Розділ II. ШЛЮБ. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ

4) одержувач аліментів свідомо поставив себе у становище такого, що потребує матеріальної допомоги.

2. Положення цієї статті поширюються і на осіб, у яких право на аліменти виникло після розірвання шлюбу.

1. Коментована стаття передбачає можливість: а) позбавлення одного з подружжя права на утримання; б) обмеження права строком за рішенням суду.

Вона розрахована на регулювання відносин, коли підстави для одержання аліментів формально існують, проте з огляду на інші, передбачені законом обставини, подальше існування права на аліменти суперечить принципу справедливості, добросовісності і розумності та моральним засадам суспільства (ч. 9 ст. 7 СК України).

Відповідна норма містилася в ст. 35 Кодексу про шлюб та сім'ю 1969 p., проте в ній йшлося про звільнення платника від обов'язку сплачувати аліменти. На відміну від КпШС України в гл. 9 СК України загалом йдеться не про обов'язки, а про права подружжя на утримання. Тому в коментованій статті вказано не про звільнення платника аліментів від його обов'язку, а про позбавлення одержувача аліментів належного йому права. Втім, в коментованій нормі такі настанови виглядають не досить вдало. В цьому випадку можна було б поступитися однаковістю термінології та основний акцент зробити на звільненні зобов'язаної особи від її обов'язку, а не позбавленні другої сторони належного їй права.

2. В СК України коло підстав позбавлення одного з подружжя (колишньою: подружжя) права на утримання або обмеження права строком значно розширене порівняно з КпШС України 1969 р. Особа може бути позбавлена права на утримання або воно може бути обмежене строком виключно за рішенням суду, якщо:

1) подружжя перебувало в шлюбних відносинах нетривалий час

В новому СК України не встановлено, в якому випадку шлюбні відносини вважаються нетривалими. Дана обставина як підстава звільнення від обов'язку по утриманню другого з подружжя або обмеження цього обов'язку строком свого часу містилася в ст. 35 КпШС України і теж без її визначення. У свою чергу в науці сімейного права також здавна точиться спір щодо визначення поняття нетривалого перебування у шлюбних відносинах. В юридичній літературі пропонуються різні строки для визначення шлюбних відносин як нетривалих: шість місяців, один рік, п'ять, десять років.

Як відзначає З.В. Ромовська, орієнтиром для визначення того, чи були шлюбні відносини тривалими, могла би слугувати ч. 3 ст. 76 СК України, у якій як мінімальний закріплено 10-річний строк спільного проживання у шлюбі. Дійсно, важко не погодитися з тим, що шлюбні відносини, які продовжувались не менше як десять років, є тривалими. Втім, так само важко визнати нетривалими шлюбні відносини, які продовжувались менше, ніж десять, наприклад, вісім, дев'ять років. Тому можна вважати, що шлюбні відносини, які продовжувались десять та більше років, слід вважати, так би мовити, «особливо тривалими».

В ч. 3 ст. 76 СК України встановлено додаткові, підвищені вимоги до шлюбу, після розірвання якого право на утримання може виникнути протягом аж п'яти років. Зазвичай, право на утримання не виникає, якщо один з колишнього подружжя досягає пенсійного віку після розірвання шлюбу, а тільки за умови, що у шлюбі особи спільно проживали не менш як десять років. Тобто відносини, які продовжувались не менш як десять років, є більш, ніж тривалими. Про тривалі відносини окремо йдеться у ч. 1 ст. 91 СК України і їх строк також прямо не визначено. Якби законодавець вважав тривалими лише відносини, що продовжувались не менше як десять років, то в обох нормах (ч. 3 ст. 76 і ч. 1 ст. 91 СК України) мало б зазначатися одне й те саме поняття. Тому нетривалими шлюбними відносинами треба вважати відносини, які за часом існували менш, ніж тривалі і ще менш, ніж відносини, зазначені в ч. 3 ст. 76 СК України. Взагалі не можна виходити лише з двох позицій: тривалі або нетривалі відносини. За загальним правилом, право на утримання за наявності передбачених в законі підстав мають особи, що перебували у тривалих шлюбних відносинах, які є, так би мовити, середнім рівнем для суспільства в певний період часу. По мірі розвитку суспільства такий рівень може варіюватися. Тому в законодавстві застосовуються оціночні поняття для визначення тривалості шлюбних відносин. Нетривалі відносини і відносини, зазначені в ч. 3 ст. 76 СК України, є певним «відхиленням» в різні боки від середнього рівня, для яких в законодавстві встановлено відповідно негативні і позитивні наслідки.

Таким чином, лише суд, виходячи з конкретних обставин справи, може визначити, чи були шлюбні відносини нетривалими. При цьому судом має братися до уваги не перебування в шлюбі за формальною ознакою, а перебування осіб саме в шлюбних відносинах. Наприклад, не вірно оцінювати шлюбні відносини осіб як нетривалі, якщо до реєстрації шлюбу, який незабаром було розірвано, вони багато років перебували у фактичних шлюбних відносинах, і навпаки, якщо подружжя протягом тривалого існування шлюбу фактично проживали однією сім'єю нетривалий час (наприклад, між подружжям було встановлено відповідно до ст. 119 СК України режим окремого проживання).

