Розділ II. ШЛЮБ. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ

2. В коментованій статті право на шлюб пов'язується лише із досягненням особою шлюбного віку. Однак в контексті сімейної правоздатності право на шлюб — це більш широка категорія. Воно означає наявність усіх позитивних та відсутність будь-яких негативних вимог, що висуваються до особи, яка бажає зареєструвати шлюб. Зокрема права на шлюб не мають особи, які є родичами відповідного ступеня споріднення (ч. ч. 1–3 ст. 26 СК України). За загальним правилом не мають такого права також особи, які пов'язані між собою відносинами усиновлення. Однак за рішенням суду право на шлюб може бути надане рідній дитині усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також усиновленим ним дітям (ч. 4 ст. 26 СК України).

3. Не викликає сумнівів, що відносно сімейної правоздатності діють правила, встановлені в ст. 25 ЦК України. Тому можна вважати, що за загальним правилом сімейна правоздатність виникає у момент народження особи. Однак у випадках, встановлених законом, здатність мати окремі сімейні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. З досягненням певного віку, а саме шлюбного віку, закон і пов'язує виникнення у фізичної особи права на шлюб.

Право особи на шлюб може виникати на підставі: а) закону; б) рішення суду.

В силу прямого припису закону право на шлюб виникає для жінок у сімнадцять, а для чоловіків — у вісімнадцять років (ст. ст. 22, 23 СК України). За рішенням суду таке право може бути надане особі, яка досягла 14 років (до досягнення жінкою 17, а чоловіком — 18 років). Право на шлюб може бути надане судом за заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, якщо буде встановлено, що надання права на шлюб відповідає її інтересам. Звертає на себе увагу той факт, що закон не встановлює переліку підстав для надання особі права на шлюб. Такий підхід вбачається цілком правильним, оскільки надає можливість суду врахувати усі обставини, що мають істотне значення для вирішення такого питання. До життєвих обставин, які можуть слугувати підставами для надання особі права на шлюб, в першу чергу можна віднести вагітність жінки або народження нею дитини та наявність між сторонами фактичних шлюбних відносин.

4. Вирішення питання про надання особі права на шлюб здійснюється судом не в позовному порядку, а в порядку окремого провадження (ч. 3 ст. 234 ЦПК України). Це означає, що між сторонами не існує спору. Суд розглядає цивільну справу про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав (ч. 1 ст. 234 ЦПК України).

Таким чином суд встановлює той факт, що надання особі права на шлюб дійсно відповідає її інтересам і має значення для охорони її прав.

Справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб (ч. 4 ст. 235 ЦПК України). Заявником за цією категорією справ є неповнолітня особа, яка звертається до суду с заявою про надання їй права на шлюб. Якщо встановленого законом шлюбного віку не досягли обидві особи (жінка та чоловік), то кожна з них подає до суду відповідну заяву про надання їй права на шлюб. Заінтересованими особами можуть бути батьки, усиновлювачі або піклувальники неповнолітньої особи. До справи можуть залучатися також представники органів опіки та піклування. Закон не вимагає обов'язкової присутності в суді особи, з якою в подальшому заявник планує укладати шлюб, або отримання від неї згоди на надання судом права на шлюб. Однак така особа може бути залучена до справи як заінтересована особа. Закон вказує, що під час розгляду справи суд зобов'язаний роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, а також вживати заходів щодо всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи (ч. 1 ст. 235 ЦПК України).

На жаль, законодавство не визначає принципово важливого моменту, пов'язаного з наданням особі права на шлюб. Зокрема залишається відкритим питання про необхідність визначення в рішенні суду конкретної особи, з якою в майбутньому буде укладатися шлюб. В теоретичному плані питання можна поставити таким чином: суд надає заявникові абсолютне право на шлюб або право на шлюб лише відносно конкретної людини? Можна погодитися з думкою професора З.В. Ромовської, що суд може надати особі право на шлюб, лише визначивши другу сторону майбутнього шлюбного союзу1. Проте таке питання має вирішуватися виключно на рівні закону.

5. В Правилах реєстрації актів цивільного стану, затверджених Міністерством юстиції України 18.10.2000 р. № 52/5 (у редакції наказу Мін'юсту 18.11.2003 р. № 140/5) встановлено, що реєстрація шлюбу осіб, яким знижено шлюбний вік, провадиться на загальних підставах. Якщо особи, які бажають зареєструвати шлюб, на день реєстрації шлюбу не досягли шлюбного віку, реєстрація шлюбу провадиться тільки за наявності рішення суду про надання права на шлюб. У цих випадках при реєстрації шлюбу в графі «Для відміток» актового запису про шлюб зазначаються назва суду, яким постановлене дане рішення, його номер та дата (п. 4.13). Особи, які бажають зареєструвати шлюб, зобов'язані пред'явити на посвідчення їх особи паспорт або паспортний документ. Якщо обидві особи, які бажають укласти шлюб, або один з них не досягли 16 років і відповідно до ст. 23 СК України їм надано право на шлюб, то реєстрація може бути проведена на підставі свідоцтва про народження, у якому робиться запис про проведену реєстрацію.

