РОЗДІЛ VIII ЕКОЛОГІЧНИЙ ПОДАТОК

Як зазначено у ст. 17, 34 Закону про відходи, суб’єкт господарської діяльності, у власності або користуванні якого є хоча б один об’єкт поводження з небезпечними відходами, зобов’язаний: мати дозвіл на експлуатацію об’єкта поводження з небезпечними відходами та мати ліцензію на здійснення операцій у сфері поводження з небезпечними відходами.

Слід зазначити, що органи ДПС до платників податків відносять тих суб’єктів, внаслідок діяльності яких утворюються всі види відходів[283] і спеціалізовані організації, що займаються збором (прийомом) відходів і здійснюють їх розміщення. Тобто має місце подвійне оподаткування, один і той самий об’єкт оподаткування обкладається двічі. При чому утворювачі відходів один раз сплачують екологічний податок самостійно, а другий — в ціні, яку сплачують спеціалізованим організаціям зі збору (прийому) відходів за їх розміщення.

У Верховний Раді України зареєстрований проект ЗУ «Про внесення змін до статті 14 Податкового кодексу України (щодо визначення поняття «розміщення відходів»)»[284], покликаний вирішити проблему подвійного оподаткування розміщення відходів. У ньому пропонується виключити з об’єкта оподаткування відходи, які зберігаються їх виробниками у спеціально відведених місцях чи об’єктах на строк, що не перевищує трьох місяців з моменту їх утворення до моменту їх утилізації чи видалення, або до передачі на договірних засадах спеціалізованим підприємствам для проведення їх утилізації чи видалення.

Податкові органи, аргументуючи нормами ПК України, до платників екологічного податку відносили також житлово-комунальні підприємства (ОСББ, ЖБК, ЖЕК). Об’єктом та базою у цих суб’єктів є відходи (в тому числі небезпечні, побутові, інші, які утворилися у процесі діяльності та підлягають утилізації чи видаленню), що тимчасово розміщуються (зберігаються), незалежно від терміну, до їх передачі на утилізацію або розміщення іншому суб’єкту господарювання (комунальному або спеціалізованому підприємству тощо) в місця видалення відходів[285].

Слід зазначити, що профільні міністерства мали іншу думку щодо цього питання, аргументуючи це тим, що ключовим у визначенні терміна «розміщення відходів», наведеному в пп. 14.223 ПК України, є отримання дозволів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері поводження з відходами на використання місць розміщення та тимчасового розміщення до утилізації або видалення відходів. А на цей час законодавством не передбачено отримання дозволу центрального органу виконавчої влади у сфері поводження з відходами на зберігання побутових відходів у контейнерах чи на контейнерних майданчиках для побутових відходів[286]. До компетенції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища не віднесено питання надання вказаних дозволів (відповідно до ст. 23 ЗУ «Про відходи» (повна назва наведена вище). Крім того, відповідно до Закону України від 19.05.2011 р. № 3392-VI «Про Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності» такий документ не включено до переліку документів дозвільного характеру[287].

Основне призначення спеціально відведених місць чи об’єктів — видалення відходів шляхом захоронення або знешкодження. Зазначені у листі місця тимчасового зберігання відходів, а саме контейнери (контейнерні майданчики) для побутових відходів не є місцями їх остаточного видалення і не належать до спеціально відведених місць чи об’єктів.

Тобто ні власники чи балансоутримувачі, ні виконавці послуг з вивезення побутових відходів не здійснюють їх розміщення, а лише збирання та/ або перевезення.

Іншим листом Міністерство екології та природних ресурсів України[288] підтверджує свою раніше сформовану позицію і зазначає, що тимчасове зберігання відходів у контейнерах або урнах не є розміщенням відходів у розумінні ст. 1 ЗУ «Про відходи», а контейнери і урни не відносяться до спеціально відведених місць чи об’єктів.

В останньому абзаці вказаного листа зазначається, що «Відповідно до пункту «і» ст. 17 ЗУ «Про відходи» суб’єкти господарської діяльності в сфері поводження з відходами зобов’язані своєчасно в установленому порядку сплачувати екологічний податок, що стягується за розміщення відходів. Пп. 14.1.223 ПК України визначено термін «розміщення відходів», який суттєво відрізняється від аналогічного терміна, визначеного Законом України «Про відходи». Відповідно до ст. 5 Податкового кодексу України, у разі якщо поняття, терміни, правила та положення інших актів суперечать поняттям, термінам, правилам і положенням Податкового кодексу України, для регулювання відносин оподаткування застосовуються поняття, терміни, правила і положення Податкового кодексу України. У зв'язку із цим для вирішення порушеного питання Мінприроди пропонує звернутися за роз’ясненням до Державної податкової служби».

