Розділ 1. Критичний аналіз сучасних законів України про амністію

Звідси витікає парадоксальний висновок, що вагітним жінкам або особам, які мають неповнолітніх дітей і вчинили злочини з необережності, за які КК передбачено покарання від 10 до 12 років позбавлення волі та відбули не менше половини призначеного строку основного покарання, треба приховувати, що вони вагітні або мають неповнолітніх дітей, інакше дії цих Законів на них не будуть поширюватися.

Однак, згідно із принципом гуманізму, якими в вступній частині цих нормативних актів, керуються ці Закони, повинно бути все навпаки. Зокрема, вагітні жінки і інші особи, зазначені у ст. 1 цих Законів повинні бути звільнені від покарання або кримінальної відповідальності на привілейованих підставах, чим останні засуджені особи.

По друге, порушення принципів гуманізму та справедливості в Законі України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. має місто також у відношенні засуджених військовослужбовців строкової служби, які відбувають покарання в виді тримання в дисциплінарному батальйоні. Згідно з п. “б” ст. 4 цього Закону дана категорія засуджених осіб звільняється від цього покарання, за тяжкі злочини, вчинені вперше, якщо вони на день набрання цим Законом відбули не менше половини призначеного строку основного покарання.

Відповідно до п. “б” ст. 3 цього ж Закону особи, крім зазначених у ст. 1 даного нормативного акту, звільняються від покарання, зокрема, у виді позбавлення волі, якщо вони засуджені вперше за умисні злочини, за які Законом передбачено покарання у виді позбавлення волі строком не більше 8 років, якщо на день набрання чинності цим Законом вони відбували не менше половини призначеного строку основного покарання.

Таким чином, військовослужбовцям строкової служби, які вчинили вперше умисні злочини, за які Законом передбачено покарання у виді позбавлення волі строком не більше 8 років, вигідніше щоб суд призначив їм більш суворе покарання – позбавлення волі замість тримання в дисциплінарному батальйоні, оскільки в цьому випадку амністія до них буде застосована після відбуття половини призначеного строку основного покарання в містах позбавлення волі, чим після відбування не менше 2/3 призначеного строку основного покарання в виді тримання в дисциплінарному батальйоні.

Іще один парадоксальний висновок. Чим більш суворий вид покарання буде призначено засудженому, тим скоріше до нього буде застосована амністія. До речі, цей висновок підтверджує зміст ст. 5 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. та Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р. Згідно даної статті засудженим до обмеження волі чи позбавлення волі на певний строк, якщо вони не підлягають звільненню від покарання на підставі статей 1-4 цих Законів, скорочується на 1/3 невідбута частина покарання. Виникає питання, чому законодавець не застосував амністію при цих умовах та підставах до осіб засуджених за особливо тяжкі умисні чи необережності злочини, яким призначено більш м'яке покарання чим обмеження волі чи позбавлення волі на певний строк?

Порушення принципів справедливості та гуманізму, на наш погляд, є в п. «з» ст. 7 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., а також в п. “і” ст. 7 Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. та Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р.

Аналіз складів злочинів, вказаних в п. «з» ст. 7 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р. свідчить про те, що амністія не може бути застосована до осіб, які були притягнуті до кримінальної відповідальності, або були засуджені за 28, 1 % злочинів, передбачених КК, у тому числі 4,2 % з яких відносяться до злочинів середньої тяжкості. Разом з тим аналіз цього нормативного акту свідчить також про те, що амністія може бути застосована до осіб, які були або притягнуті до кримінальної відповідальності або були засуджені за 71,9 % злочинів, передбачених КК, у тому числі 21,7 % з яких відносяться до тяжких або особливо тяжких злочинів. Не дивлячись на те, що ступень тяжкості вчинених злочинів визначає класифікацію злочинів (ст. 12 КК), законодавець вирішував не застосовувати амністію до осіб, які вчинили 24 злочинів середньої тяжкості і в той же час дозволив застосувати амністію до осіб, які вчинили 123 тяжких або особливо тяжких злочинів, передбачених діючим КК. І якщо до осіб, які вчинили 4 злочини середньої тяжкості забороняє застосування п. “г” ст. 3 Закону України “Про застосування амністії в Україні” (злочини проти основ національної безпеки України), то важко пояснити, чому:

