Розділ «Глава VI Системне тлумачення положень актів законодавства. Субординація правових норм»

До останнього часу (до набрання чинності Законом «Про центральні органи виконавчої влади») центральні органи виконавчої влади діяли на підставі положень, що затверджені Президентом України або Кабінетом Міністрів. Та і в цих положеннях правотворчі повноваження таких органів визначались нечітко або встановлювались вкрай обмеженими. За таких умов центральні органи виконавчої влади здійснювали правотворчі функції переважно на підставі повноважень, наданих указами Президента чи постановами Кабінету Міністрів. Це суперечило частині другій ст. 6 і частині другій ст. 19 Конституції. Причому були і такі випадки, коли повноваження на здійснення правотворчості надавалось центральним органам виконавчої влади прямо усупереч конкретним положенням закону. Зокрема, відповідно до ст. 27 Закону «Про електроенергетику» методика розрахунку розміру шкоди, завданої енергопостачальнику внаслідок викрадення електроенергії, повинна була встановлюватись Кабінетом Міністрів. Кабінет Міністрів замість того, щоб виконати вимогу названого Закону, затвердив Порядок визначення розміру і відшкодування збитків, завданих електропостачальнику внаслідок викрадення електричної енергії[146], а методику, про яку йдеться у ст. 27 Закону «Про електроенергетику», передоручив затвердити Національній комісії з регулювання електроенергетики. Суди і на цей час застосовують Методику визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією, що затверджена КНРЕ 4 липня 2006 р.[147].

Виникає питання про можливість застосування названої Методики, що затверджена усупереч ст. 27 Закону «Про електроенергетику» і без повноваження, наданого Конституцією або законом, тобто усупереч частині другій ст. 6 і частині другій ст. 19 Конституції України. Абстрактно таке застосування є неможливим, бо порушує ієрархію нормативно-правових актів. Але ж висновок про неможливість застосування згаданої Методики був би передчасним. Справа в тому, що це привело б до виникнення численних ситуацій правової невизначеності у важливій для життєдіяльності суспільства сфері, а правова невизначеність суперечить принципу верховенства права. Тому слід дійти висновку про те, що положення частини другої ст. 6 і частини другої ст. 19 Конституції на цей час не тільки встановлюють правові норми, а й вміщують у собі декларації, що є підставою для визнання юридичної сили за Методикою, про яку вище йшлося.

Якщо вже говорити про енергетику, то їй якнайбільше «не повезло» з дотриманням вимог ст. 6 і 19 Конституції. Такі, що вважаються у судовій практиці чинними, Правила користування електричною енергією затверджені НКРЕ[148]. Ці Правила уже на час їх затвердження (31 липня 1996 р.) не відповідали частині другій ст. 6 і частині другій ст. 19 Конституції, бо підставою їх видання в постанові НКРЕ були названі два укази Президента України, в той час як зазначені конституційні положення приписують державним органам діяти на підставі, в межах повноважень, та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Законом «Про електроенергетику» під зазначені Правила була підведена законодавча основа. Але з набранням чинності Господарським кодексом України ця основа знову була втрачена. Оскільки положення частини першої ст. 12 Закону «Про електроенергетику», що надавало НКРЕ повноваження затверджувати Правила користування електричною енергією, увійшло в суперечність із ч. 1 ст. 277 ГК, судова практика при застосуванні зазначених правил просто ігнорує ту обставину, що вони не відповідають ч. 1 ст. 277 ГК.

Приписуючи застосовувати до договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу загальні положення про купівлю-продаж, ст. 714 ЦК передбачає встановлення законом особливостей укладення та виконання договору постачання енергетичними та іншими ресурсами. Між тим, Правила користування електричною енергією для населення затверджені постановою Кабінету Міністрів України[149]. Правила надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення[150] затверджувались Кабінетом Міністрів України уже в період дії Цивільного кодексу 2003 р. (21 травня 2005 р.). Нова редакція Правил надання послуг з газопостачання[151] також була затверджена Кабінетом Міністрів у період, коли діяв Цивільний кодекс (14 квітня 2004 р.). Проте судова практика не визнає за можливе не застосовувати названі нормативно-правові акти тільки тому, що вони приймались на порушення закону чи пізніше увійшли у суперечність з ним.

