Розділ III. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ МАТЕРІ, БАТЬКА ТА ДИТИНИ

— відносини, існуючі між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною);

— можливість створення дитині умов для виховання і розвитку (рід діяльності, режим роботи батьків, їхнє матеріальне і сімейне становище і ін.), маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дитини.

Частина 2 коментованої статті містить вказівку на ті юридичні факти, які є підставами для відмови органом опіки та піклування або судом у переданні дитини для проживання. Такими фактами є:

— відсутність у особи самостійного доходу;

— зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами;

— аморальна поведінка особи, яка може зашкодити розвиткові дитини.

3. У справах даної категорії, якщо вони розглядаються у суді, обов'язкова участь в судовому засіданні органів опіки і піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи (ст. 19 СК). Проте суд не зв'язаний висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

4. Слід також мати на увазі, що відповідно до ст. 171 СК дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана обов'язково при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання. Проте суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

5. Норма ч. 3 коментованої статті є досить суперечливою та може викликати значні утруднення при практичному її застосуванні. Вона надає органу опіки та піклування або суду право передати дитину бабі, діду або іншим родичам. З юридичної точки зору така передача є відібранням дитини у того з батьків, з яким вона проживає, без позбавлення його батьківських прав. Коментована норма обумовлює можливість здійснення органом опіки та піклування чи судом такої передачі при наявності наступних обставин: а) вказані органи визнають, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання та розвитку; б) баба, дід або інші родичі мають заявити вимогу про передачу їм дитини на виховання; в) вказані особи мають бути залучені до участі у справі. Кожна з названих обставин має бути певним чином конкретизована.

Визнання органом опіки та піклування або судом, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання та розвитку, має бути оформлене певним документом — рішенням органу опіки та піклування або судовим рішенням. Таке рішення має бути прийняте при наявності підстав, вказаних у ч. 1 ст. 17 °CК, якщо залишення дитини у батька, матері є небезпечним для їх життя, здоров'я і морального розвитку. При встановленні вказаних обставин суд має постановити рішення про відмову у позові, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін. Постановлення судом рішення про відібрання дитини від когось з батьків без позбавлення батьківських прав є відступом від принципу диспозитивності цивільного судочинства та виходом за межі заявлених вимог.

Незрозумілою є процесуальна природа заяви баби, діда або інших родичів про передачу їм дитини. З точки зору цивільного процесуального права заява є підставою для відкриття особливого провадження. Спір же між батьком та матір'ю щодо місця проживання малолітньої дитини розглядається у порядку позовного провадження. Незрозумілим також є і процесуальне становище самих вказаних осіб та момент їх залучення до справи. Отже, встановивши при розгляді спору про визначення місця проживання дитини, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання та розвитку дитини, суд має постановити рішення про відмову у позові.

Орган опіки та піклування, встановивши при розгляді спору про визначення місця проживання дитини, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання та розвитку дитини, якщо є безпосередня загроза для життя або здоров'я дитини, має право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків у порядку, передбаченому ч. 2 ст. 17 °CК з наступною подачею позову до суду про позбавлення батьків батьківських прав або відібрання дитини від батьків без позбавлення батьківських прав (див. коментар до ст. 17 °CК). Таким чином, справи щодо визначення місця проживання малолітньої дитини та справи про відібрання дитини від батьків без позбавлення батьківських прав мають розглядатися в різних провадженнях з метою справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду справ, а також об'єктивної оцінки наданих доказів.

Стаття 162. Правові наслідки протиправної поведінки одного з батьків або іншої особи при визначенні місця проживання малолітньої дитини

1. Якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.

Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.

2. Особа, яка самочинно змінила місце проживання малолітньої дитини, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала.

Коментована стаття встановлює правові наслідки протиправної зміни місця проживання малолітньої дитини одним з батьків (з яким вона не проживає) або третьою особою. Слід зазначити, що в статті мова йде саме про малолітню дитину (яка не досягла 14 років). Отже подібні дії стосовно неповнолітньої дитини не підпадатимуть під правила коментованої статті, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Місце проживання малолітньої дитини може визначатися таким чином:

А) Обома батьками за погодженням, тобто шляхом домовленості, яка може бути усною або оформленою у вигляді письмового документа. В даному випадку зміна місця проживання дитини також має проводитися за погодженням батьків.

Б) Законом. Наприклад, відповідно до ч. 3 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. А відповідно до ч. 4 цієї ж статті місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.