Розділ II. ШЛЮБ. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ

а) жінка та чоловік, які проживають однією сім'єю без шлюбу, не мають прав та обов'язків подружжя;

б) вони набувають прав та обов'язків як особи, які проживають однією сім'єю;

в) загальних прав та обов'язків осіб, які проживають однією сім'єю, не існує;

г) тому права та обов'язки жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю без шлюбу, збігаються з правами та обов'язками подружжя.

Таким чином, майнові права та обов'язки подружжя та осіб, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, є тотожними.

Однак в правовому статусі вказаних категорій осіб існують і відмінності. Ці відмінності мають два вектори спрямування: а) підстава виникнення прав та обов'язків; б) обсяг прав та обов'язків сторін.

Зокрема підставами виникнення прав та обов'язків вказаних осіб є: а) для подружжя — зареєстрований шлюб; б) для жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, — факт проживання однією сім'єю без шлюбу. Реєстрація шлюбу викликає у сторін виникнення прав та обов'язків подружжя автоматично. У свою чергу, проживання жінки та чоловіка однією сім'єю без реєстрації шлюбу не є безперечним фактом. У разі спору воно може слугувати підставою для виникнення у них відповідних прав та обов'язків лише після доведення в суді факту проживання однією сім'єю.

Існують деякі відмінності в правовому статусі вказаних осіб І залежно від обсягу належних їм прав та обов'язків. Різниця зокрема полягає у тому, що особи, які проживають однією сім'єю без шлюбу, не набувають особистих взаємних прав та обов'язків, передбачених ст. ст. 49–56 СК України (права на материнство та батьківство, права на повагу до своєї індивідуальності, обов'язку турбуватися про сім'ю тощо). Цей момент вбачається дуже спірним і суперечливим. Оскільки стосовно осіб, які проживають без шлюбу, закон застосовує термін «сімейний союз», можна було б очікувати, що він надасть учасникам такого союзу не лише майнові, а й особисті права та обов'язки подружжя. Немає підстав вважати, що учасники такого сімейного союзу не набувають права на материнство та батьківство (ст. ст. 49, 50); рівне право на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань (ст. 51); рівне право на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку (ст. 52); право розподілити між собою обов'язки в сім'ї, вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності, право противитися усуненню їх від вирішення питань життя сім'ї (ст. 54); обов'язку спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги (ст. 55); право на вільний вибір місця свого проживання (ст. 56).

Особи, які проживають однією сім'єю без шлюбу, не можуть набувати лише одного права подружжя — права на зміну прізвища. Якщо при реєстрації шлюбу дружина, чоловік зберегли дошлюбні прізвища, вони мають право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану, який зареєстрував їхній шлюб, або відповідного органу за місцем їхнього проживання заяву про обрання прізвища одного з них як їхнього спільного прізвища або про приєднання до свого прізвища прізвища другого з подружжя (ст. 53 СК України). Оскільки це право нерозривно пов'язане із реєстрацією шлюбу, сторони, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах, не можуть його набувати.

Підсумовуючи, можна зазначити наступне. Аналіз ч. 2 ст. 21 СК України та її співвідношення із ст. ст. 74, 91 СК України свідчить про закріплення в законі занадто складної конструкції правового статусу подружжя та осіб, які проживають без шлюбу. Залишається незрозумілим, чому за жінкою та чоловіком, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, не можуть бути прямо визнані майнові та основні особисті права та обов'язки подружжя, якщо в кінцевому підсумку вони їх все ж таки мають? Позицію законодавця можна було б визнати більш послідовною, якби він однозначно легалізував фактичні шлюбні відносини, а не вміщував в законі норми, які є незрозумілими навіть фахівцям і які потребують спеціальної «розшифровки».

4. В ч. 3 коментованої статті вказується, що за загальним правилом релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов'язків подружжя. В цьому знаходить свій прояв конституційний принцип, згідно з яким церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави (ч. 3 ст. 35 Конституції України). Шлюб в Україні носить суто світський характер і в точному розумінні цього слова є громадянським (цивільним) шлюбом на відміну від шлюбу церковного. Церковне вінчання не тягне за собою правових наслідків і визнається приватною справою чоловіка та жінки.

Однак вказане правило має певні виключення. У вітчизняній історії існували часи, коли державні органи реєстрації актів цивільного стану не були створені або відновлені. За таких обставин обряд шлюбу відбувався за релігійними правилами. У зв'язку з цим виникало питання щодо правової сили таких шлюбів.

Вперше в Україні державна реєстрація шлюбу була проголошена Декретом «Про громадянський шлюб і про введення книг актів громадянського стану» від 20.02.1919 р. Відповідно шлюби, укладені до цього часу, не втрачали своєї сили і визнавалися дійсними. Однак і після революції виникали історичні обставини, коли здійснення реєстрації шлюбу державними органами було неможливим (воєнні роки, відсутність органів державної реєстрації актів цивільного стану тощо). За таких обставин держава визнавала шлюби, укладені в іншому порядку.

Так, законодавство чітко визначало певні території та час створення або відновлення відповідних державних органів, які реєстрували шлюби. Церковна реєстрація шлюбів визнавалася дійсною, якщо вона була здійснена до строків, вказаних у відповідних актах. Наприклад, в Указі Президії Верховної Ради УРСР «Про реєстрацію актів громадянського стану в Волинській, Дрогобицькій, Львівській, Рівненській, Станіславській і Тернопільській областях УРСР» вказувалося, що записи одруження, вчинені служителями релігійних культів, єврейськими общинами і метрикальними конторами до 5.05.1940 р. вважаються такими, що мають законну силу (п. 2). За часів війни в деяких випадках реєстрація шлюбу здійснювалася в партизанських загонах, органах влади, створених окупаційними військами, або за релігійними обрядами. За шлюбами, укладеними до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану, визнавалася юридична сила, а за своїми наслідками вони прирівнювалися до шлюбів, укладених в державних органах запису актів цивільного стану.

5. Треба підкреслити, що в ч. 3 коментованої статті мова йде про шлюби, які хоча і не було зареєстровано державними органами, однак було укладено за релігійними обрядами. Відносини, що виникають із таких шлюбів, треба відрізняти від фактичних шлюбних відносин, які взагалі не мали будь-якої зовнішньої" фіксації (див. ст. ст. 74, 81 СК та коментар до них). Коментована стаття передбачає лише випадки, коли держава визнає юридичну силу за шлюбами, укладеними за релігійними обрядами (коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану).

Стаття 22. Шлюбний вік

1. Шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка — у вісімнадцять років.

2. Особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу.

1. В коментованій статті визначається шлюбний вік жінки та чоловіка, які бажають укласти шлюб. З урахуванням норм СК України можна дійти висновку, що шлюбний вік — це біологічний вік особи, який визначається законом або, у певних випадках — судом, з досягненням якого особа набуває права на шлюб. Виходячи з ч. 2 ст. 23 СК України мінімальний шлюбний вік (незалежно від статі) в Україні встановлено у 14 років (див. коментар до ст. 23 СК).

За загальним правилом шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка — у вісімнадцять років. В СК України збережено старий підхід до визначення шлюбного віку. В ч. 1 ст. 16 КпШС України містилося аналогічне правило. Відомо, що за часів СРСР сімейне законодавство України в цьому питанні суттєво відрізнялося від законодавства інших радянських республік, яке встановлювало загальний шлюбний вік у 18 років. В Україні це питання вирішувалося по-іншому. Тому закріплення різної вікової межі для жінок та чоловіків при укладенні шлюбу можна вважати традиційним для вітчизняного законодавства.