Розділ 1 Призначення покарання за сукупністю злочинів

Приклад: Районний суд засудив Р. за ч. 1 ст. 364 КК із застосуванням ст. 69 КК до штрафу в розмірі 510 грн., за ч.1 ст. 366 КК до штрафу в розмірі 510 грн. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів Р. було призначено покарання у виді 1020 грн. штрафу. Верховний Суд України вирок відносно Р. змінив та вказав, що якщо особа засуджується за сукупністю злочинів і жодний із них не є умисно тяжким чи умисним особливо тяжким злочином, то відповідно до правил ч. 2 ст. 70 КК загальна максимальна межа остаточного покарання має дорівнювати максимальній межі найбільш суворої санкції з цих статей (частин статей) Особливої частини КК. Визнавши Р. винуватим у вчиненні зазначених злочинів, жодний з яких відповідно з кваліфікацією ст. 12 КК не є умисно тяжким чи умисним особливо тяжким злочином, суд призначив засудженому за ці злочини по 510 грн. штрафу, а на підставі ч. 2 ст. 70 КК замість призначення Р. остаточного покарання за правилами загальної межі, яке у даному конкретному випадку не може перевищувати максимальної межі найбільш суворої санкції з цих статей, а саме: 850 грн. штрафу (ч. 1 ст. 366 КК), призначив йому остаточне покарання — 1020 грн., тобто за правилами особливої межі покарання, встановленого для даного виду покарання в ст. 53 КК, що є помилковим[36].

(Слід урахувати, що у разі призначення такого виду покарання як штраф у межах санкції статті, що передбачає найбільш суворий його розмір, може скластися ситуація, за якою штраф буде призначений фактично у такому розмірі, що перевищує його максимум — 1000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян який встановлений ч. 2 ст. 53 КК у цілій низці санкцій статей Особливої частини КК (наприклад, статті 209-1, 218, 220 та ін.) закон передбачає штраф, максимальна межа якого перевищує 1000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян[37]).

У судовій практиці при складанні покарань, виникають наступні питання:

— чи необхідно враховувати обмеження ч. 4 ст. 12 КК, для максимального строку покарання, якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким;

— у ч. 2 ст. 70 КК мова йде про особливо тяжкий злочин, незалежно від форми вини чи особливо тяжкий злочин повинен бути тільки умисним?

1. На наш погляд, обмеження ч. 4 ст. 12 КК (тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років) не стосується межі максимального строку, оскільки конкуренції між ч. 2 ст. 12 КК та ч. 2 ст. 70 КК не має, а кримінальний закон встановлює тільки одне обмеження — максимальний строк, встановлений для даного виду покарання в Загальній частині цього кодексу. Враховуючи, що в абсолютної більшості санкцій умисних тяжких злочинів передбачений вид покарання — позбавлення волі на певний строк, а ст. 63 КК для цього виду покарання передбачила максимальний строк — 15 років, слід визнати, що суд в цих випадках може при складанні покарань остаточно призначати покарання в цих межах. Такої точки зору придержується і В.І. Тютюгін[38]. Між тим звертаємо увагу на «неадекватне» співвідношення між ст. 32 ч. 1, ст. 33 ч. 2 та ст. 70 ч. 2 КК про межі призначення покарання при повторності та сукупності злочинів. Наприклад, одна особа вчинила 36 крадіжок з проникненням у житло (ст. 185 ч. 3 КК), а друга особа тільки 2, при чому остання була незакінченою (ст. 185 ч. 3 та ст. 15 ч. 2 — ст. 185 ч. 3 КК), то особі яка вчинила 36 злочинів, може бути призначене максимальне покарання — аж шість років позбавлення волі, (тобто два місяця позбавлення волі за кожну квартирну крадіжку), а особі яка вчинила тільки два таких злочини, може бути призначене мінімальне покарання шляхом часткового складання покарань — три роки один місяць позбавлення волі, а максимальне покарання — аж дванадцять років позбавлення волі.

2. На думку С.Д. Шапченко та О.А. Чумакова, в ч. 2 ст. 70 КК мова йде про умисні як тяжкі так і особливо тяжкі злочини[39]. Такої ж позиції придержується і Верховний Суд України[40]. Іншу точку зору має В.І. Тютюгін. На його погляд, коли річ іде “про особливо тяжкий злочин, форма вини значення не має і останній може бути як умисним, так і необережним[41]. На нашу думку, є сумніви в такому тлумаченні ч. 2 ст. 70 КК останнім. По перше, таке тлумачення не витікає із змісту ч. 2 ст. 70 КК, в якій вказано, “якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. Тобто, із змісту закону виходить, що умисним повинен бути як тяжкий, так і особливо тяжкий злочин. По друге, якщо форма вини для особливо тяжких злочинів значення не має, то виникає питання, чому законодавець поставив осіб, які вчинили необережні тяжкі злочини, в більш привілейоване становище в порівняні з особами, які вчинили необережні особливо тяжкі злочини, оскільки межа для них обмежується тільки санкцією статті Особливої частини цього Кодексу. В третє, особи які вчинили умисні особливо тяжкі злочини та особи, які вчинили необережні особливо тяжкі злочини, будуть знаходитися в рівних умовах, що є, по крайній мірі, не справедливо по відношенню до останніх.

У судовій практиці неодноразово виникало питання про те, як застосовувати правила, передбачені ст. 70 ч. 2 КК, якщо злочинні дії винного були перекваліфіковані в суді?

