Розділ «1. ФІЛОСОФІЯ ПРАВОСУДДЯ ЯК ПРИКЛАДНА ФІЛОСОФІЯ ПРАВА[3]»

Узагальнимо визначення суті правосуддя через його розуміння: перше, функціональне розуміння правосуддя ототожнює його з судочинством, судовим розглядом справ, тоді як друге, змістовне розуміння акцентує на внутрішніх характеристиках судової діяльності. Якщо перше акцентує на функціях та суб’єктному складі діяльності, то друге — на змісті судового процесу та його меті, зокрема справедливості.

Окремі висновки. Узагальнюючи, констатуємо формальні та змістовні ознаки правосуддя, визначені положеннями Конституції України, їх тлумаченням чи конкретизацією. Конституційний зміст термінів «судочинство» та «правосуддя» дає можливість стверджувати: в України правосуддя, здійснюване в формі судочинства, може провадитися винятково судами як державними органами.

З одного боку, з позицій поділу державної влади та її використання чітке встановлення і регламентація судової влади є обґрунтованим: за Конституцією «державна влада в Україні» в частині «її поділу на судову» реалізовується «винятково судами» як «органами судової влади», що «здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України» (ч. 1 та ч. 2 ст. 6 Конституції).

З іншого боку, з філософсько-правової точки зору, виникає питання про те, чи лише діяльність судів може відповідати (слідуючи тлумаченню КСУ) «вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах».

В Україні відповідні положення Конституції, їх текстуальне тлумачення не уможливлюють називати таку діяльність «правосуддям». Водночас більш коректно з позицій філософії права та їх урахування в конституційному праві України стверджувати про «судочинство» як «форму здійснення правосуддя».

Обмеження здійснення правосуддя винятково судами як державними органами пояснюється, з одного боку, намаганням держави обмежити використання державної влади (зокрема примусу), аби не допустити її зловживання. Недержавне й несудове ж здійснення того, що може називатися правосуддям, не знаходить визнання держави в Україні. Разом із тим, лишається питання, чи воно (в частині змістовних, а не формальних, зокрема, суб’єктних характеристик) припинить існування, хоч і не називатиметься в теорії та конституційному праві правосуддям?

Ключовим у вирішенні поставленого питання є праворозуміння, що використовується при визначенні правосуддя, можливі колізії форми та змісту реалізації ідеї правосуддя. Адже якщо під правом розуміти не лише правові норми, встановлені державою, то постає питання про те, чи є держава винятковим суб’єктом правозастосування в формі того, що називається правосуддям — діяльності, здійснюваної винятково судами. Розкриттю цих питань можуть бути присвячені подальші філософсько-правові дослідження.

1.3. Правосуддя як мета

В Україні збільшується кількість звернень до суду і справ, що розглядаються судами. У цьому зв’язку актуалізується питання про мету правосуддя, тобто питання про те, яка мета звернення до суду, яке завдання суду при розгляді справ.

Мета (рос. цель) — результат, а в більш «глибокому сенсі» — мислена модель, ідеальний образ майбутнього, очікуваного результату, уявлення про результат, якого прагнуть. У деяких визначеннях мети охоплюються і шляхи її досягнення. Мета як мотив спрямовує і регулює діяльність людини, зумовлюючи її послідовність, системність, тощо.

У філософії проблему мети розглядає телеологія (від грецького telos — ціль і…логія) — філософське вчення про цілі процесів і явищ. Вважається, що цілі або встановлюються Богом (X. Вольф), або є внутрішніми причинами природи (Арістотель, Г. В. Лейбніц).

Питання мети правосуддя може розглядатися в контексті його мети (мети правосуддя) та правосуддя як мети. У першому розумінні правосуддя є процесом, інструментом досягнення певної мети, в другому — може розглядатися як процес, так і мета.

Відзначимо: питання, що мається на увазі під процесом правосуддя, досліджується процесуальними юридичними науками, процесуальним правом. Процесуальне право усталювалося і розвивалося під впливом німецького правознавства, руськими правознавцями як самостійний інститут і галузь правознавства воно було визнано наприкінці XIX — початку XX ст.

Не применшуючи значення і доробку процесуального права в дослідженні правосуддя як процесу і мети, але зважаючи на обмеження викладу та його філософсько-правовий методологічний інструментарій, зосередимося на з’ясуванні суті правосуддя і його мети.

Для цього звернімося до окремих положень Конституції України 1996 року щодо правосуддя та їх тлумачення і конкретизації, аналізу в рішеннях і правових позиціях Конституційного Суду України (КСУ), в яких відзначалися формальні та змістовні характеристики поняття правосуддя.

Відзначимо як істотне розмежування понять правосуддя і судочинство (як процесуальної форми здійснення правосуддя).

За тлумаченням КСУ, «відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя — це самостійна галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ» (абз. 1 п. 3 Ухвали КСУ № 44-з від 14 жовтня 1997 року)[63].

За наведеним тлумаченням, мета правосуддя — діяльність із розгляду та вирішення справ.

Зазначене положення повторюється і конкретизується новим смислом, для прикладу, у цивільному та кримінальному судочинстві. Зокрема, в положеннях статті 1 ЦПК України: «Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави». Тобто йдеться не про будь-який розгляд і вирішення справ, а такий, який відбувається «з метою захисту прав, свобод чи інтересів» осіб або держави.

Щодо мети правосуддя в кримінальному судочинстві, то в статті 2 КПК України зазначається: «Завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний».