Розділ І ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Глава 1 Основні положення

Стаття 1. Земля - основне національне багатство

   1. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

   2. Право власності на землю гарантується.

   3. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

До частини першої. Поняття "земля" є ключовим не лише для Земельного кодексу України (далі - ЗКУ), але і для усього земельно-правового регулювання в цілому. Ч. 1 ст. 1 ЗКУ повністю відтворює положення ч. 1 ст. 13 Конституції України, де задекларовано роль землі як основного національного багатства. Разом з тим, навряд чи це конституційне положення може розглядатися як визначення (дефініція) поняття "земля".

Термін "земля" в залежності від контексту використовується у багатьох розуміннях: (1) як планета, (2) як суходіл, (3) як ґрунти - верхній шар земної поверхні, придатний для життя рослин, (4) як економічна категорія - загальний засіб праці і основний засіб виробництва у сільському господарстві, (5) як територія з угіддями, якою хтось володіє, територія з правовим режимом тощо[1]. В межах одного розуміння можуть також існувати різні підходи до наповнення поняття "земля" конкретним змістом.

Ст. 1 ЗУ "Про охорону земель" визначає землю як "поверхню суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею".

ГОСТ 26640-85 "Земли. Термины и определения"[2] містить дещо інше визначення (у даному стандарті розкрито також значення багатьох інших термінів, що "відносяться до земель"): "земля - найважливіша частина навколишнього природного середовища, що характеризується простором, рельєфом, ґрунтовим покривом, надрами, водами, є основним засобом виробництва у сільському господарстві, а також: просторовою базою для розміщення галузей народного господарства ".

У доктрині земельного права наводяться й інші визначення землі[3], які, проте, знаходяться у загальному руслі законодавчих підходів. Натомість, на думку В.І. Андрейцева, законодавчі визначення не відбивають істотних властивостей землі. На його думку, у юридичному значенні земля - "головна територіально-просторова частина довкілля (навколишнього природного середовища) у межах території України, національне багатство українського народу, матеріальна основа територіальної цілісності, суверенітету й національної безпеки держави"[4].

Власне визначення землі пропонує В.В. Носік. На його думку, в юридичному значенні земля (як об'єкт права власності Українського народу) - це "розташований над надрами, територіально обмежений кордонами України, цілісний, нерухомий поверхневий шар земної кори, який є основою ландшафту і просторовим базисом для гармонійного розподілу місць розселення, діяльності людей, об'єктів природно-заповідного фонду з урахуванням економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів суспільства, належить народу на праві абсолютної власності, і складає частину національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави"[5].

Окремо науковець виділяє і поняття землі як основного національного багатства: це "розташована над надрами в межах державних кордонів частина земної поверхні з родю­чим шаром ґрунту, який використовується для виробництва у сільському господарстві абсолютної і додаткової вартості, що має розподілятися між: сільським господарством, промисловістю і державою через приватну і суспільну форми власності за об'єктивним природним законом прогресивного економічного розвитку суспільства, що забезпечує збереження і підвищення родючості ґрунту, відновлення людської праці і розширене відтворення капіталу з метою забезпечення потреб та інтересів кожного громадянина і всього Українського народу"[6].

Н.І. Титова взагалі не погоджується із тим, що саме земля є об'єктом земельного права; натомість, вона вважає за необхідне вживати поняття "землі". На її думку, термін "земля" (котра є специфічним майном, об'єктом цивільного права) "означає певну відокремлену від природного середовища працею людини частину (масу) речовини ..."[7] Натомість, "землі" як об'єкт земельного та екологічного права - "органічний компонент екосистеми, не вилучений з довкілля, який тісно взаємодіє з іншими природними об'єктами (водами, лісами, атмосферним повітрям тощо)"[8]. Зазначимо, що точка зору Н.І. Титової, безумовно, заслуговує на увагу, проте не є загальноприйнятою у правовій доктрині та не відображена на достатньому рівні у чинному законодавстві.

На наш погляд, поняття землі може бути істотно конкретизоване і уточнене на підставі законодавчого визначення земельної ділянки (див. ст. 79 ЗКУ та коментар до неї).

Виходячи із згаданих вище положень законодавства, а також із підходів, що висловлюються у науці земельного права, видається, що в земельному праві поняття "земля" вживається у розумінні земної поверхні та простору над та під нею на висоту та глибину, необхідну для використання земельної ділянки за цільовим призначенням (у тому числі її забудови), включаючи ґрунтовий покриву межах цього простору.

До частини другої. Ч. 2 ст. 1 ЗКУ відтворює перше речення ч. 2 ст. 14 Конституції України. Щодо змісту юридичних гарантій права власності на землю див. ст.ст. 152-161 розділу V "Гарантії прав на землю" ЗКУ та коментар до них.

До частини третьої. Положення ч. 3 коментованої статті кореспондують припису ч. 3 ст. 13 Конституції України, згідно із якою "власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству'".

Обов'язок "не ... завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства", закріплений коментованою частиною, розкритий у положеннях ст.ст. 91, 103-109 ЗКУ та коментарі до них.

Обов'язок не "погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі", передбачений коментованою нормою, випливає із положень ч. 1 ст. 50 Конституції України {"кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля ...") і конкретизується у ст.ст. 162-168 глави 26 "Завдання, зміст і порядок охорони земель" ЗКУ та нормативно-правових актах, виданих на їх розвиток та виконання (див. коментар до зазначених статей).