Розділ 3 Особливості одночасного призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків

Приклад: Вироком суду від 27.06.2006 р. Д., раніше судимого 19.02.2002 р. за ч. 2 ст. 186 КК на 4 роки 2 місяці позбавлення волі, звільненого 26.05.2005 р. умовно-достроково на 1 рік 28 днів, — було засуджено за ч. 2 ст. 185 КК на 1 рік обмеження волі і на підставі ст. ст. 71. 72 КК за сукупністю вироків призначене остаточне покарання у виді обмеження волі строком на 1 рік 3 місяці. Верховний Суд України, скасовуючи вирок, зокрема відзначив, що відповідно до ст. 72 КК при складанні покарань за сукупністю вироків менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий, виходячи з їх співвідношення, встановленого в ч.1 цієї статті. При призначенні засудженому покарання за сукупністю вироків суд перевів більш суворий вид покарання — позбавлення волі (невідбуту частину покарання за попереднім вироком) у менш суворий вид покарання — обмеження волі, чим порушив встановлені ст. 72 КК правила складання покарань[296].

Якщо ж роз’яснення п/п 7 п. 26 постанови Пленуму тлумачити так, як це тлумачиться в судових рішеннях[297], то можна дійти до висновку, що воно забороняє застосування правил, передбачених ч. 3 ст. 72 КК, зокрема проте, що покарання у виді штрафу при призначенні його за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають, оскільки «суд зобов’язаний визначити остаточне покарання у виді позбавлення волі», то це б означало, що постановою Пленуму Верховного Суду України забороняється застосування правил, передбачених ч. 3 ст. 72 КК, а це є також, на наш погляд, неприпустимим;

В зв’язку з цим, ми хочемо привести без коментарів думку відомих вчених-юристів на пострадянському просторі Л.В. Іногамової-Хегай та В.О. Навроцького про деякі рішення Пленумів Верховних Судів Росії та України. Перша, зокрема відзначала, що «названі невідповідності між рекомендаціями Верховного Суду РФ та нормами КК о призначенні покарання ставлять під сумнів обґрунтованість судових рекомендацій… Протиріччя в КК може і повинен усувати тільки законодавець. Верховний Суд РФ має право тільки роз’яснювати закон»[298], а другий підкреслював, що «вагомість тлумачення кримінального закону, яке дає Верховний Суд України, має базуватися не на його формальній обов’язковості, а на авторитетності цього органу, послідовності у проведенні певних позицій, врахуванні обґрунтованої думки практичних працівників та науковців, щодо вирішення певних проблем. Насмілюся на крамольну думку, що постанови Пленуму Верховного Суду України аж ніяк не повинні бути фетишем, висловлені там положення з питань тлумачення закону можуть і повинні бути об’єктом наукової критиці»[299].

Ми в цілому згодні зі змістом абзацу четвертого пункту 10 в редакції постанови Пленуму від 12 червня 2009 року проте, що «частиною 2 статті 75 КК передбачено, що суд за наявності визначених законом підстав може ухвалити рішення про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням, якщо протягом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов’язки. Виходячи з цих положень закону, а також зі змісту частини 3 статті 78 КК, у разі вчинення особою під час іспитового строку нового злочину суди мають розцінювати це як порушення умов застосування статті 75 КК про звільнення від відбування покарання з випробуванням і призначати покарання за сукупністю вироків на підставі статті 71 КК. У таких випадках повторне звільнення від відбування покарання є неприпустимим»[300].

Однак, заборона у цих випадках повторно звільняти засудженого від відбування покарання (ст. 75 КК), ще не свідчить проте, що у цих випадках не можливо застосування до нього правил, передбачених ч. 3 ст. 72 КК. На наш погляд, Пленум зробив «ревізію» Кримінального кодексу України, давши рекомендацію суддям застосовувати в цих випадках тільки статтю 71 КК, між тим в ч. 3 ст. 78 КК вказано проте, що в цих випадках покарання засудженому призначається за правилами передбаченими в статтях 71 і 72 КК.(До речі, абзац четвертий пункту 10 постанови Пленуму в редакції постанови Верховного Суду України від 12.06.2009 р. в цій частині суперечить абзацу другому пункту 10 цієї постанови Пленуму, в якому вказано, що у разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину суд призначає покарання за правилами, передбаченими статтями 71, 72 КК). У зв’язку з цим, розглянемо приклад із судової практики.