6. Як зазначалося, право на шлюб є елементом сімейної правоздатності особи. У свою чергу правоздатність — це лише передумова набуття особою суб'єктивного сімейного права. Неповнолітня особа може і не реалізувати надане їй судом право на шлюб своїми діями і не подавати відповідну заяву до державних органів реєстрації шлюбу. Така бездіяльність не буде свідченням невиконання особою рішення суду. Оскільки шлюб ґрунтується виключно на бажанні самої особи, саме вона і буде вирішувати питання про подальшу реалізацію свого права на шлюб (ст. 24 СК України).

7. Право особи на шлюб пов'язане саме з реєстрацією шлюбу, а не з поданням заяви про реєстрацію шлюбу (див. ч. 2 ст. 22 СК та коментар до неї). Подати заяву про реєстрацію шлюбу можуть особи, які не досягли шлюбного віку, у той час як зареєструвати шлюб, тобто набути право на шлюб у повному розумінні цього слова, можуть лише особи, які досягли шлюбного віку.

Стаття 24. Добровільність шлюбу

1. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

2. Реєстрація шлюбу з особою, яка визнана недієздатною, а також з особою, яка з інших причин не усвідомлювала значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, має наслідки, встановлені статтями 38–40 цього Кодексу.

1. Однією з основних засад сучасного сімейного права є свобода шлюбу. Це поняття є достатньо широким і має кілька складових. Зокрема особа має право вільно вирішувати питання щодо укладення шлюбу та його збереження, а також розірвання шлюбу та припинення шлюбних відносин.

В ч. 1 ст. 51 Конституції України закріплено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. В юридичному розумінні вільна згода жінки та чоловіка на укладення шлюбу означає, що кожен з них розуміє значення своїх дій та їхні наслідки і свідомо приймає рішення утворити сім'ю. Для того, щоб особа могла сформувати своє внутрішнє бажання щодо укладення шлюбу та свідомо і чітко висловити його зовні, вона має досягти певного рівня психічної та вольової зрілості. Саме з цим пов'язана вимога закону щодо досягнення особою шлюбного віку (див. ст. ст. 22, 23 СК України та коментар до них). Свою вільну згоду на шлюб сторони оприлюднюють під час реєстрації шлюбу. У зв'язку з цим закон передбачає обов'язкову присутність наречених в момент реєстрації шлюбу (див. ст. 34 СК України та коментар до неї).

2. Будь-який тиск на свідомість людини, примушування жінки та чоловіка до шлюбу у будь-якій формі (загроза, обман, психічний тиск тощо) не допускаються. Члени сім'ї та родичі можуть надавати поради або висловлювати свою думку щодо майбутнього шлюбу та особистих якостей нареченої (нареченого). Проте такі поради не можуть набувати характеру примусу.

При аналізі ч. 1 коментованої статті звертає на себе увагу одна неточність. В ній не міститься посилання на відповідні норми СК України, які передбачають наслідки шлюбу, укладеного без вільної згоди або під примусом. Про недійсність шлюбу (ст. ст. 38–4 °CК України) йдеться лише в ч. 2 коментованої статті, хоча вона передбачає інші «вади шлюбу» — недієздатність особи або нездатність її усвідомлювати свої дії. Незважаючи на таку неточність, в спеціальних статтях СК України наслідки шлюбу, укладеного без вільної згоди сторін або під примусом, все ж таки визначені (ч. 1

3. У ч. 2 коментованої статті визначаються вимоги до психічного стану особи, яка укладає шлюб. У зв'язку з тим, що шлюб грунтується саме на вільній згоді жінки та чоловіка, не допускається реєстрація шлюбу з особою, яка визнана недієздатною, а також з особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій і (або) не могла керувати ними.

Згідно із ч. 1 ст. 39 ЦК України фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Така особа не може самостійно здійснювати дій, які мають юридичний характер. За неї діє її опікун. Однак за допомогою опікуна шлюб укладатися не може, оскільки це дія, яка має суто особистий характер. Таким чином, особа, яка в судовому порядку була визнана недієздатною, шлюб укладати не може. Якщо шлюб все ж таки було укладено, то він в силу прямого припису закону вважається недійсним (ч. 3 ст. 39 СК України).