Розділ VIII ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Глава 37 Відповідальність за порушення земельного законодавства

Існує велика кількість визначень юридичної відповідальності, які умовно можна поділити на два підходи: (1) широкий, за якого юридична відповідальність розглядається як негативні наслідки, що покладаються на правопорушника (а саме: як негативні наслідки для особи чи організації, що вчинили протиправний поступок[403], правовідносини із застосування негативних заходів до правопорушника; система примусових заходів, що застосовується до громадян, посадових осіб, підприємств, організацій та установ, які порушили закон, з метою покарання винних, припинення та попередження правопорушень та відновлення порушених прав[404], безумовний обов'язок правопорушника зазнавати несприятливих наслідків особистого, майнового чи організаційного характеру[405], нарешті, навіть неухильно суворе, гранично ініціативне виконання всіх обов'язків)[406], (2) і вузький, за якого відповідальність розглядається як правовідносини із застосування до порушника негативних заходів, що передбачає покладення обов'язку, який до вчинення правопорушення не існував та виник лише у зв'язку із правопорушенням, або позбавлення існуючого права[407].

Другий підхід видається більш вірним. На наш погляд, юридичну відповідальність можна визначити як правовідносини із примусового покладення на правопорушника додаткових обов'язків негативного характеру або позбавлення його прав у зв'язку із вчиненням правопорушення.

Традиційно виділяють такі основні види юридичної відповідальності (вони перераховані, зокрема, у ст. 92 Конституції України): кримінальну, адміністративну, дисциплінарну, цивільну. Останнім часом все більшого поширення набуває підхід, за якого виділяються ще й такі види відповідальності, як фінансова, еколого-правова у вузькому розумінні (обмеження, тимчасова заборона (зупинення) чи припинення діяльності або припинення права користуванням природним ресурсом), земельно-правова (відшкодування втрат сільськогосподарського/лісогосподарського виробництва, припинення прав на землю)[408]. Із прийняттям ГК України з'явилися підстави об'єднати перераховані "новітні" види відповідальності під назвою господарсько-правової відповідальності. Разом із тим, повного поглинання не відбулося: поза межами господарсько-правової відповідальності залишилася відповідальність тих суб'єктів, що не можуть вважатися суб'єктами господарювання.

Практичне значення поділу юридичної відповідальності на види обумовлено положенням ст. 61 Конституції України, за якою за одне правопорушення не можна двічі притягати до юридичної відповідальності одного виду. З цього випливає, що за одне правопорушення в принципі можна притягати до відповідальності різних видів. Між тим, особа не може бути притягнута і до майнової відповідальності різних видів (цивільної та матеріальної) за одне й те саме правопорушення - адже якщо вона відшкодовує заподіяну шкоду в рамках якогось із видів майнової відповідальності, для застосування інших вже немає підстав. Крім того, варто пам'ятати, що адміністративна відповідальність настає за правопорушення, які не тягнуть кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 9 КпАП), таким чином, застосування кримінальної та адміністративної відповідальності за одне діяння також неможливе.

Окрім видів, виділяють і форми юридичної відповідальності: (1) позитивну (перспективну) - обов'язок дотримуватися правових норм, вчиняти дії, що відповідають "об'єктивним вимогам даної ситуації і об'єктивно обумовленим ідеалам часу"[409], та (2) негативну {ретроспективну) - відповідальність за вчинене правопорушення. У спеціальній літературі виділення позитивної відповідальності піддається обґрунтованій критиці. Вказується, що відповідальність у цьому випадку розглядається у загальному, неюридичному розумінні, межі поняття розмиваються, що є невиправданим як з наукової, як тим більше з практичної точки зору, викликає термінологічну плутанину[410].

Стаття 210. Недійсність угод щодо земельних ділянок

Угоди, укладені із порушенням встановленого законом порядку купівлі-продажу, ренти, дарування, застави, обміну земельних ділянок, визнаються недійсними за рішенням суду.

(Стаття 210 зі змінами, внесеними згідно із Законом №997-V від 27 квітня 2007 року)

Нікчемність або оспорюваність. Щодо поділу правочинів (за застарілою термінологією ЗКУ - угод) на нікчемні та оспорювані див. гл. 16 ЦКУ. Недоліком чинної редакції ЦКУ є двозначність у питанні про те, якими слід вважати правочини, що суперечать закону, проте відносно яких спеціальної вказівки на їх нікчемність в законі немає. Хоча ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦКУ передбачили, що "підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог" щодо відповідності змісту правочину "цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства" (що вказує на нікчемність таких правочинів), існують суперечки щодо того, чи можна вважати таку конструкцію "прямим встановленням недійсності", адже із ч. 3 ст. 215 ЦКУ випливає, що нікчемними є правочини, недійсність яких "прямо встановлена законом".