Приклад: Вироком суду від 10.02.2006 р. Г., раніше судимого 01.04.2003 р. за ч. 3 ст. 185 КК на 4 роки позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК, — було засуджено за ч. 1 ст. 204 КК до штрафу в розмірі 8500 грн. Вироком апеляційного суду від 16.05.2006 р. вирок місцевого суду в частині призначення покарання був скасований, а Г. був засуджений за ч. 1 ст. 204 КК до штрафу в розмірі 8500 грн. На підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків призначено покарання у виді 4 років позбавлення волі і штрафу в розмірі 8500 грн. Верховний Суд України залишив без задоволення касаційну скаргу захисника проте, що апеляційний суд не мав право призначати Г. покарання у виді реального позбавлення волі, а вирок апеляційного суду без змін[301].

Ми погоджуємося з рішенням апеляційного суду про неможливість повторного звільнення Г. від відбування покарання, однак, на наш погляд, апеляційний суд не мав право застосовувати в цьому випадку правила призначення покарання на підставі ч. 1 ст. 71 КК, оскільки суд другої інстанції, призначивши покарання за новий злочин, у виді стягнення штрафу, повинен був застосувати тільки правила призначення покарання, передбачені ч. 3 ст. 72 КК і призначене покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки і призначене покарання за новий злочин у виді стягнення штрафу у розмірі 8500 грн. повинні були виконуватися самостійно, про що апеляційний суд помилково не вказав. (До речі, Верховний Суд України все таки змінив вирок апеляційного суду, оскільки в мотивувальній частині ухвали відзначив, що «призначенні апеляційним судом види покарань мають виконуватися самостійно»). Якби, апеляційний суд прийшов до висновку про необхідність призначення засудженому покарання на підставі ст. 71 КК тільки у виді реального позбавлення волі, то він міг призначити Г., передбачене санкцією ч. 1 ст. 204 КК, покарання, наприклад, у виді обмеження волі, а не стягнення штрафу, як це зробив місцевий суд.

Крім того, Пленум розглянув не загальне питання, як же призначати покарання при колізії між ч. 3 ст. 72 КК та ст. 71 КК, а лише окремий випадок, коли злочин був вчинений засудженим у період іспитового строку (ст. 75 КК), а за новим вироком тому було призначене покарання, передбачене ч. 3 ст. 72 КК. Між тим, осталися без відповідей, зокрема наступні питання:

— як призначати покарання в випадках, коли засуджений вчинив злочин протягом умовно-дострокового звільнення, а за новим вироком йому призначено покарання, передбачене ч. 3 ст. 72 КК?

— як призначати покарання в випадках, коли засудженому за попереднім вироком було призначено реальне основне покарання, наприклад у виді позбавлення волі, а за новим вироком призначено покарання, передбачене ч. 3 ст. 72 КК?

— як призначати покарання в випадках, коли засудженому за попереднім вироком, призначено покарання, передбачене ч. 3 ст. 72 КК, а за новим вироком призначено реальне основне покарання, наприклад у виді позбавлення волі?

На відміну від наслідків про неможливість повторного звільнення від відбування покарання, які передбачені в випадку порушення вимог ч. 2 ст. 75 та ч. 1 ст. 78 КК, для осіб звільнених від відбування покарання з випробуванням (ч. 1 ст. 75 КК), такі наслідки або відсутні зовсім у законі, оскільки законодавець не передбачив ніяких вимог до їх поведінки після звільнення, наприклад, при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання (ст. 81 КК), або такі наслідки наступають тільки при порушенні певної поведінки особою, яка не пов’язана з вчиненням нового злочину, наприклад, при звільненні від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (ч. 5 ст. 79 КК). Якщо ж дані особи вчинять новий злочин протягом невідбутої частини покарання (ч. 4 ст. 81 КК) або в період іспитового строку (ч. 6 ст. 79 КК) то негативний наслідок для них наступає тільки у тому, що суд призначає їм покарання за правилами, передбаченими у статтях 71 і 72 цього Кодексу.

