Розділ III. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ МАТЕРІ, БАТЬКА ТА ДИТИНИ

6. В ч. 1 коментованої статті вказано, що батьки управляють майном дитини без спеціального на те повноваження. Це означає, що для здійснення юридичних дій по управлінню майном батькам не потрібно мати рішення якого-небудь органу, який надавав би їм відповідні повноваження. Опікун може представляти інтереси підопічного лише на підставі документу, що посвідчує факт призначення його опікуном певної особи рішенням органу опіки та піклування. Натомість батькам достатньо доказу того, що вони є матір'ю або батьком дитини.

Свого часу в КпШС України 1969 р. вказувалося, що батьки управляють майном підопічної особи без спеціального на те призначення, однак з додержанням відповідних правил про опіку та піклування (ст. 78). В новому СК України такого застереження немає, хоча його важко визнати зайвим. Справа в тому, що батьки хоча і не потребують на відміну від опікунів підтвердження своїх повноважень, діють в майнових відносинах в загальних межах, встановлених для опікунів. Новий СК України встановлює правила щодо порядку вчинення батьками правочинів з майном дітей, проте важко сказати, що цього достатньо. В цивільному законодавстві існують норми щодо порядку управління опікуном майном підопічної особи. Можна вважати, що ці норми при необхідності також можуть застосовуватися до регулювання відносин батьків та дітей. Зокрема в ч. 2 ст. 68 ЦК України вказано, що опікун не може зобов'язуватися від імені підопічного порукою. Аналогічного правила в СК України немає, хоча при виникненні питання до відносин батьків та дітей може застосовуватися правило, що закріплене в ЦК України для опікунів.

7. У зв'язку з розширенням кола об'єктів права приватної власності діти можуть набувати права щодо таких об'єктів, управління якими вимагає спеціальних знань (акції, облігації інші цінні папери тощо). До малолітніх осіб можуть також переходити права на частки у статутному капіталі господарських товариств. Природно, що за таких обставин виникає питання про допустимість передачі батьками частини належних їм прав по управлінню майном дитини іншим суб'єктам підприємницької діяльності — професійним управителям. Такі права батьків чинним законодавством не передбачені.

В проекті Цивільного кодексу України від 25.08.1996 р., в якому на той час існувала Книга 6 — «Сімейне право», містилася спеціальна норма наступного змісту: «Якщо підопічний є власником нерухомого або особливо цінного рухомого майна, яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу опіки та піклування сам здійснювати таке управління або укласти договір про довірче управління цим майном з іншою особою» (ч. 5 ст. 1448 проекту ЦК). Аналогічна за змістом норма не була б зайвою і в новому сімейному законодавстві, оскільки чинне законодавство передбачає здійснення управлінських дій власне батьками, а не іншими особами. Таким чином, правило про можливість передачі батьками частини своїх повноважень по управлінню майном дітей професійним управителям повинно бути закріплено в законі.

8. В ч. 6 ст. 177 СК України вказано, що батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно, якщо інше не передбачено договором між ними. Очевидно, що у разі проживання батьків та дітей однією сім'єю батьки спільно вирішують усі питання, пов'язані із користуванням та розпорядженням майном дитини, набуттям речей, що задовольняють її потреби тощо. Проте дії батьків можуть бути зорганізовані і в інший спосіб. З коментованої статті випливає, що батьки можуть укласти договір, в якому буде визначено, що управління майном дитини будуть здійснюватися батьками на інших засадах. Так, сторони можуть домовитися, що певні види управлінських дій щодо майна дитини (наприклад, поточне управління майном дитини) здійснюватиме лише один з них. Такий договір може бути актуальним для батьків, коли один з них не проживає разом з дитиною та другим із батьків. Укладення такого договору заблокує можливість оспорювання будь-якого правочину, передбаченого в абз. 1 ч. 5 ст. 177 СК України, другим з батьків на тій підставі, що правочин вчинено без його згоди.

Проте необхідно зазначити, що сторони своїм договором не можуть змінити норми закону, що встановлюють обов'язкову згоду другого з батьків на укладення правочинів щодо майна дитини. Це зокрема стосується правочинів щодо нерухомого майна або транспортних засобів, що належать дитині. Щодо вчинення таких правочинів потрібна письмова нотаріально засвідчена згода другого з батьків (абз. 2 ч. 5 ст. 177 СК України).

Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Звернення до органу опіки та піклування не є обов'язковою стадією розгляду спору батьків. Кожен з них має право одразу звернутися до суду за вирішенням спору.

9. В юридичному розумінні управління батьками майном дитини припиняється при досягненні дитиною 14 років, оскільки з цього часу батьки вже позбавляються права управляти майном дитини та обов'язку здійснювати управління належним чином. Неповнолітня дитина (віком від 14 до 18 років) управляє своїм майном самостійно, а батьки лише надають згоду на здійснення нею цивільно-правових правочинів у випадках, передбачених законом (ст. 32 ЦК України).

