і сучасній теорії кримінального права”[9]. У зв’язку з цим був розроблений і 5 квітня 2001 року прийнятий Верховною Радою України новий КК України, який набув чинності з 1 вересня 2001 року[10]. Однак і з прийняттям цього Кодексу зміни кримінального закону не припинилися. І це цілком зрозуміло. “Кодекс, що приймається під час проведення реформ, об’єктивно не здатен стати стабільним. Реформування суспільства – процес тривалий і він відначально зумовлює подальше удосконалення Кодексу”[11]. Саме тому за неповних три роки його чинності КК України 2001 року вже 14 разів піддавався змінам та доповненням (станом на 1 червня 2004 року), при чому до Кодексу було включено нових і виключено з нього по 2 статті, повністю викладено в новій редакції 9 статей, частково змінено 6 статей і 1 пункт Прикінцевих та перехідних положень.

Такий стан речей з кримінальним законом України, звичайно ж, не може не торкатися тих осіб, до яких він застосовується, тобто осіб, що вчинили злочини. Конституція України проголошує, що “особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду” (частина 1 статті 62)[12]. При цьому, як відмічає В.Д. Іванов, будь-який злочин, перш ніж за нього особа може бути покарана, вимагає певного часу для попереднього розслідування, впродовж якого кримінальний закон може бути змінений, скасований чи доповнений[13]. Зміна ж законодавчих приписів ставить питання про долю людини, яка вчинила злочин, про вибір закону, за яким має визначатися її доля, тобто закону, який має застосовуватися до такої особи. У цьому зв’язку особливої актуальності набувають проблеми чинності і дії кримінального закону в часі, і, особливо, його зворотної дії в часі.

Класичними постулатами права стали принципи de lege lato (з точки зору чинного закону) та lex retro non agit (закон зворотної дії не має). Сьогодні вони знаходять своє відображення у найважливіших міжнародно-правових актах. Так, зокрема, частина 2 статті 11 Загальної декларації прав людини проголошує, що “ніхто не може бути засуджений на підставі скоєння будь-якого діяння або за бездіяльність, які на час їх скоєння не становили злочину за національними законами або за міжнародним правом”[14]; в частині 1 статті 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права говориться, що “ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні будь-якого кримінального злочину внаслідок якоїсь дії чи упущення, яке згідно з діючим на момент їх вчинення внутрішньодержавним законодавством або міжнародним правом не становило кримінального злочину”[15]; частина 1 статті 7 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини встановлює, що “жодна людина не може бути обвинувачена у вчиненні кримінального злочину на підставі будь-якої дії або бездіяльності, які на час їх вчинення не становили кримінального злочину за національними законами або за міжнародним правом”[16]. Названі принципи стали також змістом статей 65 і 70 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни; статті 28 Віденської конвенції про право міжнародних договорів; статті 9 Американської конвенції про права людини; пункту “с” частини 4 статті 75 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів; пункту “с” частини 2 статті 7 Додаткового протоколу ІІ до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів не міжнародного характеру; статті 7 Африканської хартії прав людини і народів; частини 1 статті 7 Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права і основні свободи людини. Аналогічного змісту положення містяться також і в частині 2 статті 58 Конституції України, яка встановлює, що “ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення”, та в частині 2 статті 4 КК України, відповідно до якої “злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння”.

Разом з тим, міжнародно-правовими документами допускається і застосування до скоєного злочину закону, прийнятого пізніше. Так, частина 1 статті 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачає, що “якщо після вчинення злочину законом встановлюється більш легке покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця”. Пунктом 2 Резолюції 1984/50 Економічної і Соціальної Ради ООН від 25 травня 1984 року “Заходи, що гарантують захист прав тих, хто засуджений до страти” встановлюється, що “якщо після вчинення злочину були здійснені зміни в законодавстві, що передбачають більш м’які заходи покарання, вони повинні поширюватися і на правопорушника, що вчинив даний злочин”[17]. Стаття 7 Конвенції СНД про права та основні свободи людини передбачає, що “якщо після вчинення злочину законом встановлюється більш легке покарання чи відповідальність за нього усувається, застосовується новий закон”[18]. Допускають можливість застосування прийнятих пізніше законів також і Конституція України (частина 1 статті 58), і КК України (частини 1 і 3 статті 5).

Важливого значення проблемам чинності і дії кримінального закону в часі, а особливо – питанням його зворотної дії надає і юридична наука. Вони піднімалися ще в роботах криміналістів ХІХ – початку ХХ століття: Л.С. Білогриць-Котляревського, Л.Є. Владимирова, В.П. Даневського, В.В. Єсипова, П.Д. Калмикова, О.Ф. Кістяківського, О.В. Лохвицького, С.П. Мокринського, Е.Я. Немировського, В.С. Спасовича, М.С. Таганцева, М.П. Чубинського та інших. У радянський період їх дослідження на дисертаційному рівні започаткував Ю.А. Соколов (кандидатська дисертація “Действие советских законов во времени”, Москва, 1949 рік), а потім ці проблеми були ґрунтовно досліджені в докторських дисертаціях А.О. Тілле (“Действие советского закона во времени и в пространстве”, Москва, 1966 рік) та М.І. Блум (“Действие советского уголовного закона во времени и в пространстве”, Рига, 1975 рік). Крім цього, питання чинності і дії кримінального закону в часі досліджувалися у працях А. Абрамявічуса, Г.З. Анашкіна, Я.М. Брайніна, О.А. Герцензона, Й.І. Горелика, М.Д. Дурманова, В. Дябла, І. Заболоцького, Л. Зайцева, С.Г. Келіної, М.І. Ковальова, А.П. Козлова, В.П. Коняхіна, В.М. Кудрявцева, Ю.Г. Ляпунова, В.І. Малихіна, О.С. Піголкіна, А.А. Піонтковського, Є.В. Пржевалінського, І.А. Ребане, А.Б. Сахарова, І. Сапгіра, Ю.А. Соколова, І.І. Солодкіна, І.І. Тишкевича, І.С. Тишкевича, Г.В. Швекова та інших.