Комунальне підприємство (спеціалізоване підприємство), яке виконує послуги в частині збирання та вивозу побутових відходів (за умови, що не має власних об’єктів розміщення відходів) та у подальшому по договору передає їх для розміщення іншим власникам відходів, які здійснюють діяльність щодо видалення та утилізації відходів, мають орендовані, власні звалища (полігони), не є платником екологічного податку до бюджету[289].

Після проведених громадських слухань та врахувавши зауваження профільних міністерств позиція податкових органів змінилася і відповідно до наказу ДПС України від 16.12.2011 р. № 258 «Про затвердження Узагальнюючої податкової консультації щодо екологічного податку, що справляється за розміщення побутових відходів» платниками екологічного податку за розміщення побутових відходів є лише ті суб'єкти господарювання, що розміщують їх у спеціально відведених для цього місцях чи об’єктах, на використання яких отримано відповідний дозвіл спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища або його органів на місцях.

Також до об’єкта оподаткування податкові органи відносять ті відходи, які підлягають продажу або використовуються у власному виробництві[290], що взагалі економічно необґрунтовано. Адже основною метою екологічного податку, що сплачується за розміщення відходів, є зменшення обсягів їх розміщення, а вказані відходи не будуть розміщуватися взагалі, вони зберігатимуться певний час до їх переробки. Виходом із цієї ситуації для суб’єктів господарювання, внаслідок діяльності яких утворюється такий об’єкт оподаткування, є зміна технології виробництва. Відходи, які підлягають продажу, можуть стати готовою продукцією, яка підлягає подальшому використанню, або напівфабрикатами, призначеними для подальшої переробки з метою одержання готової продукції.

240.1.4. Суб’єкти, зазначені у п. 240.1 ПК України, набувають ознак платника екологічного податку за умови утворення ними радіоактивних відходів та/або зберігання вже накопичених, якщо вони не порушують строки зберігання, зазначені в особливих умовах ліцензії.

Дослідимо терміни, що зустрічаються в цьому підпункті. Так, радіоактивні відходи — це матеріальні об’єкти та субстанції, активність радіонуклідів або радіоактивне забруднення яких перевищує межі, встановлені діючими нормами, за умови, що використання цих об’єктів та субстанцій не передбачається. Виробники радіоактивних відходів — юридичні або фізичні особи, внаслідок діяльності яких утворюються радіоактивні відходи, відповідно до Закону України від 30.06.1995 р. № 255/95-ВР «Про поводження з радіоактивними відходами».

Право на поводження з радіоактивними відходами мають юридичні та фізичні особи, які мають виданий у встановленому порядку дозвіл органу державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки на здійснення відповідного виду діяльності.

Відповідно до Порядку видачі ліцензій на провадження діяльності у сфері використання ядерної енергії, затвердженого Законом України «Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії» від 11.01.2000 р. № 1370-ХIV, здійснюється органом державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки або його територіальним органом.

Для отримання ліцензії на провадження діяльності у сфері використання ядерної енергії суб’єкт діяльності подає заяву до органу державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки або його територіального органу.

До заяви додаються копії засвідчених в установленому законодавством порядку установчих документів, документи, що засвідчують рівень безпеки ядерної установки або сховища для захоронення радіоактивних відходів, джерел іонізуючого випромінювання та уранових об’єктів, а також документи, що підтверджують спроможність заявника дотримуватися умов провадження заявленого виду діяльності, встановлених нормами та правилами з ядерної та радіаційної безпеки.

Перелік документів, що подаються для отримання ліцензії, а також вимоги щодо їх оформлення та змісту, встановлюються органом державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки для окремого етапу життєвого циклу ядерної установки або сховища для захоронення радіоактивних відходів та окремих видів діяльності у сфері використання ядерної енергії.

240.1.5. У даному пп. ПК України визначено, що суб'єкти, зазначені в п. 240.1 ПК України, набувають ознак платника екологічного податку, якщо вони здійснюють тимчасове зберігання радіоактивних відходів їх виробниками понад установлений особливими умовами ліцензії строк. Дослідимо терміни. Так, тимчасове зберігання радіоактивних відходів визначається як їх розміщення в об’єкті, в якому забезпечується їх ізоляція від навколишнього середовища, фізичний захист і радіаційний моніторинг, а також можливість наступного вилучення, переробки, перевезення та захоронення (відповідно до Закону України «Про поводження з радіоактивними відходами»). Термін дії ліцензії окремих видів діяльності у сфері використання ядерної енергії встановлюється органом державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки або його територіальним органом, але не повинен бути меншим ніж три роки і у разі потреби може продовжуватися за заявою ліцензіата та з дотриманням вимог, які встановлені пунктами 22–25 Постанови КМУ від 06.12.2000 р. № 1782 «Про затвердження Порядку ліцензування окремих видів діяльності у сфері використання ядерної енергії».