Верховний Суд України, вказав, що суд може перекваліфікувати кримінально каране діяння з однієї статті на декілька статей кримінального закону, які передбачають відповідальність за менш тяжкі злочини, якщо при цьому не погіршується становище засудженого і не порушується право останнього на захист. Призначене за сукупністю злочинів покарання не повинне бути більш суворим, ніж максимальне покарання, передбачене санкцією статті КК, за якою було кваліфіковане кримінально каране діяння у постанові про притягнення особи як обвинуваченого і в обвинувальному висновку (п. 24 постанови Пленуму)[42].

При призначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів шляхом повного або часткового їх складання, менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий вид покарання, за правилами передбаченими ч. 1 ст. 72 КК. Зокрема, 1 дню позбавлення волі відповідають: 1 день арешту, 2 дні обмеження волі, 3 дні виправних робіт, 8 годин громадських робіт.

При цьому, коли за злочини, що утворюють сукупність, призначено основні покарання різних видів, які не підлягають заміні (штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю), суд може застосувати принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим (п. 22 постанови Пленуму)[43] або призначити кожне з них до самостійного виконання (ст. 72 ч. 3 КК).

Таке рішення законодавця пояснюється тим, що перелічені у ч. 3 ст. 72 КК види покарань належать то тієї їх групи, в яку входять такі різновиди покарання, які з урахуванням характеру право обмежень, що в них містяться, не можуть бути співвіднесені між собою в якому-небудь еквіваленті і тому визнаються законом такими, що не підлягають переводу одне в інше, а звідси — і не можуть бути призначені за сукупністю злочинів шляхом їх складання.

Таким чином, закон, виходячи з неможливості переводу таких покарань одне в інше, а отже, і їх складанню, встановлює особливий порядок призначення за їх сукупністю злочинів. Тому у випадках, передбачених ч. 3 ст. 72 КК, має місце ситуація, коли не тільки при призначені покарань за окремі злочини, а й при визначенні остаточної його міри за їх сукупністю у вироку зазначається відразу декілька видів основних покарань, бо всі вони застосовуються до засудженого одночасно — без поглинення і складання між собою[44].

Однак нерідко суди забувають про те, що призначити два основних покарання за сукупністю злочинів можливо тільки тоді, коли був застосований принцип часткового або повного складання злочинів, однак це не можливо при застосуванні принципу поглинення менш суворого покарання більш суворим.

Приклад: Міський суд засудив В. за ч. 1 ст. 204 КК до штрафу на суму 8500 грн., за ч. 2 ст. 204 КК до 3 років позбавлення волі з конфіскацією незаконно виготовленої продукції, за ч. 3 ст. 204 КК до 5 років позбавлення волі з конфіскацією незаконно виготовленої продукції, та за ч. 1 ст. 216 КК до 2 років обмеження волі. Відповідно до ст. ст. 70, 72 КК за сукупністю злочинів В. остаточно було призначено покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим у виді 5 років позбавлення волі з конфіскацією незаконно виготовленої продукції, а також штрафу на суму 8500 грн. Верховний Суд України вирок змінив і відзначив, що із змісту ч. 3 ст. 72 КК вбачається, що основне покарання у виді штрафу виконується самостійно при призначенні його за сукупністю злочинів чи вироків з іншими покараннями в разі застосування принципу повного або часткового складання призначених покарань. Застосовуючи принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим при визначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів, суд помилково послався в резолютивній частині вироку на необхідність виконання призначеного за передбачений ст. 204 ч. 1 КК злочин штрафу самостійно[45].

Більш цікавим є інший приклад із судової практики.

Приклад: Районний суд засудив Н. за ч. 1 ст. 122 КК на 2 роки виправних робіт з утриманням 15 % заробітку в доход держави, за ч.1 ст. 358 КК до штрафу в розмірі 680 грн., за ч. 3 ст. 358 КК до штрафу в розмірі 510 грн. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів Н. було призначено покарання у виді 2 років виправних робіт з утриманням 15 % заробітку в доход держави і штрафу в розмірі 680 грн. Апеляційний суд та Верховний Суд України вирок залишили без змін[46].

Аналіз рішення суду свідчить, що районний суд при призначені покарання за сукупністю злочинів одночасно застосував як принцип поглинення менш суворого покарання (штраф в розмірі 510 грн.) більш суворим, так і принцип складання призначених покарань, після чого застосував правила, передбачені ч. 3 ст. 72 КК. Що ж до можливого одночасного застосування принципів поглинання менш суворого покарання більш суворим та повного (часткового) складання покарань, то в теорії кримінального права існує дві точки зору з даного питання. Одні вчені заперечують можливість одночасного застосування різних принципів призначення покарання за сукупністю злочинів, інші, у тому числі М.І. Бажанов та В.І. Тютюгін вважають за можливе застосовувати комбінацію даних принципів призначення покарання за сукупністю злочинів[47]. Ми підтримуємо останню точку зору, оскільки серед обмежень, передбачених в ст. 70 КК, відсутня заборона на одночасне застосування різних принципів призначення покарання за сукупністю злочинів.

«Крім того, у деяких випадках суд навіть «змушений» удаватися до одночасного застосування одразу декількох принципів остаточного покарання за сукупністю злочинів. Достатньо уявити собі ситуацію, коли при вчиненні трьох злочинів за два з них суд призначає, наприклад, по одному року обмеження волі, а за третій — основне покарання у виді штрафу. Вочевидь, що обмеження волі може бути остаточно визначено тут лише шляхом складання, бо призначено за окремі злочини в однакових розмірах, а штраф або поглинається обмеженням волі (ч. 1 ст. 70 КК), або застосовується самостійно (ч. 3 ст. 72 КК)»[48].

Звертаємо увагу суддів на те, що інші види основних покарань, крім штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, самостійному виконанню не підлягають.