- за погрозу заподіяння шкоди здоров'ю, або знищення або пошкодження майна народному депутату України, вчинене у зв'язку з їх державною чи громадською діяльністю (злочин середньої тяжкості – ч. 1 ст. 346 КК) амністія не може бути застосована, однак, до осіб, які вчинили умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження громадянинові, який виконує громадський обов'язок, у зв'язку із громадською діяльністю (ч. 3 ст. 350 КК), умисне знищення майна вчинене шляхом підпалу, що належить:

а) працівникові правоохоронного органу, у зв'язку із виконанням цим працівником службових обов'язків (ч. 2 ст. 347 КК);

б) громадянинові, який виконує громадський обов'язок, у зв'язку із громадською діяльністю (ч. 2 ст. 352 КК);

в) судді, у зв'язку із його діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя (ч. 2 ст. 378 КК), амністія може бути застосована, не дивлячись на те, що всі вищезгадані злочини віднесені до категорії особливо тяжких – амністія може бути застосована.

Коментар в цьому випадку зайвий.

Також трудно чим то пояснити те, чому за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому тяжке тілесне ушкодження (ч. 2 ст. 286 КК) амністія не може бути застосована, однак, до осіб, які вчинили умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження громадянинові (ч. 1 ст. 121 КК), або вбивство, вчинене через необережність (ч. 1 ст. 119 КК), чи вбивство або замах на вбивство представника іноземної держави або іншої особи, яка має міжнародний захист, з метою впливу на характер їхньої діяльності бо на діяльність держав чи організацій, які вони представляють, або з метою провокації війни чи міжнародних ускладнень (ст. 443 КК) – амністія може бути застосована;

Не відповідає принципу справедливості також і можливість застосування амністії до військовослужбовців, які розбійним шляхом заволоділи зброєю (особливо тяжкий злочин – ч. 3 ст. 410 КК), а в той же час, згідно з п. “з” ст. 7 вищевказаного Закону, амністія не може бути застосована ні до осіб, які вчинили розбій (ст. 187 КК), ні до осіб, які викрали зброю (ст. 262 КК).

І зовсім незрозумілим є рішення законодавця про можливість застосування амністії до осіб, які наприклад, заподіяли судді умисне тяжке тілесне ушкодження, у зв'язку із його діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя (особливо тяжкий злочин – ч. 3 ст. 377 КК), а в той же час амністія не може бути застосована до осіб, які наприклад, заподіяли судді побої у зв'язку з його вищевказаною діяльністю (ч. 2 ст. 377 КК).

О низькій якості останнього акту про амністію свідчить також і той факт, що згідно з п. «з» ст. 7 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р. амністія не застосовується до осіб яких притягнуто до кримінальній відповідальності чи засуджено за злочин, передбачений частиною третьою статті 420 КК України 2001 р., але амністію до цієї частини статті Кримінального кодексу України не можливо застосувати, оскільки, по перше, згідно з Законом України № 270-VІ від 15 квітня 2008 року[8] ст. 420 КК передбачає в теперішній час тільки дві частини, а по друге, злочин, передбачений ч. 3 ст. 420 КК не можливо було ніяк вчинити, так як ця кримінально-правова норма передбачала кримінальну відповідальність військовослужбовців за порушення статутних правил несення бойового чергування в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці, але таких умов, з 1.09.2001 р. не було на Україні.

Тому ми повністю згодні із Т.І. Присяжнюк в той частині, що законодавець при ухваленні закону про амністію фактично чинить на власний розсуд щодо осіб, які вчинили злочини і визнані винними в судовому порядку, це свідчить також про певне порушення принципу розподілу влади[9].