РОЗДІЛ IV ПОДАТОК НА ДОХОДИ ФІЗИЧНИХ ОСІБ

Відповідно до ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про підприємництво» підприємництво — це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

У ст. 2 Закону України «Про підприємництво» перераховано види суб’єктів підприємницької діяльності, серед яких названо громадян України, інших держав, осіб без громадянства, не обмежених законом у правоздатності або дієздатності.

Відповідно до ч. 1 ст. 24 Цивільного кодексу України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

Згідно з ч. 1 ст. 50 Цивільного кодексу України право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю, а відповідно до ч. 2 вказаної статті фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, установленому законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 34 Цивільного кодексу України повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). Відповідно до п. 3 ст. 35 Цивільного кодексу України повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і бажає займатися підприємницькою діяльністю.

За наявності письмової згоди на це батьків (усиновителів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

Відповідно до п. 1 ст. 19 Закону України «Про міжнародне приватне право» право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності визначається правом держави, у якій фізична особа зареєстрована як підприємець. За відсутності в державі вимог щодо обов’язкової реєстрації застосовується право держави основного місця здійснення підприємницької діяльності.

Статус фізичної особи-підприємця, який є громадянином України, підтверджується свідоцтвом, що оформлюється у порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців». Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» свідоцтво про державну реєстрацію — документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію юридичної особи або фізичної особи — підприємця.

Необхідно звернути увагу, що коментована стаття регулює правовідносини з приводу оподаткування господарської діяльності, яку не можна ототожнювати з підприємницькою. Відповідно до ч. 1 ст. 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Відповідно до ч. 2 ст. 3 Господарського кодексу України господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб’єкти підприємництва — підприємцями. Отже, господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Для доходів підприємців ПКУ передбачено аналогічні розміри ставок ПДФО, які застосовуються і для оподаткування доходів, отриманих у вигляді заробітної плати, а саме: 15 % та 17 % (п. 167.1 ст. 167 ПКУ).

177.2. У цьому пункті встановлюється порядок визначення об’єкта оподаткування доходів фізичних осіб-підприємців, що отримані протягом календарного року від провадження господарської діяльності.

Згідно зі ст. 7 Кодексу об’єкт оподаткування є одним із елементів податку.

Відповідно до ч. 1 ст. 22 Кодексу об’єктом оподаткування можуть бути майно, товари, дохід (прибуток) або його частина, обороти з реалізації товарів (робіт, послуг), операції з постачання товарів (робіт, послуг) та інші об’єкти, визначені податковим законодавством, з наявністю яких податкове законодавство пов’язує виникнення у платника податкового обов’язку.

Коментований пункт визначає, що об’єктом оподаткування доходів фізичних осіб-підприємців, що отримані протягом календарного року від провадження господарської діяльності, є чистий оподатковуваний дохід, тобто різниця між загальним оподатковуваним доходом (виручка у грошовій та негрошовій формі) і документально підтвердженими витратами, пов’язаними з господарською діяльністю такої фізичної особи-підприємця.

Системний аналіз положень Кодексу, які визначають зміст поняття «чистий оподатковуваний дохід» (п. 164.1 ст. 164, п. 177.2 ст. 177, п. 178.3 ст. 178), дозволяють зробити висновок, що йдеться про дохід, який отримано як різницю між обсягом загального доходу (надходжень у грошовій і негрошовій формі) і витратами, які підтверджено документально і понесені у зв’язку з провадженням господарської діяльності.

Згідно з п. 177.4 ст. 177 до переліку витрат, безпосередньо пов’язаних з отриманням доходів, належать документально підтверджені витрати, які включаються до витрат операційної діяльності згідно з розділом III Кодексу. У ст. 138 Кодексу врегульовано правила щодо складу витрат та порядок їх визнання, у ст. 139 Кодексу встановлено витрати, що не враховуються при визначенні оподатковуваного прибутку, у ст. 140 Кодексу встановлено особливості визнання витрат подвійного призначення, у ст. 141 Кодексу встановлено особливості визначення складу витрат платника податку у разі сплати процентів за борговими зобов’язаннями, у ст. 142 Кодексу встановлено особливості визначення складу витрат на виплати фізичним особам згідно з трудовими договорами та договорами цивільно-правового характеру, у ст. 143 Кодексу визначено особливості віднесення до складу витрат сум внесків на соціальні заходи.

Таким чином, не може бути зараховано до складу витрат з метою визначення чистого оподатковуваного доходу ті витрати, які безпосередньо не пов’язані з провадженням господарської діяльності (витрати на купівлю продуктів харчування для власного кінцевого споживання, утримання житлового приміщення, особисті телефонні переговори тощо). Також згідно з п. 177.4 ст. 177 Кодексу не належать до витрат фізичної особи-підприємця вартість придбаного рухомого і нерухомого майна, яке підлягає державній реєстрації, якщо таке майно придбано до державної реєстрації фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності та/або не використовується у такій діяльності.

У коментованому пункті йдеться не про загальні витрати, а про документально підтверджені витрати. Тобто всі витрати, які беруться до уваги при визначенні чистого оподатковуваного доходу, мають бути документально підтверджені (підтверджені належним чином оформленими документами).

Обсяг загального оподатковуваного доходу та документально підтверджених витрат встановлюється за правилами згідно з положеннями Кодексу, Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», Положеннями (стандартів) бухгалтерського обліку, інших нормативно-правовими актами.