Таким чином, у цих випадках, закон не містить обмежень, при наявності правових підстав на звільнення цих осіб від відбування певних видів покарання з випробуванням (ч. 1 ст. 75 КК), як при застосуванні правил, передбачених ст. 71 КК, так і при застосуванні правил, передбачених ч. 3 ст. 72 КК. Між тим, при застосуванні правил, передбачених ч. 3 ст. 72 КК, суд повинен, на наш погляд, скасовувати, наприклад, звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (ст. 79 КК) або умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК), оскільки, по перше, закон (ч. 3 ст. 72 КК) вимагає, щоб ці покарання виконувалися, тобто особи не продовжували находитися в стані звільнення від відбування покарання, а по друге, інше рішення суперечило би також вимогам інституту судимості, зокрема, п. 2 ст. 89 КК проте, що жінки, засуджені відповідно до ст. 79 КК, не мають судимість, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину, а також ч. 3 ст. 90 КК, проте, що строк погашення судимості обчислюється з дня дострокового звільнення особи від відбування покарання. В цьому випадку погашення судимості повинно здійснюватися з моменту набрання законної сили новим обвинувальним вироком, окремо за кожний злочин, виходячи зі ступеня тяжкості злочинів, виду покарання за правилами, передбаченими ст. 89 КК.

Однак ми погоджуємося з тим, що ці складні питання в теоретичному аспекті і потребують більш детального дослідження як вченими так і практичними робітниками, а тому рано по них ставити крапку.

Ще більш складною є ситуація, коли в цих випадках, як за попереднім вироком, так і по новому вироку, призначалися додаткові види покарань.

Приклад: Місцевий суд вироком від 03.09.2007 р. засудив К., раніше судимого 24.04.2007 р. за ч. 4 ст. 191 КК, ч. 2 ст. 366 КК до покарання у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права займати посади, пов'язані з майновими цінностями строком на 2 роки, на підставі ст. 75 КК звільненого від відбування основного покарання, — за ч. 1 ст. 366 КК до стягнення штрафу в розмірі 550 грн. з позбавленням права займати зазначені посади строком на 2 роки. Із матеріалів справи вбачається, що К. вчинив злочин, передбачений ч. 1 ст. 366 КК, в червні 2005 р. Враховуючи вимоги, передбачені ч. 3 ст. 72 КК, згідно з яким основні покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю злочинів складанню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно, суд не застосував ч. 4 ст. 70 КК до цих видів покарань[302].

На нашу думку, місцевий суд не врахував того, що засудженому були призначенні додаткові покарання одного виду як за попереднім вироком, так і за наступним вироком, а правила, передбаченні як ч. 3 ст. 72 КК, а також роз’яснення Верховного Суду України проте, що коли особа, щодо якої було застосоване звільнення від відбування покарання з випробуванням, вчинила до постановлення вироку в першій справі інший злочин, за який вона засуджується до покарання, що належить відбувати реально, застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань не допускається (п. 23 постанови Пленуму)[303], стосуються тільки основних видів покарань. В цьому випадку суд повинен був призначити остаточне додаткове покарання за сукупністю злочинів за правилами, передбаченими ч. 4 ст. 70 КК, і на підставі ч. 3 ст. 70 КК приєднати його до одного із основних покарань.

На наш погляд, вказівка про застосування правил, передбачених ч. 3 ст. 72 КК у резолютивній частині вироку, може бути наступною. Припустимо, що за попереднім вироком від 01.02.2007 р. особа була засуджена до покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки із звільненням від відбування покарання з випробуванням. Під час іспитового строку вона вчинила новий злочин за який новим вироком від 01.05.2007 р. їй було призначено покарання у виді стягнення штрафу в розмірі 850 грн. і суд в даному випадку повинен застосувати правила, передбачені ч. 3 ст. 72 КК. В останньому вироку повинно бути, зокрема зазначено: «На підставі ч. 3 ст. 72 КК невідбуту частину покарання за попереднім вироком від 01.02.2007 р. у виді 3 років позбавлення волі і призначене покарання за вироком від 01.05.2007 р. у виді стягнення штрафу у розмірі 850 грн. — виконувати самостійно»;

Деякі попередні висновки:

1) основні покарання у виді штрафу або позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю злочинів і вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно. В цих випадках покарання призначається на підставі ч. 3 ст. 72 КК з застосуванням принципу самостійного призначення і виконання покарання;