§ 40. Загальний характер правила про ієрархію правових норм і індивідуальних правових приписів

У систему ієрархії включаються усі правові акти, у тому числі й індивідуальні правові приписи. Виняток складають лише судові рішення, що набрали законної сили, і оспорювані правочини. Тому не існує презумпції правомірності рішень загальних зборів господарських товариств, інших органів господарських товариств та інших юридичних осіб. Рішення державних органів про донарахування податків, застосування фінансових (штрафних) санкцій, не оскаржені особами, стосовно яких такі рішення прийняті, підлягають перевірці на предмет законності при розгляді справ про стягнення коштів на підставі зазначених рішень. При оскарженні дій державного виконавця учасник виконавчого провадження може посилатись на незаконність постанови про відкриття виконавчого провадження, а суд зобов’язаний перевірити законність зазначеної постанови (незалежно від особливостей розподілу тягаря доказування, встановленого відповідним процесуальним законом).

1. Правило про ієрархію правових норм і індивідуальних правових приписів є загальним. Йому підпорядковуються усі правові норми і індивідуальні правові приписи. Суди не можуть застосовувати правові норми і індивідуальні правові норми, які не відповідають правовим нормам і індивідуальним правовим приписам вищої юридичної сили. Посилання в судовому рішенні на те, що певна правова норма (певний нормативно-правовий акт) чи певний індивідуальний правовий припис (індивідуальний правовий акт) не визнані судом неконституційними, а тому підлягають застосуванню, є неправильним. Незалежно від доводів сторін суд сам зобов’язаний визначити правові норми (нормативно-правові акти), що підлягають застосуванню до правовідносин, що є предметом розгляду у суді, перевірити їх на предмет відповідності правовим нормам і індивідуальним правовим приписам вищої юридичної сили, застосовувати ці правові норми (нормативно-правові акти) чи приписи, а в разі їх невідповідності нормам (нормативно-правовим актами) і приписам (індивідуальним правовим актам) вищої юридичної сили зазначити в мотивувальній частині судового рішення на неможливість застосування певної правової норми (певного нормативно-правового акта) усупереч правовим нормам (нормативно-правовим актам) вищої юридичної сили. Це стосується і тих випадків, коли закон, інший нормативно-правовий акт, питання про відповідність якого Конституції належить до юрисдикції Конституційного Суду, не відповідає Конституції. Лише у випадках, коли у суду виникли сумніви щодо відповідності Конституції України нормативно-правового акта, питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду, він звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта (ч. 3 ст. 8 ЦПК, ч. 5 ст. 9 КАС).

2. Оспорюваний правочин відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК може бути визнаний недійсним судом. До його визнання судом недійсним він вважається таким, що породжує відповідні права та обов’язки, змінює їх чи припиняє, хоч би його невідповідність акту цивільного законодавства і була очевидною. Це ж стосується і окремих частин оспорюваних правочинів. На відміну від оспорюваних правочинів нікчемні правочини повністю підпорядковані актам законодавства і не можуть визнаватись такими, що тягнуть будь-які правові наслідки. Меншою мірою враховується та обставина, що є такі правочини, які не визнаються законом нікчемними, але які не підлягають виконанню.

3. Рішення суду, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання (ч. 1 ст. 14 ЦПК, ст. 115 ГПК, ч. 2 ст. 14 КАС, ст. 533 КПК). Вони можуть оцінюватись на предмет відповідності законодавству тільки в процесуальних формах, передбачених законом.

4. Право особи оскаржити рішення (індивідуальний правовий акт) державного органу чи посадової особи є суто превентивним, додатковим правом. Метою встановлення цього права є надання особі можливості захищати своє право до того, як незаконне, на думку особи, рішення буде виконуватись. Тому неоскарження особою рішення державного органу, посадової особи не надає такому рішенню ознаки правомірності, якщо воно суперечить законодавству. Проте адміністративні суди ніколи чітко не висловлювали правову позицію, згідно якої при розгляді справ за позовами органів державної податкової служби про стягнення сум податків, пені і штрафних санкцій на підставі рішень таких органів, що не оскаржувались у суді, слід перевіряти законність таких рішень. Господарські суди за аналогічних умов не формулювали правову позицію, відповідно до якої підлягає перевірці законність постанов органів Антимонопольного комітету про застосування штрафів, а загальні суди всіх юрисдикцій ніколи не ставили питання про законність своєчасно не оскаржених постанов державних виконавців у випадках, коли боржники оскаржують дії державного виконавця, що здійснюються на підставі зазначених постанов.

Названі індивідуальні правові акти підпорядковані відповідним актам законодавства і не можуть виконуватись, якщо вони суперечать актам законодавства. Позови про стягнення коштів на підставі таких індивідуальних правових актів можуть бути задоволені тільки за умови, що суд перевірить їх законність і дійде висновку про те, що вони не суперечать закону.