Розділ II. ШЛЮБ. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ

Стаття 31. Заручини

1. Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу.

2. Заручини не створюють обов'язку вступу в шлюб.

3. Особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов'язана відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля.

Такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, прихованням нею, ним обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо).

4. У разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв'язку з майбутнім шлюбом, договір дарування за вимогою дарувальника може бути розірваний судом.

У разі розірвання договору особа зобов'язана повернути річ, яка була їй подарована, а якщо вона не збереглася — відшкодувати її вартість.

1. В коментованій статті визначаються наслідки відмови наречених від шлюбу. Вказана норма зазнала певних змін. Законом України від 22.12. 2006 р. № 524-У «Про внесення змін до Сімейного та Цивільного кодексів України» було змінено назву ст. 31 СК України та виключено з неї частину першу та другу. В первісному варіанті коментована стаття мала назву «Заручини» і закріплювала загальне правило, що заручини не створюють обов'язку вступу в шлюб. У зв'язку з тим, що в СК України було внесено новий термін — «наречені», поняття «заручені особи» було виключено. На жаль, одночасно було виключено і норму про те, що подача заяви про реєстрацію шлюбу не створює обов'язку вступу в шлюб. Така норма не була б зайвою в сімейному законі. Вона могла би стати деталізацією ч. 1 ст. 51 Конституції, в якій закріплено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка.

2. В коментованій статті визначаються два види наслідків відмови наречених від шлюбу: а) відшкодування затрат, понесених у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля; б) повернення шлюбних дарунків. Треба підкреслити, що вказані наслідки не є засобом покарання особи, яка за тих чи інших підстав змінила своє рішення і не бажає вступати у шлюб. Відмова від укладення шлюбу не може тягнути виникнення будь-якої відповідальності, а саме виплати штрафів, втрати завдатку тощо.

Можна зазначити, що повна відсутність майнових санкцій за відмову від шлюбу в історичному плані існувала не завжди. Можна навіть сказати, що такий підхід затверджувався в правовій свідомості людей з великими труднощами і дуже повільно. В прадавні часи, навпаки, звичай встановлювати певні майнові санкції за відмову від шлюбу був типовим, а не виключним явищем. Відомо, що в історії існували тривалі періоди, коли за відмову від шлюбу наставала відповідна майнова відповідальність. В Римі зокрема це могла бути втрата суми завдатку (якщо від шлюбу відмовлявся наречений чи його батько) або, навпаки, сплата кратної суми завдатку (якщо відмовлялася наречена або її батько).

Своєрідно вирішувалося питання про відповідальність сторін за відмову від шлюбу у українців. Перший в історії Кодекс українського права «Права, за якими судиться малоросійський народ»(1743 р.) містив спеціальний Артикул з Глави 10 — «О сговоре в супружество с зарукою и о задатке между женихом и невестою». В п. 1 цього Артикулу було закріплене загальне правило про те, що дошлюбні договори не мають забезпечуватися неустойкою тому, що шлюб може бути укладений лише за умови вільної згоди сторін: «Сговор о супружестве без заруки бьіть имеет. К сговорам о супружестве никакие заклади и заручньїе штрафи прилагаться не имеют… ибо супружество свободно бьіть должно». Таким чином сторонам заборонялось брати майно або гроші як заклад для забезпечення майбутнього шлюбу, вимагати виплати певних штрафів в разі відмови від його укладання. Втім, пункт 2 цього ж Артикулу вказує, що «…дар свадебный, который задатком между женихом и невестою называется и бывает прежде брака, удвоє возвращать имеет тот, кто бы к разорванию начатого супружества причину дал…». Таким чином, не можна сказати, що відповідно до «Прав…» розрив заручин взагалі залишав безвідповідальною сторону, яка «к разорванию начатого супружества причину дала». До такої сторони застосовувалися певні матеріальні санкції. Тут використовувалася конструкція завдатку, предметом якої виступав «дар свадебный». Важливим також є те, що така санкція застосовувалась тільки в разі винної поведінки сторони. Це випливає з того, що Артикул 3 містив спеціальне правило відносно особи, яка порушувала умови заручин не з власної вини. До таких осіб правило про повернення шлюбного дару у подвійному розмірі (завдатка) не поширювалося.

Встановлення неустойки — «заряда» за відмову від шлюбу — широко застосовувалося за старі часи в Росії (у великоросів). Як свідчив Д. Азаревич, суму неустойки намагалися по мірі можливості виразити в значній суммі, іноді до 10.000 крб., так що «и платить виноватому не мочно». Таке становище призводило до того, що навіть при вкрай негативному ставленні до шлюбу молодих їхні батьки намагалися примусити їх до його укладення. Цікаво відзначити, що рішучу боротьбу проти шлюбних зарядів повів саме Петро І, якому був особливо неприємний звичай, відповідно до якого молоді «не могли располагать по своей воле, а зависели в оных от воли родителей, которые не спрашивая о том, у них согласия и склонности, располагали их браками». У зв'язку з цим 3.04.1702 р. Петро І видав Указ, яким заборонив писати шлюбні заряди, щоб на майбутнє фінансові розрахунки не спонукували на укладення шлюбу без волі сторін. Хоча треба сказати, що нормативні вказівки навіть російського царя не могли привести до кардинальних змін у цьому питанні і традиції обговорення матеріальних санкцій за відмову від шлюбу продовжували існувати.