Сплеск досліджень російськими криміналістами проблем чинності і дії кримінального закону в часі, а особливо – його зворотної дії викликало набуття чинності КК Російської Федерації 1996 року. З’явилися кандидатські дисертації О.В. Журавльової (“Действие уголовного закона Российской Федерации во времени”, Москва, 1997 рік), М.Г. Мельникова (“Действие уголовного закона во времени и в пространстве”, Рязань, 1999 рік), А.М. Барканова (“Обратная сила уголовного закона”, Саратов 2000 рік), докторська дисертація О.І. Бойцова (“Уголовный закон: субстанциональный, атрибутивный и нормативный аспекты действия”, Санкт-Петербург, 1996). Відомі цілий цикл статей та монографія А.Я. Якубова, роботи Є.В. Благова, О.І. Бойцова, А.Е. Бражника, Б.В. Волженкіна, О.С. Горелика, Т.Г. Даурової, Л.В. Іногамової, Ю.Г. Ляпунова, В. Максимова, В.І. Малихіна, О.М. Медведєва, С.Ф. Мілюкова, А.В. Наумова, Л.Ю. Перової, О.М. Попова, О.М. Тарбагаєва, Е.С. Тенчова, С.Я. Улицького, А. Шестак та інших, що присвячені названим проблемам. В 2000 році в Алма-Аті (Республіка Казахстан) захищена кандидатська дисертація М.К. Жолумбаєва “Обратная сила уголовного закона по уголовному праву Республики Казахстан”.

В Україні питання чинності кримінального закону в часі розглядав у своїй кандидатській дисертації В.М. Василаш (“Чинність кримінального закону України в часі”, Київ, 1995), цих же питань торкалися в своїх публікаціях також П.П. Андрушко, В.І. Борисов, В.К. Грищук, С.В. Дячук, Я.М. Зейкан, М.Й. Коржанський, В.М. Куц, М.І. Мельник, В.Р. Мойсик, А.А. Музика, В.О. Навроцький, А.О. Пінаєв, А.М. Ришелюк, О.Я. Свєтлов, М.І. Хавронюк та інші криміналісти.

Проблеми темпоральних властивостей закону неодноразово піднімалися також і в загальній теорії права, в науці конституційного права. В різні роки їм присвятили свої дослідження К.А. Архипов, Д.Н. Бахрах, С.А. Боголюбов, О.Д. Градовський, С.С. Кішкін, В.П. Малков, М.М. Марченко, М.Н. Ніколаєва, А.С. Піголкін, С.П. Погребняк, П.М. Рабінович, Р.М. Романов, Ю.А. Соколов, Н.М. Тоцький, В.А. Туманов та інші вчені.

Постійна підвищена увага з боку науковців до проблеми чинності і дії кримінального закону в часі спростовує тезу про те, що вони (ці проблеми) є вже давно і недвозначно вирішеними. До сьогодні не втратила актуальності думка Ю.Г. Ляпунова про те, що, не дивлячись на всю свою, на перший погляд, очевидність та традиційний коментаторський виклад у літературі, застосування кримінального закону до діянь, вчинених до набуття ним чинності, є теоретично складною та практично важливою проблемою вчення про кримінальний закон[19]. Саме тому значна частина цієї роботи присвячена саме зворотній дій кримінального закону в часі. Разом з тим, предметом дослідження в ній стали також і загальні проблеми поняття кримінального закону, його чинності в часі, поняття і видів дії кримінального закону в часі.

При цьому автор застерігає, що викладені в роботі міркування щодо названих питань є лише його власною концепцією їх бачення, яка не може розглядатися як єдино вірна і не має жодного офіційного статусу. Автор не претендує на повне вичерпання проблем обраної теми та на їх однозначне і остаточне розв’язання.

Основу монографії становить дисертаційне дослідження на тему “Зворотна дія кримінального закону в часі”, захищене автором 4 квітня 2002 року в спеціалізованій вченій раді Д 64.086.01 в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право. При цьому автор повністю усвідомлює, що поява спочатку дисертації, а потім і цієї монографії стали можливими лише за ініціативи, підтримки та допомоги його наукового керівника, вчителя у науці і наставника в житті доктора юридичних наук, члена-кореспондента Академії правових наук України професора Ю.В. Бауліна, якому адресує свою глибоку подяку.

Крім того, автор також щиро вдячний офіційним опонентам моїй дисертації – доктору юридичних наук професору А.О. Пінаєву та кандидату юридичних наук доценту П.П. Андрушку за висловлені ними зауваження та побажання, які дозволили значною мірою поліпшити зміст роботи перед публікацією. При доопрацюванні дисертації для даної публікації були також враховані зауваження та побажання, що містилися у відзиві провідної організації – кафедри кримінального права та кримінології Львівського національного університету імені Івана Франка, у відзивах українських та зарубіжних криміналістів, що надійшли на автореферат, а також ті, що були висловлені членами спеціалізованої вченої ради під час захисту дисертації.

Автор також висловлює вдячність всьому колективові кафедри кримінального права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого на чолі з її завідувачем доктором юридичних наук, академіком НАН і АПрН України професором В.Я. Тацієм, за ту творчу, доброзичливу атмосферу, в якій мені пощастило працювати, і за ті цінні побажання, що були висловлені при підготовці даної публікації.


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чинність і дія кримінального закону в часі» автора Пономаренко Ю.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Вступ“ на сторінці 1. Приємного читання.