Розділ III. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ МАТЕРІ, БАТЬКА ТА ДИТИНИ

4. Розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, а у разі спору — судом.

1. В коментованій статті закріплено порядок визначення заборгованості за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу) одного з батьків. Вирахування заборгованості за аліментами, присудженими у твердій грошовій сумі, особливих складнощів не викликає (окрім того нюансу, що аліментні платежі за період, протягом якого утворилася заборгованість, підлягають індексації відповідно до закону).

У разі надходження виконавчого документа державний виконавець повинен визначити розмір заборгованості за аліментами. Розмір заборгованості обчислюється, виходячи з розміру аліментів, установленого рішенням суду. Розмір коштів, що підлягають сплаті щомісяця, підраховується й підсумовується за період, коли стягнення аліментів фактично не здійснювалося. Тому загальний розмір заборгованості виражається не у відсотковому відношенні, а завжди становить певну суму. Визначивши розмір заборгованості за аліментами, державний виконавець повідомляє про нього стягувача і боржника (ч. 3 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 p. № 606-XIV1. Спір щодо питання про розмір заборгованості за заявою заінтересованої особи вирішується судом (ч. 7 ст. 74 Закону «Про виконавче провадження»).

2. Порядок вирахування розміру заборгованості залежить від того, у твердій грошовій сумі чи в частці від заробітку (доходу) визначений судом розмір аліментів. При визначенні заборгованості за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу), виникають певні складнощі, оскільки з часом розмір і джерела

доходів платника аліментів змінюються. Відповідно до ч. 1 коментованої статті заборгованість визначається виходячи з фактичного заробітку платника аліментів за той період, коли стягнення аліментів не провадилося. Постановою Кабінету Міністрів України від 26.02.1993 р. № 146 (в редакції Постанови Кабінету Міністрів України від 01.07.2002 p. № 869)1 затверджений Перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб. Однак через тривалий час досить важко встановити розмір заробітку і коливання його рівня, всі джерела надходження доходів платника тощо. Позивач в більшості випадків позбавлений можливості надати докази, а відповідач в свою чергу не є заінтересованим в цьому. Таким чином, у розпорядженні державного виконавця нерідко немає документів, на підставі яких він міг би визначити розмір заборгованості.

3. В наступних частинах коментованої статті закріплено правила щодо обчислення заборгованості для тих випадків, якщо платник аліментів протягом певного часу не має доходу.

Якщо платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості, але працює на час визначення її розміру, заборгованість визначається виходячи з одержуваного ним заробітку (доходу). Якщо платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості й не працює на час визначення її розміру, вона обчислюється виходячи із середньої заробітної плати працівника відповідної кваліфікації або некваліфікованого працівника для даної місцевості. При цьому враховуються регіональні відмінності в рівні оплати праці. Останнє положення раніше не закріплювалось в законі (ст. 93 КпШС України). Таким чином, правила щодо визначення заборгованості за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу) одного з батьків, в СК України розширено. При цьому визначальним чинником, як і раніше, є працевлаштування платника на момент виникнення заборгованості і на момент визначення її розміру. Якщо платник аліментів не вів і не веде трудової діяльності, за основу береться середня заробітна плата. Встановлення універсальних правил для визначення заборгованості з урахуванням різних видів доходів платника є вкрай складним завданням, оскільки можливі джерела доходів особи є дуже різноманітними. Тому перевірені часом правила збережені і вдосконалені.

Однак вказані правила мають певні недоліки. Раніше основним видом доходів громадян була заробітна плата, а розмір аліментів встановлювався в законі у визначеній частці від заробітку (доходу) батьків. Зараз суд визначає розмір аліментів у кожному конкретному випадку. При цьому серед інших обставин враховується матеріальне становище платника аліментів. В сучасних реаліях заробітна плата не завжди є основною складовою матеріального становища особи, а тільки однією з таких складових. Тому при визначенні матеріального становища платника аліментів його працевлаштування не має, як раніше, вирішального значення. Таким чином, можна зробити висновок, що при визначенні заборгованості за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу), необхідно виходити з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом якого не провадилося їх стягнення. Працевлаштування платника на час виникнення заборгованості і на час визначення її розміру не повинно бути визначальним чинником. В тому випадку, якщо платник аліментів на час виникнення заборгованості не мав заробітку (доходу), заборгованість має визначатися із заробітку (доходу), який він одержує на цей час. Якщо платник аліментів не мав заробітку (доходу) на час виникнення заборгованості і не має на момент її обчислення, заборгованість має визначатися виходячи із середньої заробітної плати працівника відповідної кваліфікації або некваліфікованого працівника для даної місцевості. Крім того, викликає сумнів справедливість застосування ч. 3 коментованої статті у випадку визначення заборгованості, якщо вона утворилася у зв'язку з непрацездатністю платника аліментів. Звичайно батьки зобов'язані надавати утримання своїм дітям незалежно від власної працездатності і матеріального становища. Однак, очевидно, не правильно визначати заборгованість непрацездатної особи, виходячи із середньої заробітної плати працівника. Ймовірно, для цього випадку необхідно було б закріпити спеціальне правило, а ч. 3 коментованої статті, в свою чергу, застосовувати тільки в тому разі, якщо платник є працездатним, а трудової діяльності не веде з якихось інших причин.