Сьогодні в Україні немає підстав для занепокоєння відносно встановлення сторонами або їхніми батьками санкцій за відмову від шлюбу. Закон також чітко висловлюється щодо цього — шлюб ґрунтується виключно на вільній згоді жінки та чоловіка.

3. Встановлення майнових санкцій за відмову від шлюбу суперечить принципу свободи шлюбу і тому не визнається законом. На відміну від цього закон дозволяє відшкодування затрат, пов'язаних з підготовкою до шлюбу та весілля. Треба ще раз наголосити, що в цьому випадку мова йде про викликані розривом заручин затрати, а не про відповідальність за відмову від реєстрації шлюбу.

В ч. 3 ст. 31 СК України міститься таке поняття, як «затрати». Цей термін важко визнати вдалим, оскільки він порушує єдність цивілістичної лексики і не збігається з традиційними поняттями цивільного права, в першу чергу, таким як «збитки». Незважаючи на це, можна припустити, що «затрати, понесені особою у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля» — це різновид реальних збитків, передбачених п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК України. Мова йде про втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права. Виникає враження, що СК України уникає використовувати поняття «збитки» до відносин, пов'язаних з відмовою від шлюбу. Очевидно, це робиться для того, щоб не пов'язувати відмову від шлюбу однієї сторони з порушенням права іншої. Однак для цього немає підстав. Ніхто не може примусити особу до укладення шлюбу. Відмова від реєстрації шлюбу — це право кожного нареченого, тому порушення права другого нареченого при такій відмові не виникає.

Необхідно проводити чітку різницю між двома видами правовідносин: а) шлюбних правовідносин; б) правовідносин, що виникають з метою влаштування весілля. Передшлюбні та власне шлюбні правовідносини виникають виключно між нареченими (в подальшому — подружжям). Підставою виникнення шлюбного правовідношення є сукупність юридичних фактів (юридичний склад), останнім з яких є реєстрація шлюбу (див. п. коментарю до ст. 21 СК). Передшлюбні за своєю природою правовідносини, що виникли між нареченими, можуть припинятися за волею будь-кого з них. Жодних негативних наслідків для сторони, яка відмовилася, не виникає.

Правовідносини, спрямовані на влаштування весілля, — це інший вид цивільних правовідносин. їх учасниками можуть бути як самі наречені (якщо вони фінансують весілля), так і інші особи, які витрачають на такі цілі свої гроші або інше майно. Підставою виникнення цих правовідносин є договір про витрати, пов'язані з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Можна вважати, що такий договір укладається сторонами (нареченими або іншими особами) завжди, оскільки приготування до весілля так чи інакше пов'язане з фінансовими витратами. Такий договір про влаштування весілля укладається незалежно від того, оформлено його в письмовій або усній формі.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 208 ЦК України правочин фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, потребує простої письмової форми. Недодержання письмової форми такого правочину не має наслідком його недійсність. Згідно з ч. 1 ст. 218 ЦК України заперечення однією із сторін факту вчинення такого правочину або оспорення його окремих частин може доводитися лише письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Якщо ж сторони не заперечують самого факту вчинення правочину або не оспорюють його окремих частин, то можливе застосування свідчення свідків. Так, наприклад, батьки наречених не заперечують того, що між ними було укладено договір про влаштування весілля в усній формі. Не оспорюють вони і окремих частин договору, однак не погоджуються щодо конкретної суми зроблених витрат. За таких обставин судове рішення може грунтуватися на свідченнях свідків, які можуть підтвердити наявність витрат, понесених однією із сторін.

Останім часом практикується укладення відповідних «передвесільних» договорів між нареченими або їх батьками не лише в простій письмовій, а й у нотаріальній формі, в яких детально обговорюються усі питання про фінансування підготовки до весілля та його святкування. І хоча закон не передбачає договорів такого виду, нотаріус, без сумніву, посвідчить його, оскільки на вимогу фізичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений (ч. 4 ст. 209 ЦК України).

Якщо сторони зареєстрували шлюб, то понесені на влаштування весілля витрати мають свій сенс. Інша справа, коли одна із сторін відмовляється від реєстрації шлюбу. Виходячи з уявлень про справедливість, добросовісність та розумність, які є загальними засадами цивільного законодавства (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) треба вважати, що понесення витрат на весілля особою, яка витратили для цих цілей своє майно, буде порушувати її права. Відмова від шлюбу однієї сторони не може слугувати підставою для виникнення втрат майнового характеру у другої сторони. Мова йде про витрати, які виявилися невиправданими, зайвими для нареченого, який не відмовляється від шлюбу (його батьків чи інших осіб, які понесли такі витрати). За таких обставин мова йде про порушення договору про витрати, пов'язані з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Зрозуміло, що відмова від шлюбу підриває підставу самого договору і унеможливлює досягнення поставленої ним мети.