РОЗДІЛ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Податкове законодавство, виступаючи формою реалізації податково-правових норм, містить досить широке коло нормативних актів, які регулюють відносини оподаткування. Основу податкового законодавства становили закони і найбільш важливі підзаконні акти (у більшості випадків — прирівняні до законів. Такими свого часу були декрети Кабінету Міністрів України 1992–1993 років). Інакше кажучи, це нормативні акти, що встановлюють основні права й обов’язки учасників податкових відносин, цілісний правовий механізм справляння окремого податку чи збору. Принципово змінюється ситуація з прийняттям Податкового кодексу України. Цей кодифікований акт складається із норм, які саме і охоплюють регулювання всіх найважливіших відносин у сфері оподаткування.

Термін «законодавство» досить широко використовується переважно у значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту або іншу сферу суспільних відносин і є джерелами певних галузей права. Цей термін без визначення його змісту використовує й Конституція України. У законах, залежно від важливості й специфіки врегульованих суспільних відносин, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших до поняття «законодавство» включаються як закони й інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках — також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади. Частиною національного законодавства, відповідно до ст. 9 Конституції України, є також чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України[1]. Згідно з цією статтею «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України». Таким чином, поняття «законодавство» охоплює закони України; чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень і відповідно до Конституції України і законів України.

Стосовно відносин оподаткування законодавець включив до податкового законодавства:

1. Конституцію України. Найбільш принципові положення, що регулюють основи оподаткування, закріплюються на конституційному рівні (повноваження органів державної влади й управління, загальні принципи оподаткування та ін.)[2]. У деяких випадках приймаються спеціальні конституційні й органічні закони — Закон ФРН про фінансову допомогу Федерації й земель 1969 року; Конституційний закон про фінанси, що визначає компетенцію Федерації й земель Австрії у сфері податків; Органічний закон 1979 року про статус автономії Країни Басків (Іспанія), розділ III якого повністю розглядає фінансові питання[3]. Законодавчі акти інших галузей права в основному стосуються або деяких аспектів податків, або додаткових ознак, які характеризують правовий механізм окремого податку чи збору. Водночас навряд чи безсуперечним є подібне положення Податкового кодексу України. Коли йдеться про склад податкового законодавства, то зрозуміло, що його мають становити цілісні акти, а не окремі вилучення (статті або розділи) із них. Конституція України містить цілий ряд норм-принципів, які визначають фундамент законодавчого впливу на податкові відносини та містять приписи, на які повинне спиратися все податкове законодавство[4]. Втім це не дає підстав визначити Конституцію України як податковий закон. Саме тому треба враховувати, що в регулюванні податкових відносин беруть участь лише деякі статті Конституції України.

2. Податковий кодекс України виступає основним законодавчим актом, який регулює відносини оподаткування, податкову систему в цілому, її основи, елементи правового механізму податку. У цьому акті поєднуються матеріальні й процесуальні сторони регулювання податкової системи, всі аспекти справляння податків та зборів.

3. Митний кодекс України та інші закони з питань митної справи в частині регулювання правовідносин, що виникають у зв’язку з оподаткуванням ввізним або вивізним митом операцій з переміщення товарів через митний кордон України. Виокремлення цієї складової податкового законодавства із інших норм цього кодифікованого акта є не досить вдалим. По-перше, це положення суперечить п. 1.2 ст. 1 Кодексу, де йдеться про «закони з питань митної справи». Яким чином співвідноситься Митний кодекс з цими законами та з митним законодавством у цілому, це питання формує підстави відповідної колізії. По-друге, досить складно уявити, яким чином Митний кодекс України може регулювати правовідносини. Елементарні знання про право дозволяють дійти висновку, що правовідносини — це суспільні відносини, вже врегульовані правом, і регулювання врегульованих відносин суперечить не лише призначенню Митного кодексу, а й елементарній логіці.

4. Чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і якими регулюються питання оподаткування. Цю складову податкового законодавства доцільно розглядати в конституційній редакції. У статті 9 Конституції України йдеться не просто про чинні міжнародні договори, а про чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України[5]. Пункт 3.2 ст. 3 цього Кодексу закріплює традиційний припис переваги норм міжнародного договору над нормою закону України.

5. Нормативно-правові акти, прийняті на підставі та на виконання цього Кодексу та інших законів з питань митної справи. Ця складова податкового законодавства охоплює велике коло нормативно-правових актів. Якщо виходити з того, що Податковий кодекс України є основним і, фактично, єдиним актом, який регулює справляння податків та зборів і всі відносини, які з цим пов’язані, то до подібних законів можна віднести або закони, які закріплюють компетенцію контролюючих органів у сфері оподаткування, або закони, які мають вносити зміни до податкового законодавства.

6. Рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, прийнятих за правилами, що встановлені цим Кодексом. Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим, яка в межах своїх повноважень приймає рішення та постанови, що є обов’язковими до виконання в Автономній Республіці Крим[6]. До відання Автономної Республіки Крим, відповідно до ст. 138 Конституції України, відноситься розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної політики України.

Певними повноваженнями наділені органи місцевого самоврядування у сфері оподаткування. Матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є поряд з іншими складовими доходи місцевих бюджетів, які надходять в управління місцевих рад. Територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування встановлюють місцеві податки та збори відповідно до закону[7]. Деталізує повноваження місцевих рад у галузі оподаткування Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»[8]. Виключною компетенцією сільських, селищних та міських рад щодо встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у межах, визначених Законом, та затвердження, відповідно до Закону, ставок земельного податку, розмірів плати за користування природними ресурсами, що є у власності відповідних територіальних громад[9]. Виключно на пленарних засіданнях міських рад (міст з районним поділом) встановлюються нормативи централізації коштів від земельного податку на спеціальних бюджетних рахунках районів міста. Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплено і досить цікаву конструкцію, яка на сьогодні не застосовується, але досить широко використовувалась за часів радянської влади. Згідно із ст. 1 цього Закону на рівні територіальних громад може використовуватись самооподаткування як форма залучення на добровільній основі за рішенням зборів громадян за місцем проживання коштів населення відповідної території для фінансування разових цільових заходів соціально-побутового характеру. Навряд чи цей припис може бути життєздатним, бо цей підхід не може бути узгоджений із ст. 6 цього Кодексу. По-перше, не можна справляти обов’язкові примусові платежі (податки та збори) на добровільній основі. По-друге, виходячи із положень закону, справляння таких платежів повинно мати цільову спрямованість. Тоді як податок відрізняється нецільовим характером.

Стаття 4. Основні засади податкового законодавства України

4.1. Податкове законодавство України ґрунтується на таких принципах:

4.1.1. загальність оподаткування — кожна особа зобов’язана сплачувати встановлені цим Кодексом, законами з питань митної справи податки та збори, платником яких вона є згідно з положеннями цього Кодексу;

4.1.2. рівність усіх платників перед законом, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації — забезпечення однакового підходу до всіх платників податків незалежно від соціальної, расової, національної, релігійної приналежності, форми власності юридичної особи, громадянства фізичної особи, місця походження капіталу;

4.1.3. невідворотність настання визначеної законом відповідальності у разі порушення податкового законодавства;

4.1.4. презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу;

4.1.5. фіскальна достатність — встановлення податків та зборів з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його надходженнями;

4.1.6. соціальна справедливість — установлення податків та зборів відповідно до платоспроможності платників податків;

4.1.7. економічність оподаткування — установлення податків та зборів, обсяг надходжень від сплати яких до бюджету значно перевищує витрати на їх адміністрування;

4.1.8. нейтральність оподаткування — установлення податків та зборів у спосіб, який не впливає на збільшення або зменшення конкурентоздатної платника податків;