Як вірно зазначається в юридичній літературі, коментоване положення може застосовуватися лише до колишнього подружжя і не може застосовуватися до осіб, які перебувають у шлюбі, тому що невідомо, який час шлюб буде продовжуватися в подальшому.

2) непрацездатність того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, виникла в результаті вчинення ним умисного злочину

Відповідно до ч. 5 ст. 75 СК України внаслідок цієї ж обставини право на утримання не виникає (див. коментар до ст. 75 СК України). Як відзначає З.В. Ромовська, правило п. 2 ст. 83 СК України стосується тих випадків, які виникли до введення в дію Сімейного кодексу України, тому що КпШС України 1969 р. не містив норми, яка виключала би виникнення права на аліменти у особи, непрацездатність якої стала наслідком вчинення нею злочину. Втім, навмисне закладення у норми суперечності, що свідомо буде викликати різні тлумачення, виглядає досить невиправданим. Тому в юридичній літературі непоодинокими є пропозиції щодо виправлення зазначеної колізії3.

Відповідно до ст. 35 КпШС України 1969 р. вчинення злочину було підставою для звільнення від обов'язку по утриманню або обмеження цього обов'язку строком. При цьому жодної вказівки щодо виду злочину за формою вини в нормі не містилося. В СК України дане упущення виправлене, адже важливим є те, що особа свідомо створює умови для виникнення права на утримання.

3) непрацездатність або тяжка хвороба того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, була прихована від другого з подружжя при реєстрації шлюбу

Наречені зобов'язані повідомити один одного про стан свого здоров'я (ч. 1 ст. 3 °CК України). Однак позбавлення права на утримання на підставі п. 3 ч. 1 ст. 83 ГК України не слід вважати санкцією за порушення вимоги ч. 1 ст. 3 °CК України. Особа позбавляється права на утримання за п. 3 ч. ст. 83 СК України з інших мотивів. Добровільність шлюбу передбачає, що чоловік та жінка за вільною згодою набувають прав та обов'язків подружжя, включаючи обов'язки по утриманню. Тяжка хвороба є обставиною, що може істотно вплинути на волю особи щодо укладення шлюбу з особою, яка страждає на таку хворобу. За обізнаності особи про наявність в іншої сторони тяжкої хвороби ймовірною є її відмова від укладення шлюбу, набуття права і обов'язків, зокрема, обов'язків по утриманню. Факт приховання хвороби деструктурує волю особи на укладення шлюбу і підриває ідею добровільності шлюбу. Воля особи на укладення шлюбу спотворюється, оскільки вона перебуває в невіданні щодо наявності тяжкої хвороби другої сторони, а відтак і відносно ймовірності виникнення у неї зобов'язання щодо її утримання. Тому приховування відомостей про стан здоров'я одним з наречених, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного здоров'я іншого нареченого чи їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним (ч. 5 ст. 3 °CК України).

У разі збереження шлюбу за наявності факту приховання тяжкої хвороби при його реєстрації зобов'язання по утриманню може бути припинене шляхом позбавлення приховувача права на утримання за рішенням суду. Тобто норма п. 3 ч. 1 ст. 83 СК України може бути застосована в тому випадку, якщо особа не скористалася правом на визнання шлюбу недійсним або суд відмовив у задоволенні відповідного позову (п. 3 ч. 1 ст. 41 СК України). Сама по собі тяжка хвороба не є обставиною, яка входить до фактичного складу, що є підставою для виникнення права на утримання одного з подружжя. Однак в результаті тяжкої хвороби може бути встановлено інвалідність, внаслідок якої власне й виникає право на утримання. До того ж, у зв'язку з хворобою і обумовленими нею витратами виникає обов'язок щодо участі у витратах на лікування (ст. 9 °CК України).

З наведеного можна зробити висновок, що підставою позбавлення права на утримання може бути приховання від другого з подружжя при реєстрації шлюбу лише тієї тяжкої хвороби, яка викликала непрацездатність і, відповідно, виникнення права на утримання. Якщо ж право на утримання виникло внаслідок досягнення особою пенсійного віку, то факт приховання від другого з подружжя при реєстрації шлюбу тяжкої хвороби не впливає на існування права на утримання, і п. 3 ч. 1 ст. 83 СК України не застосовується. Даний факт не має впливати на існування права на утримання і в низці інших випадків (абз. 2 ч. 2, ч. 4 ст. 76, ст. 84, ст. 86 СК України).

В разі позбавлення одного з подружжя права на утримання на підставі п. 3 ч. 1 ст. 83 СК України він одночасно позбавляється права на відшкодування витрат, пов'язаних із хворобою (ст. 9 °CК України).