4. В коментованій статті закріплено порядок визначення заборгованості тільки за аліментами, які присуджені судом. Втім, можна припустити, що вона може застосовуватися за аналогією до визначення заборгованості по договору про сплату аліментів, а також за аліментами, які стягуються відповідно до ст. 187 СК України. Певна річ, це може бути необхідним тільки в тих випадках, якщо розмір аліментів визначений в договорі або заяві у частці від заробітку (доходу) платника.

5. Коментована стаття застосовується також до відносин щодо стягнення аліментів іншим особам, які визначені цим Кодексом (ч. 5 ст. 194, ст. 201 СК України).

Стаття 196. Відповідальність за прострочення сплати аліментів

1. При виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.

2. Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.

3. Неустойка не сплачується, якщо платник аліментів є неповнолітнім.

1. Для стимулювання учасників сімейних відносин до виконання своїх обов'язків у СК України закріплено низку норм, які передбачають міри відповідальності за їхнє невиконання. Однією з яскравих новел є відповідальність у вигляді неустойки за прострочення сплати аліментів. У КпШС України 1969 р. не містилося норми, яка закріплювала б спеціальну форму відповідальності за неналежне виконання аліментного зобов'язання.

2. Проблеми сімейно-правової відповідальності завжди викликали гострі дискусії. У науці не вироблено єдиної позиції по багатьом моментам аж до теперішнього часу. Наріжним каменем є питання про те, чи можна вважати примусове стягнення аліментів мірою відповідальності. Це питання вирішується окремими вченими у різні способи залежно від того, який зміст вони вкладають у поняття санкції й відповідальності.

На думку одних учених, стягнення аліментів у судовому порядку саме по собі вже є юридичною відповідальністю, оскільки обов'язок тут здійснюється в результаті владного примусового втручання держави. Те, що ніяких додаткових обов'язків до тих, які батьки мали до моменту покладення на них юридичної відповідальності, не виникає, не вважається принциповим. Поряд з цим свого часу пропонувалося виділяти як специфічну рису сімейно-правової відповідальності те, що вона не виражається у формі покладання додаткового обтяження на зобов'язану особу.

Інші вчені вважають, що стягнення аліментів у судовому порядку не є відповідальністю, хоч і являє собою санкцію, тому що містить елемент примусу. Не будь-яка санкція, що встановлена у випадку порушення зобов'язання, є реалізацією відповідальності. Санкції поділяють на дві основні групи: міри відповідальності й міри захисту. Тобто поняття санкції й відповідальності не ідентичні. Відповідальність являє собою систему заходів примусового характеру, які застосовуються до правопорушника й викликають в його майновій сфері негативні наслідки. При стягненні аліментів у судовому порядку платник не несе жодного додаткового обтяження. На думку окремих учених, широке розуміння відповідальності, коли примусове виконання обов'язку саме по собі вважається мірою відповідальності, приводить до фактичної безвідповідальності, оскільки така відповідальність нічим не обтяжує правопорушника, окрім примусового виконання того обов'язку, який існував незалежно від (без) правопорушення3. У зв'язку із цим у юридичній літературі пропонувалося ввести систему спеціальних мір відповідальності, зокрема закріпити в сімейному законодавстві відповідальність за несплату аліментів.

Таким чином, необхідно відзначити прогресивність норми коментованої статті, в якій уперше в сімейному законодавстві передбачена спеціальна міра відповідальності за прострочення сплати аліментів — неустойка (пеня).

3. Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, що боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожний день прострочення виконання. В теорії розрізняють законну та договірну неустойки. Законною є неустойка, яку закріплено в законі. Відповідно договірною є неустойка, якщо вона визначена сторонами в договорі.