Видається, що на поставлене питання слід дати впевнену позитивну відповідь. Переконливе обґрунтування такого висновку пропонується В. І. Данішевською, М. Б. Гусаком та Ю. Ю. Поповим[411], які звертають увагу на те, що ставлення до правочину, що суперечить закону, як до оспорюваного (за відсутності спеціальної вказівки на його оспорюваність), поставить суд у становище, коли він повинен буде винести на підставі незаконного правочину незаконне ж рішення, свідомо не застосовуючи закон і порушуючи права осіб, які можуть бути взагалі не причетними до правочину. Таке тлумачення ст. ст. 203, 215 ЦКУ, поза всяким сумнівом, не узгоджується із цілою низкою конституційних принципів, у т. ч. принципом верховенства права, і повинно бути відкинуте.

Таким чином, слід вважати, що за відсутності спеціальної вказівки на його оспорюваність правочин, зміст якого суперечить закону, має вважатися нікчемним. Практику судів[412], які керуються цим підходом, слід вважати вірною.

В світлі сказаного положення коментованої статті лише породжують "на рівному місці" абсолютно зайві проблеми, оскільки можуть бути розцінені як такі, що на виняток із загального правила встановлюють оспорюваність (а не нікчемність) угод із земельними ділянками, що суперечать закону. Втім, таке тлумачення, знов-таки, не узгоджувалося б з конституційним принципом верховенства права, оскільки у разі його обрання до незаконних правочинів слід було б ставитися як до таких, що породжують права і обов'язки.

Враховуючи викладене, автори схильні розуміти коментовану норму буквально, а саме, обмежувати сферу її застосування ситуаціями, коли "порушено порядок укладення угоди" (наприклад, при порушенні порядку підготовки земельної ділянки до земельних торгів), який, втім, ніяк не вплинув на зміст правочину. Слід мати на увазі, що для задоволення позову самого лише "порушення порядку" недостатньо. Необхідно, щоб таке порушення призвело до порушення прав позивача. Такий висновок з необхідністю випливає із природи позову як вимоги про захист порушеного чи оспореного права.

Якщо ж допущене порушення призвело до того, що зміст угоди суперечить закону, вона повинна вважатися нікчемною (ст. ст. 203, 215 ЦКУ).

Вимоги про визнання недійсними нікчемних правочинів. Існує підхід, за яким у разі спору зацікавлена особа може вимагати визнання недійсним і правочину, що є нікчемним, і такі позовні вимоги мають судами розглядатися і задовольнятися. Саме такий підхід закріплений зараз у п. 5 постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочину недійсним".

Підґрунтям такого підходу виступає формулювання п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦКУ та ст. 152 ЗКУ, які передбачають такий спосіб захисту, як визнання правочину (угоди) недійсним, без вказівки на те, що йдеться саме про оспорюваний правочин (угоду). Крім того, існують підходи, за якими визнання договору недійсним розглядається як окремий випадок застосування такого способу захисту, як визнання права.

Наведені міркування спростовуються наступним. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦКУ, визнання недійсним нікчемного правочину судом "не вимагається". Видається, що суди не повинні витрачати свій час і зусилля (а отже, кошти платників податків) на винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав, їх роз'яснення або примусової реалізації. Іншими словами, будь-яке рішення суду повинно укладатися в усталену і загальновизнану класифікацію позовів на позови перетворювальні, позови про визнання та про присудження. Інакше вони не будуть призводити до захисту порушеного права.

Слід наголосити, що під позовами про визнання слід розуміти лише позови про безпосереднє визнання прав. Визнання ж нікчемного правочину недійсним насправді не є визнанням прав, воно не дає безпосередньої відповіді на питання про те, які ж права мають сторони у правовідносинах, і навіть не дає відповіді на питання про те, чи наявні у сторін права, передбачені нікчемним правочином. Адже хоча із нікчемного правочину право не виникає, тотожне право може виникнути з іншого, дійсного правочину.