Розділ II ОРГАНІЗАЦІЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА

7. Не може бути допитано як свідка представника в судовому процесі (цивільному, господарському, адміністративному, кримінальному процесі, провадженні у справі про адміністративні правопорушення), захисника у кримінальній справі (за аналогією - й у справі про адміністративне правопорушення) - стосовно обставин, що стали їм відомі у зв'язку з виконанням функцій представника чи захисника. Якби не було цього правила, людина не могла би повністю довіряти своєму представникові чи захисникові.

8. Відповідно до статті 3 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 року ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих. Тому священнослужителів (у тому числі й колишніх) також не можна допитувати як свідків з приводу таких відомостей. 

9. Професійного суддю, народного засідателя чи присяжного не може бути допитано про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення. Дія цього положення не залежить від виду судочинства, за правилами якого ухвалювалося судове рішення. Воно спрямоване на дотримання таємниці нарадчої кімнати. В адміністративному процесі вимога щодо таємниці нарадчої кімнати встановлена статтею 154 КАСУ.

10. Інші особи не можуть бути допитані як свідки у випадках, визначених законом чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Наприклад, не може бути допитано як свідка адвоката, помічника адвоката, працівника адвокатського об'єднання, яким статтею 9 Закону України "Про адвокатуру" від 19 грудня 1992 року заборонено розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці. Предметом адвокатської таємниці є питання, з яких фізична або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків.

Міжнародні договори передбачають певні обмеження щодо допиту працівників дипломатичної служби (див. нижче).

11. Те, що всі зазначені особи не можуть бути допитані як свідки, означає, що їх не може бути викликано до суду як свідків. А якщо це сталося (суд не знав про те, що до викликаної особи може бути застосована частина друга коментованої статті), особа повинна повідомити суд про наявність підстав, які унеможливлюють участь як свідка, і подати відповідне підтвердження (це може бути зроблено у судовому засіданні або у будь-який час до нього). За відсутності такої інформації суд може застосувати до такої особи привід.

Обмеження щодо допиту як свідків працівників дипломатичної служби

12. Статус працівників дипломатичної служби інших держав передбачає певні імунітети, у тому числі від обов'язку давати показання в суді. Статус осіб, які мають дипломатичні імунітети, регулюється, зокрема:

1) Віденською конвенцією про дипломатичні зносини, яка ратифікована Президією Верховної Ради Української РСР 21 березня 1964 року;

2) Віденською конвенцією про консульські зносини, яка ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 23 березня 1989 року;

3) Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженим Указом Президента України від 10 червня 1993 року N 198/93.

13. Відповідно до пункту 2 статті 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини не зобов'язані давати показання як свідки дипломатичні агенти. Під дипломатичним агентом у Конвенції розуміється глава представництва або член дипломатичного персоналу представництва. Членами дипломатичного персоналу є члени персоналу представництва, які мають дипломатичний ранг. Термін "не зобов'язані" означає, що давати показання є їхнім правом і дипломатичних агентів не можна допитувати як свідків без їхньої згоди.

Члени сім'ї дипломатичного агента, які проживають разом з ним, якщо вони не є громадянами держави перебування, також не зобов'язані давати показання як свідки (пункт 1 статті 37 Конвенції). Члени адміністративно-технічного персоналу представництва та члени їх сімей, які проживають з ними, якщо вони не є громадянами держави перебування або не проживають у ній постійно, також не зобов'язані давати показання як свідки (пункт 2 статті 37 Конвенції). Члени обслуговуючого персоналу представництва, які не є громадянами держави перебування або не проживають у ній постійно, користуються імунітетом щодо дій, вчинених ними при виконанні своїх обов'язків, тобто можуть не давати показання щодо таких дій (пункт 3 статті 37 Конвенції).

Домашні працівники співробітників представництва, якщо вони не є громадянами держави перебування або не проживають в ній постійно, можуть користуватися перевагами та імунітетами тільки тією мірою, якою це допускається державою перебування. Але держава перебування повинна здійснювати свою юрисдикцію над цими особами так, щоб не втручатись неналежним способом у здійснення функцій представництва (пункт 4 статті 37 Конвенції). Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні не встановлює дипломатичного імунітету для домашніх працівників співробітників представництва, отже, вони можуть бути допитані як свідки.

Відповідно до статті 39 Конвенції кожна особа, яка має право на привілеї та імунітети, користується ними з моменту вступу її на територію держави перебування при прямуванні для заняття свого посту або, якщо вона вже знаходиться на цій території, з того моменту, коли про її призначення повідомляється міністерство закордонних справ або інше міністерство, щодо якого є домовленість. Якщо функції особи, яка користується привілеями та імунітетами, закінчуються, ці привілеї та імунітети припиняються в той момент, коли особа покидає державу, або після закінчення розумного строку для того, щоб це зробити, але продовжують існувати до того часу, навіть у разі збройного конфлікту. Але щодо дій, вчинених таким працівником при виконанні своїх функцій співробітника представництва, імунітет продовжує існувати. У разі смерті співробітника представництва члени його сім'ї продовжують користуватись привілеями та імунітетами, на які вони мали право, до закінчення розумного строку для залишення держави перебування.

14. Стаття 44 Віденської конвенції про консульські зносини передбачає, що працівники консульської установи можуть викликатися як свідки при провадженні судових справ. Консульський службовець або працівник обслуговуючого персоналу не може відмовитися від давання показань, за винятком показань з питань, пов'язаних з виконанням ним своїх функцій. Але якщо консульські посадові особи відмовляються від давання показань, то до них не можуть застосовуватися будь-які заходи примусу або покарання.

Конвенція передбачає, що орган, якому потрібні показання консульської посадової особи, повинен уникати створення перешкод для виконання цими посадовими особами своїх функцій. Якщо це можливо, орган може вислухати такі показання вдома у цієї особи або у консульській установі або ж прийняти від такої посадової особи письмові показання.

Коло осіб, які мають право відмовитися від давання показань

15. В основу частини третьої коментованої статті покладено вимогу частини першої статті 63 Конституції України, згідно з якою: "Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом".

Моральну основу свідоцького імунітету членів сім'ї чи близьких родичів дуже влучно охарактеризував відомий російський процесуаліст А. Коні: "Саме процесуальне право … визнає, що заради цілей земного правосуддя не можна послабляти чи порушувати священні узи, що пов'язують людей між собою і з верховним суддею їх вчинків. Тому, ... дружина підсудного, родичі по прямій лінії, висхідній чи низхідній, рідні його брати і сестри можуть усувати себе від давання показань у його справі. Закон щадить ті почуття, які навіть при усвідомленні свідком ... наявності викриваючих фактів нерідко змушували б його серце обливатися слізьми і кров'ю чи шукати полегшення тяжкого становища в брехні"110.