В ч. 7 ст. 177 СК України вказано, що після припинення управління батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього. Зрозуміло, що в цьому випадку мається на увазі майно, що збереглося в натурі, оскільки майно, що було споживане або витрачене для забезпечення потреб дитини, поверненню не підлягає.

В законі сказано, що батьки зобов'язані повернути дитині окрім майна також доходи від нього. Це стосується випадків, коли такі доходи одержуються від майна дитини. Згідно із ч. 2 ст. 189 ЦК України продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом. Незважаючи на те, що батьки управляють майном дитини, вони не набувають щодо нього права власності. Як майно, що є об'єктом управління, так і продукція, плоди та доходи від нього належать дитині. Тому батьки зобов'язані повернути власникові належне йому майно в належному стані.

10. Неналежне виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них відповідних санкцій. В ч. 8 коментованої статті вказується, що батьки зобов'язані відшкодувати дитині завдану матеріальну шкоду та повернути доходи, одержані від управління її майном. Ця норма закону є важливою гарантією захисту прав дитини від зловживань з боку батьків. На жаль, вона встановлює лише загальне правило і не деталізує необхідною мірою інші питання, зокрема порядок та розмір відшкодування шкоди; особливості відповідальності батьків, які не проживають разом; підстави звільнення батьків від відповідальності та інші питання.

11. Відповідальність батьків за шкоду, заподіяну майну дитини в процесі його управління, має своєрідну природу. Залежно від джерела її виникнення відповідальність в цивільному праві поділяється на договірну та недоговірну (деліктну). Загалом, обов'язок по відшкодуванню шкоди виникає з делікту (правопорушення). Для деліктних правовідносин характерним є те, що до правопорушення сторони не пов'язані між собою правами та обов'язками. У випадку ж вчинення неправомірних дій батьками йдеться про невиконання (неналежне виконання) обов'язку, що вже існує. Іншими словами, саме невиконання обов'язку, а не правопорушення, є підставою виникнення відповідальності батьків. Таким чином зобов'язання по відшкодуванню шкоди батьками не може розглядатися як таке, що виникає з делікту, тобто як позадоговірне зобов'язання. Однак таке зобов'язання не може бути віднесено і до числа зобов'язань договірного типу, оскільки договору про управління майном між дитиною та її батьками не існує. Відсутній такий договір і між батьками та органом опіки і піклування.

В римському праві підставою виникнення зобов'язання між опікуном (піклувальником) та дитиною вважався квазіконтракт. Очевидно, римські юристи мали рацію. Квазіконтракт — це підстава виникнення зобов'язання нібито з контракту (quasicontractus). Квазіконтракти спричиняють виникнення зобов'язань, що схожі з договірними зобов'язаннями, хоча і не виникають безпосередньо з договору. Відносини між особами регулюються таким чином, нібито між сторонами існує договір, хоча його немає. Можна припустити, що саме квазіконтракт є підставою виникнення зобов'язання між батьками та дітьми у разі неналежного виконання батьками обов'язків щодо управління майном дитини.

12. Коментована стаття в першу чергу встановлює порядок вчинення батьками правочинів з майном малолітньої дитини (до 14 років). Укладення договорів стосовно майна дітей неповнолітніх (від 14 до 18 років) визначається цивільним, а не сімейним законом. Вважається, що неповнолітні самостійно укладають правочини щодо належного їм майна, а батьки лише надають на це згоду. У свою чергу у ч. 3 ст. 177 СК України закріплюється порядок надання батьками згоди на укладення неповнолітніми особами правочинів щодо їх майна. Такі правила повністю співпадають з тими, що встановлені цивільним законом для піклувальників (ч. ч.1,2 ст. 71 ЦК України). Крім того, в ч. 3 ст. 32 ЦК України вказано, що на вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування.

Стаття 178. Використання доходу від майна дитини

1. Дохід, одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використовувати на виховання та утримання інших дітей та на невідкладні потреби сім'ї.

2. Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна відповідно до Цивільного кодексу України.

1. За загальним правилом, встановленим цивільним законодавством, продукція, плоди та доходи від майна, що належить власникові речі, є його власністю (ст. 189 ЦК України). Це правило розповсюджується і на випадки, коли власником речі є дитина. Саме вона набуває право власності щодо продукції, плодів та доходів від належного їй майна. У свою чергу в ст. 178 СК України визначається порядок використання доходу, одержаного від майна дитини. В цивільному праві дохід (дивіденди) розглядається як економічний приріст майна. Це можуть бути дивіденди від акцій та інших цінних паперів, що належать дитині, суми орендної плати за користування її майном, відсотки за користування грошовими коштами тощо.

2. Закон визначає особливості використання доходу від майна залежно від віку дитини, яка є його власником. Так, дохід від майна, що належить на праві власності:

• малолітній дитині (віком до 14 років), використовується батьками дитини;